Це було бажання довiдатися про фронт i допомогти фронтовi. Щодня вони питали один одного: 'Ну, як там нашi?'. Щодня, щогодини вигадували новi й новi плани визволення, тисячi планiв. Плани рiдко вдавалося здiйснити, i люди страждали вiд цього найбiльше. Вони вважали себе найнещасливiшими в свiтi, i часто забували, що коли не завжди можливе щастя, то завжди можливий героїзм. Про це треба було нагадувати. I це мав зробити в штрафнiй командi не хто iнший, як Андрiй Коваленко. Чому саме вiн? Хiба вiн був тут найрозумнiший, найдосвiдченiший, найсмiливiший? 'Я тут свiжа людина, менi все виднiше, нiж iншим', — виправдовувався вiн перед самим собою.
Вже другого дня йому в вагонi вдалося знайти пожмаканий, порiвняно недавнiй номер 'Фелькiшер беобахтер' i увечерi, коли, перелiчивши, їх зачинили в кiмнатi, Андрiй став читати товаришам зведення з фронту.
Верховне головнокомандування нiмецької армiї повiдомляло, що бої точаться на Днiпрi, пiвденнiше Кременчука, а також у районi Днiпропетровська й Днiпродзержинська.
— То так i знай, що вони вже чкурнули звiдти, як зайцi, а тепер пишуть про бої, - сказав хтось.
— Вiдписуються, — пiдхопив iнший.
— А нашi, бач, жмуть, — додав третiй захоплено.
— Ще й як.
— Незабаром I тут будуть.
— А ти ж думав? Не те що ми.
— А що ми?
— Та що — сидимо…
— Сидiтимеш…
— З таким характером що ж iще робити!
— А ти геро-ой!
— Та вже не такий, як ти!
Суперечку припинив Антропов.
— От що, братцi, всi ми герої, всi ми розумнi, та тiльки в дурнi пошилися. Давайте краще домовимося зробити так, щоб у нас щодня була свiженька газетка. Раз є кому читати, значить треба, щоб було що читати. Правильно я кумекаю?
— Що там газетки читати, — похмуро буркнув Павлуня Банников. — Утiкати звiдси треба.
— Втiкати — це потiм, — махнув на нього Антропов, — а зараз я за газету голосую. Хто «за»?
— Та що тут голосувати, — озвався хтось з верхнiх нар, — ясно й так. Треба дiставати газети. А то сидимо тут, як коти в мiшку.
Коли вже лежали в постелi, Антропов гаряче зашепотiв на вухо Андрiєвi:
— Ми тут таку бучу пiднiмемо, що тiльки нуПропаганда й агiтацiя! Ми тебе комiсаром команди оберемо. Кумекаєш?
— Ти он краще Павлуню послухай, що вiн говорить, — сказав Коваленко.
— Павлуня — молокосос. Вiн тiльки й знає: втечу, втечу. А як ти тут утечеш? Кращi голови, нiж його, над цим мудрували. Складно!
— Ми через електричний дрiт перелазили, а втекли, — втрутився Банников, — а тут якi ж труднощi.
— Ну, добре, втекли. Але ж вас упiймали, — не здавався Антропов.
— Компаса не було й карти теж, от ми й заблудили.
— А тут у тебе вже компас є? I карту з нiмецького генерального штабу прислали. Так, чи що?
— Ти, мабуть, ждеш, поки пришлють, — шпигнув його Павлуня.
— У всякому разi, нiхто не скаже, що в Антропова на плечах не голова, а ступа!
Вони довго сперечалися, а Коваленко слухав i мовчав, бо не мав нiчого додати. Там, де гримлять пострiли, слова зайвi й безсилi. Там треба дiяти.
З усiх вартових, якi охороняли команду, мабуть, найдивнiшим був Зеп з перебитим носом. У свiй час вiн десь колись учився i тепер подiбно до фiлософа Шопенгауера надзвичайно поважав себе за розум. Вiн всiляко вiдкручувався вiд фронту, використовуючи свої родиннi зв'язки i знайомства, а товаришам по службi казав, що не пiшов на фронт, бо взагалi за своїми переконаннями вiн — противник будь-якої вiйни. Перед сном Зеп завжди читав бiблiю i вдавав, нiби зовсiм не помiчає, що ця священна книга напхана розповiдями про вiйни й убивства, як сосиска фаршем. Вiн набридав своїм товаришам i особливо одноокому Фрiдрiховi повчаннями з приводу того, що з полоненими треба поводитися людяно, а сам бив полонених без нiякої причини й знущався з них як тiльки мiг. Вiн терпiти не мiг неохайних, погано вдягнутих, неголених людей, а в самого на щоках завжди стирчала щетина, коротка й цупка, як на погано обсмаленому салi.
Колись Зеп був боксером (про це свiдчив його нiс), тепер вiн, крiм усього iншого, був спекулянтом, Андрiй довiдався про це вже на третiй день свого перебування в командi.
Вiн прокинувся серед ночi од якихось голосiв ї вiд того, що в очi йому бив промiнь слiпучого свiтла. Не пiдiймаючи голови, вiн розплющив одне око i побачив, що Антропов сидить на своїй постелi, а перед ним стоїть Зеп з електричним лiхтариком в руцi.
— Давай! Давай! — бубонiв Зеп, вимагаючи щось вiд Антропова, а той потягався, позiхав i, здавалося, не звертав нiякої уваги на єфрейтора.
— Хлiб принiс? — спитав вiн, напозiхавшись i напотягавпшсь досхочу.
Зеп мовчки поклав на край нар довгастий, рум'яний батон. Батон виблискував, неначе вкритий лаком. I вiд нього розходився по кiмнатi такий смачний запах, що в Андрiя вмить наповнився слиною рот. Хлiб! Чистий, ясний, як сонце, хлiб, напоєний всiма земними соками. Хлiб, цiлi гори якого, золотисто-осяйнi гори вирощував щороку в українських степах його народ, отi люди, в бiлих вишитих сорочках, з очима глибокими й мудрими, як у Тараса Шевченка. Чи ж думав вiн, хлопець з Днiпра, що йому коли-небудь доведеться мрiяти про крихiтний окрайчик хлiба?
Андрiй заворушився, i Зеп злякано прикрив батон полою шинелi.
— Ховай хлiб, а то побачать камради, — сердито зашепотiв вiн Сашковi. Як i всi спекулянти, вiн був полохливий, мов той заєць.
— Хай бачать, — недбало махнув Антропов i зашарудiв у себе пiд подушкою.
Андрiя здивувало те, що Антропов говорив увесь час по-росiйськи, а Зеп понiмецьки, але обидва вони, здається, досить добре розумiли один одного. Сашко врештi дiстав з-пiд подушки щось невеличке, чого Андрiй не мiг побачити, й подав Зеповi.
— Тiльки два? — здивувався той.
— А ти, може, хотiв, щоб я тобi дав двадцять два? — насмiшкувато спитав Антропов.
Нiмець нiчого не зрозумiв, та вiн i не хотiв нiчого розумiти.
— Три хрестики! — рiшуче заявив вiн.
— А дулi не хочеш? — добродушно сказав Сашко й скрутив єфрейторовi здоровенну дулю. Той замахнувся кулаком на Антропова, але Сашко, мабуть, надто добре знав свого компаньйона по комерцiї й не став ждати, поки йому перепаде по зубах. Вiн швиденько одсунувся до самої стiни i вже звiдти, пiдбираючи нiмецькi слова, сказав Зеповi:
— Ти ж у селян береш по двi хлiбини за хрестик, а менi даєш тiльки пiвбатона!
— А проклята свиня! — вилаявся єфрейтор. — Повинен же я робити комерцiю!.. I потiм — ти забуваєш, що я даю матерiали.
I вiн знову замахнувся на Сашка, але той знову ухилився вiд удару, i штурхан припав Андрiєвi.
Не розплющуючи очей, Коваленко сказав по-нiмецьки:
— Якщо ти комерсант, то повинен би зрозумiти, що ввiчливiсть i люб'язнiсть обходяться зовсiм недорого. Тодi чому ж ти такий грубий?
— У-у, мiшок гною! — люто замахнувся єфрейтор гвинтiвкою, але Сашко схопив його за руку i крикнув:
— Не смiй його бити! Вiн хворий! I, крiм того, вiн мiй товариш. Камрад, розумiєш?
Нiмець забрав два хрестики i, бурмочучи прокльони, швидко вийшов з кiмнати. Грякнув засув, прочовгали по коридору грубi чоботи, i знову тиша, м'яка й лiнива, мов кiт, залягла в барацi, повному сонних людей.
— Вставай, Андрiю, будемо вминати булку, — сказав Антропов, схоплюючись з нар i заходившись
