кам'яному кар'єрi. Отже, в Андрiя не було нiяких пiдстав до того, щоб якось змiнювати свою поведiнку. Коли «бубi» глухо гупнув об рейку i троє Андрiєвих товаришiв упали на землю, вiн упав теж. Але тi лежали на рейках якраз стiльки, щоб собаки не встигли пiдбiгти до них i почати шматувати їхнiй одяг i тiло, а Коваленко й не думав пiдiйматися навiть тодi, коли вiвчарки гаряче задихали у нього над головою.
— Вставай! — заревiв Зеп, замiряючись на Коваленка чоботом.
Андрiй не рухався.
— Взяти його! — наказав єфрейтор собакам, але тi лиш гарчали та обнюхували полоненого, не бажаючи кусати лежачого. Та Андрiй їх i не боявся. Що йому собаки, коли вiн бачив людей в десять разiв гiрших за собак. Вiн лежав, сховавши обличчя в руки, i повторював собi два тiльки слова: 'Не встану, не встану, не встану!'
Зеп ударив його кiлька разiв, тодi покликав одноокого солдата, якого звали Фрiдрiхом. Той пiдiйшов, довго ходив довкола непорушного Андрiя, врештi сплюнув убiк i байдуже сказав, нi до кого не звертаючись:
— Може, пристрелити його отут? За саботаж, га?
— Ну, ти, стрiлець ще менi знайшовся! — буркнув Зеп. — За своє око треба було мститися росiянам на фронтi, а не тут. Вояка! Давай лiпше його пiднiмемо.
Вони вхопили Андрiя за руки й пiдвели його з землi. Вся команда кинула роботу й дивилася, що буде далi.
— Бери 'бубi'! — наказав Зеп.
Коваленко, як сновида, пiдiйшов до «бубi» i взявся за рукоять.
— Давай! — гукнув майстер.
Четверо хекнули, розмахнулися шпалою й гахнули нею в рейку.
I знову повторилося те саме. Всi упали на рейки i знову встали, а Коваленко лежав i не ворушився.
— От саботажник! — сплюнув одноокий Фрiдрiх. — Давай його, Зеп, до мене.
— Бери, — охоче згодився єфрейтор, — таких чортiв я ще не зустрiчав.
Андрiя повели вперед, де полоненi великими кирками «штопали» шпали. «Штопання» полягало в тому, що пiд шпалу треба було набити стiльки щебiнки, щоб вона витримала тиск найважчих поїздiв i не сповзала нi в який бiк. Цiлий день треба було чимдуж бити шестикiлограмовою киркою на довгiм держаку, бити в неподатливий, упертий камiнь, вiдчуваючи кожен удар у зболiлому серцi, зриваючи шкiру на долонях. Навiть для здорових людей така робота видавалася б важкою; для цих же людей-тiней вона була справжньою каторгою.
Майстер показав Андрiєвi, як треба тримати кирку, як забивати щебiнку пiд шпалу, як перевiряти готовнiсть «штопки», тодi вiдступив убiк i наказав:
— Давай, проба.
Коваленко занiс кирку над головою, швидко нахилився, немов зламався у поясницi, викинув руки вперед, але, мабуть, не розрахував своїх сил, бо кирка вислизнула з його долонь i зi свистом полетiла просто на майстра. Той шарахнувся вбiк, злякано провiв очима i, тернувши рукавом обличчя, тихо сказав вартовому;
— Це якийсь ошалiлий. Забери його вiд мене.
Того дня Андрiй побував на багатьох роботах. Його поставили пiдкидати вилами щебiнку на насип, але вила в його руках тiльки бринькали по камiнцях, i майстер переконався, що з таким самим успiхом Коваленко мiг би носити цими вилами дим або воду. Пiсля того йому доручили загвинчувати рейки на стиках, але незабаром прогнали, бо виявилося, що вiн за пiвдня вправився тiльки з двома болтами: один загвинчував, а другий розгвинчував, ї так без кiнця. Врештi вiн опинився на полустанку, де пiд наглядом одного з вартових двоє полонених пиляли на дрова старi шпали. З годину Андрiй ретельно рiзав порохнявi старi, як печерицi, шпали, а тодi, скориставшись з того, що вартовий не стежив за їхньою роботою, запропонував своєму товаришевi перевернути пилку догори зубцями.
— Що ти! — злякався той. — А коли помiтять?
— Не помiтять, — заспокоїв його Коваленко, — Ти мене слухай, то не пропадеш.
I справдi. Вони тягали пилку догори зубцями по тiй самiй шпалi до самого вечора, i нiхто цього не помiтив.
Увечерi весь барак гудiв. Всi забули про сон, про втому, всiм хотiлося познайомитися з дивним новаком, поговорити з ним, розпитати, звiдки вiн i хто. Дивувалися, що такий молодий, а вже офiцер. Обiцяли, що пiдтримають його, запевняли, що вiд сьогоднi вiн не буде самотнiм.
Тут, у цiй штрафнiй проклятiй командi, де минали довгi мiсяцi, поки люди могли познайомитися, де не вiрили словам (бо слова в неволi втрачали свою цiну), де кожен засинав i прокидався тiльки з своїми власними думками, боячись подiлитися ними з сусiдом по лiжку, тут раптом з'явився юнак, що за один день зумiв завоювати загальне довiр'я. Всi бачили, як його били, бачили, як вiн зцiплював зуби i не вiдставав, i кожен з них думав у ту хвилину, що й вiн би змiг отак не боятися ударiв, що й у нього б вистачило мужньої впертостi для боротьби з ворогом. I тому цього вечора вже нiхто не боявся, нiхто не остерiгався промовити якогось занадто смiливого слова, бо тепер слова знову набували своєї цiни, цiна слова була завойована кров'ю цього юнака.
Сашко Антропов довго слухав усi цi розмови, тодi розiгнав усiх од Андрiя, заявивши, що тому треба вiдпочити, i коли лягли, сказав Коваленковi:
— А я думав, ти свистун.
— Що таке 'свистун'? — не зрозумiв Андрiй.
— Та є такi добродiї — красивi слова говорять, а до дiла дiйде — i стоп машина: кочегар лопнув.
— Яке там дiло, — буркнув Андрiй.
— А ти не пишайся, як кошеня в попелi. Раз тобi старшi кажуть, ти мовчи й не будь шаблонним. Зрозумiв?
— Не дуже.
— Я, брат, теж такий одчаяний, як ти, тiльки не одважувався одразу iти проти шерстi. Принюхатися хотiв.
— Довго ж ти принюхувався, — насмiшкувато кинув Андрiй.
— Довгенько — тепер i сам бачу. Вiйна б могла кiнчитися, а Сашко Антропов ще б вагався. Зате тепер я покажу! Ось моя рука. Держи!
— А далi? — стискуючи його руку, спитав Коваленко.
— Поступаю в твоє розпорядження. Все, що буде треба, Сашко Антропов виконає як штик.
— Який з мене командир, — усмiхнувся Андрiй. — Давай краще спати.
— Ти менi рота не затикай, — розсердився Сашко. — Спати! Що я дитина, що ти мене спати вкладаєш. Он i Павлуня не спить, прислухається до нашої розмови. Правда ж, Павлуню?
— А менi яке дiло? — сердито вiдповiв Банников. — Можете говорити про що хочете. Я однаково втечу звiдси.
— Бачив? — пiдштовхнув Антропов Андрiя. — I нашого сибiряка зачепило за живе. Знову заговорив про втечу. От за це люблю! По-моєму! То як, по руках?
— Побачимо, — ухильно вiдповiв Коваленко, у якого перед очима стояв зараз Микола Петрович i, сплiтаючи золотий солом'яний джут, говорив: 'Головне, Андрiю, це пильнiсть. Не треба боятися, але треба бути обережним'. Та вiн уже добре знав, що Антропову буде вiрити. Грубуватi зовнiшньо люди завжди прямi й щиросердi. Сашко говорив лише те, що думав.
Людина страждає найчастiше через те, що не одержує того, чого їй хочеться. Щоб менше страждати, треба менше хотiти. Так говорив Дiоген.
Що ж, вони намагалися тепер не згадувати майже нi про що. Забули про людську їжу, звикли носити на ногах замiсть зручного шкiряного взуття важкi, мов кайдани, колодки, вкривали свої тiла рiзнокольоровим дрантям. Роки, довгi роки вони не дивилися в очi своїм дружинам, не чули смiху своїх дiтей, не чули голосу своїх матерiв. I не знали, чи вдасться ще бодай раз на них додивитися й почути. Їхнi ноги вже так давно не ступали по ласкавiй рiднiй землi, а спотикалися на чужому кремiннi, i нiхто з них не мiг з певнiстю сказати, що йому ще вдасться топтати ряст бiля Днiпра чи Волги.
Але у всiх їх було бажання, якого нiщо не могло збороти, яке не зникало нiколи, яке носили в серцях.
