бандеролі. Кивнувши головою, я поринув у читання листа м-ль де С.
“Коли цей лист дійде до Вас, - писала ця люб’язна молода дівчина, - ми з мамою, певно, вже залишимо Париж і поїдемо на село. Якщо на самоті думка про те, що я нуджуся, як і Ви, принесе Вам втіху, то можете радіти. Гран-прі вже було розіграно. Я поставила на коня, що його Ви мені порадили, і, звичайно, програла. Позавчора ми обідали в Марсіаль де ла Туш. Там був вічно молодий Еліас Шатріан. Надсилаю Вам його останню книжку, яка наробила багато галасу. Здається, що всі Марсіаль де ла Туш відтворені там, як живі. Додаю ще останні твори Бурже, Лоті й Франса, а також дві-три причепливі пісеньки, модні в кабаре. В ділянці політики кажуть, що запровадження закону про конгрегації зіткнеться з реальними труднощами. В театрах нема нічого нового. На літо я передплатила “Ілюстрасьйон”. Якщо це Вас цікавить... На селі не знаєш, чим зайнятися. В перспективі та сама ідіотська гра в теніс. Тому не буде великою заслугою, якщо частіше писатиму до Вас. Звільніть мене від Ваших міркувань щодо маленького Комбемала. Я не якась там копійчана феміністка й маю повну довіру до тих, хто вважає мене гарною, зокрема до Вас. Та, зрештою, я шаленію від самої думки, що дозволила б собі з кимось з наших місцевих хлопців хоч частину тієї вільності, яку Ви, напевно, дозволяєте собі з Вашими уед-наїле[5]. Облишмо це. Часом жвава уява завдає великих прикрощів”.
Коли я читав ці слова емансипованої дівчини, сердитий вигук старшого сержанта змусив мене підвести голову.
- Лейтенанте!
- Що сталося?
- От і маєш! Що діється в міністерстві! Читайте самі.
Він простяг мені “Офісієль”. Я прочитав: “Рішенням від 1 травня 1903 року капітан де Сент-Аві (Андре), нестройовий, відряджається до 3-го полку спагі з призначенням його комендантом форту Гассі- Ініфель”.
Обурення Шатлена досягло апогея.
- Капітан де Сент-Аві - комендант форту! Форту, якому ніколи не було чого закинути! Чи нас, отже, вважають за смітник?!
Моє здивування дорівнювало обуренню старшого сержанта. Водночас я завважив лиховісну постать цього нишпорки Гурю, як ми охрестили діловода. Він припинив писати, прислухаючись з прихованим інтересом.
- Сержанте, капітан де Сент-Аві - мій товариш, ми одного випуску, - сказав я сухо.
Шатлен уклонився й рушив до дверей. Я пішов за ним.
- Постривайте, старий, - сказав я, поплескуючи його по плечу, - не гнівайтеся. Згадайте-но, що через годину вирушаємо до оазису. Приготуйте патрони. Треба значно поліпшити щоденний раціон.
Повернувшись до бюро, я жестом випровадив Гурю і, залишившись на самоті, швидко дочитав листа м-ль де С. Потім, знову взявши “Офісієль”, пробіг очима наказ міністерства про призначення у наш форт нового шефа.
Ось уже п’ять місяців я виконував обов’язки шефа, їй-право, відповідальність не обтяжувала мене, навпаки, я втішався своєю незалежністю. Можу навіть стверджувати без хвастощів, що під моїм проводом служба виконувалася краще, ніж за попередника де Сент-Аві, капітана Дієліволя. Він був сміливою людиною, цей капітан Дієліволь - вихованець старої колоніальної школи. Щоправда, мав потяг до міцних лікерів і, коли випивав, плутав усі говори й міг допитувати тубільця з племені гауса сакалавським діалектом. Ніхто так не заощаджував запасів питної води у форті, як він. Якось уранці Дієліволь готував собі абсент у товаристві старшого сержанта Шатлена, який, стежачи за рідиною в келишку капітана, з подивом завважив, що зелений лікер блідне більше, ніж завжди, від надмірної дози води. Шатлен підвів голову, відчувши, що діється щось незвичайне. Капітан Дієліволь сидів дивно випростаний і лив воду з нахиленої карафки на цукор. Він був мертвий.
Упродовж п’яти місяців після смерті цього симпатичного п’яниці, здавалося, високі інстанції не дуже турбуються про заміщення його посади. Був час, коли я навіть сподівався, що вже є рішення залишити за мною ті лрава й обов’язки, котрі я фактично успадкував. І ось це несподіване призначення...
Капітан де Сент-Аві... У Сен-Сірі він був одним з моїх товаришів, потім кудись зник. Я згадав про нього згодом у зв’язку з його швидкою кар’єрою, нагородженням орденом. Це була заслужена нагорода за три вкрай небезпечні наукові експедиції до Тібесті та Аїру, і раптом - ця таємнича драма, пов’язана з четвертою експедицією, ця дивовижна подорож з капітаном Моранжем, з якої повернувся лише один з її учасників. У Франції все швидко забувається. Відтоді минуло шість років. Більше я нічого не чув про Сент-Аві, навіть думав, що він залишив армію. І ось тепер він - мій начальник!
“Хіба не все одно, цей або інший? - думав я. - У Сен-Сірі він був дуже люб’язний, і ми завжди підтримували дружні стосунки. Зрештою, я - людина не того достатку, щоб прагнути звання капітана”.
І я вийшов з канцелярії посвистуючи.
Ми з Шатленом сіли серед заростей альфи[6] біля невеличкого озера, власне калюжі, посеред убогого оазису,, поклавши рушниці на землю, що була вже не такою гарячою, як удень. Призахідне сонце забарвлювало в рожевий колір вузькі канали з застояною водою, якою чорні аборигени зрошували свої нужденні лани.
Дорогою ми не промовили жодного слова. Не зронили жодного слова й сидячи в засаді. Шатлен відверто гнівався.
Мовчки підстрелили кількох нещасливих горлиць, які прилетіли на обважнілих від денної спеки крильцях, аби вгамувати спрагу зеленою водою. Коли з півдюжини цих скривавлених тіл уже лежало біля наших ніг, я поклав руку на плече сержанта.
- Шатлене! Він здригнувся.
- Шатлене, я вас сьогодні образив. Не гнівайтеся на мене. Це через жахливу полудневу спеку!
- Ви, лейтенанте, мій командир, - відповів він тоном, якому намагався надати суворості, але в якому бриніла схвильованість.
- Шатлене, не гнівайтесь... Ви маєте щось мені сказати. Знаєте, про що йдеться...
- Ні, не знаю. Справді не знаю.
- Шатлене, Шатлене, будьмо розважливі. Розкажіть мені про капітана де Сент-Аві.
- Я нічого не знаю, - мовив він різко.
- Нічого? А те, що ви щойно згадали?
- Капітан де Сент-Аві - хоробра людина, - промурмотів він, уперто схиливши голову. - Він сам поїхав до Більми, до Аїру, сам вирушив туди, де ніхто ніколи не бував. Він сміливець.
- Звичайно, він хоробра людина, - сказав я якомога лагідніше. - Але він убив свого супутника, капітана Моранжа. Хіба не так?
Старий сержант здригнувся.
- Він сміливець, - повторив Шатлен.
- Шатлене, ви наче дитина. Чи, може, боїтеся, що я передам ваші слова новому начальникові?
Я влучив у ціль. Він аж підскочив.
- Старший сержант Шатлен нічого не боїться, лейтенанте. Він був у Абомеї, бився з амазонками у країні, де з-поза кожного корча могла несподівано висунутися чорна рука і схопити вас за ногу, а друга ударом ножа відтяти її.
- Отже, те. про що базікають, про що ви самі казали, - пусті 6алачки?..
- Отже, це пусті балачки.
- Балачки, Шатлене? Їх повторює вся Франція. Він замовк, ще нижче схиливши голову.
- Осляча довбешко! - вигукнув я. - Ану, розповідай!
- Пане лейтенанте, пане лейтенанте, - заблагав він. - Присягаюся, те, що я знаю...
- Усе, що знаєш, скажеш мені негайно. Інакше, слово честі, цілий місяць не прохоплюся до тебе жодним словом і звертатимуся лише у службових справах.
Гассі-Ініфель: тридцять солдатів-тубільців. Чотири європейці - я, старший сержант, єфрейтор і Гурю. Погроза була страшною, і вона вплинула.
- Що ж, пане лейтенанте, - промовив він, глибоко зітхнувши. - Але потім хоча б не закидайте мені, що я розповів про начальника речі, про які не розпатякують, особливо коли вони спираються лише на чутки.
