- Кажи.
- Це було 1899 року. Я служив тоді єфрейтором, каптенармусом-рахівником у Сфаксі, в четвертому полку спагі. Мав добру репутацію, до того ж зовсім не пив, і тому капітан, заступник командира полку, довірив мені клуб для офіцерів. Справді, тепленьке місце. Базар, рахунки, видача книжок з бібліотеки (їх було небагато) і ще ключ від шафи з напоями, бо в цій справі не можна покладатися на ординарців. Полковник був неодружений і харчувався разом з усіма. Одного вечора, спізнившись і сівши до столу - він був відверто стурбований, - проголосив у цілковитій тиші:
- Панове, маю зробити повідомлення і хочу почути вашу думку. Йдеться ось про що. Завтра вранці до Сфакса прибуває “Неаполь”. На його борту - капітан де Сент-Аві, який дістав призначення у Феріану.
Полковник зробив паузу.
“Гаразд, - подумав я, - завтра треба буде подбати про меню”. Ви ж бо знаєте, пане лейтенанте, які звичаї склалися в Африці в офіцерському колі. Коли прибуває хтось з офіцерів, його зустрічають на пароплаві й запрошують до себе на час зупинки. Він відплачує за це новинами з батьківщини. Такого дня вправляються у гостинності навіть для звичайного лейтенанта. Приїзд офіцера до Сфакса означає: більше страв, добре вино і найкраща горілка.
Але цього разу з поглядів, якими обмінялись офіцери, я зрозумів, що наша горілка залишиться у шафі.
Полковник заговорив знову:
- Ви всі, панове, мабуть, чули про капітана де Сент-Аві й певні пересуди, пов’язані з його ім’ям. Не нам судити про них. Його підвищення на посаді, нагорода дозволяють нам сподіватися, що ці чутки необгрунтовані. Однак між тим, аби не підозрювати офіцера у скоєнні злочину, й тим, щоб не приймати його як товариша за своїм столом, - велика дистанція, яку ми не зобов’язані подолати. Я був би радий почути вашу думку щодо цього.
Запала тиша. Офіцери перезирнулися й раптом споважніли - всі, до найсміливішого молодшого лейтенанта. Я сидів у кутку, сподіваючись, що про мене забули, й робив усе можливе, аби жодним рухом не нагадати про свою присутність.
- Дякуємо вам, пане полковнику, - сказав нарешті один з командирів, - за намір порадитися з нами. Усі мої товариші, напевно, зрозуміли, на які страшні чутки ви натякали. Якщо я дозволив собі взяти слово, то це тому, що в Парижі, у Військовому географічному товаристві, де я служив до того, як прибув сюди, багато офіцерів дотримувалися думки, котру уникали висловлювати, але очевидно несприятливої для капітана де Сент-Аві.
- Я був у Баммако під час експедиції Моранжа і Сент-Аві, - сказав один капітан. - Думка тамтешніх офіцерів, на жаль, не відрізняється від висловленої командиром. Але хочу додати, що всі вважають це лише підозрами. Однак самих підозр не досить, коли йдеться про злочин.
- Панове, - сказав полковник, - у всякому разі їх цілком вистачить для того, аби вмотивувати наше небажання влаштувати йому прийом. Йдеться не про те, щоб винести йому вирок; але ми не зобов’язані садовити його до нашого столу. Це ознака братерської шани. Мушу знати, чи вважаєте ви своїм обов’язком виявити цю шану до пана Сент-Аві?
Сказавши це, він обвів поглядом офіцерів. Усі заперечно похитали головами.
- Бачу, ми однакової думки, - мовив він. - Але, на жаль, це ще не все. “Неаполь” прибуде в порт завтра вранці. Шлюпка, що забере пасажирів, вирушає з порту о восьмій годині. Треба, панове, щоб один з вас пожертвував собою й подався на пакетбот. Капітанові де Сент-Аві може спасти на думку приєднатися до нас. Ми не маємо наміру образити його, відмовивши у гостинності, коли він з’явиться, знаючи про традицію. Тому треба його, попередити. Слід натякнути, що йому краще залишитися на борту.
Полковник знову обвів поглядом офіцерів. Вони погодилися, але видно було, що кожен з них почувався ніяково.
- Не сподіваюся знайти між вами добровольця для виконання такої місії. Отже, доведеться когось призначити. Капітане Гранжан, мосьє де Сент-Аві також капітан. Краще, щоб він довідався про наше рішення від капітана. До того ж ви служите в нас не так давно. Тому я змушений звернутися саме до вас у цій прикрій справі. Навряд чи треба нагадувати, аби ви залагодили її якнайобачніше.
Капітан Гранжан вклонився, й усі полегшено зітхнули. Він тримався осібно й не зронив жодного слова, доки полковник був серед нас. І лише коли той пішов, капітан кинув фразу:
- Є речі, які слід було б враховувати для підвищення у чині.
Наступного дня під час сніданку всі нетерпляче чекали його повернення.
- Ну що? - коротко запитав полковник.
Капітан Гранжан відповів не відразу. Він сів до столу, де його товариші готували для себе аперитиви, і, хоч був людиною, з якої кепкували за його надмірну тверезість, перехилив одним духом цілий келих абсенту, не чекаючи навіть, доки розтане цукор.
- То що, капітане? - повторив полковник.
- Усе зробив як слід, пане полковнику. Можете заспокоїтися. Він не зійде на суходіл. Але, Боже мій, яка це неприємна місія!
Офіцери не наважувалися вимовити й слова. Лише дивилися з тривогою і цікавістю. Капітан Гранжан налив собі води.
- Отже, ще дорогою в шлюпці я приготував потрібні слова. Але, коли піднімався трапом, відчув, що все вилетіло з голови. Сент-Аві разом з командиром корабля був у курильні. Мені здалося, що я ніколи не наважуся сказати йому задумане, тим більше, побачивши, що він уже приготувався висадитися. Він був у легкому мундирі, при шпорах. Шабля його лежала на банкеті. Я відрекомендувався, і ми обмінялися кількома словами. Але, очевидно, я мав збентежений вигляд, бо зрозумів, що він про все здогадався. Залишивши під якимось приводом командира корабля, він відвів мене подалі. Там, біля великого стернового колеса, я наважився заговорити. Але що я казав, полковнику! Бурмотів щось безладне! Він не дивився на мене. Спершись на поручні, втупив погляд у далечінь і всміхався. Потім раптом, коли я остаточно заплутався у своїх поясненнях, він холодно подивився на мене й сказав:
- Дякую вам, любий товаришу, за те, що завдали собі такого клопоту. Справді, не варто цього робити. Я втомився й не маю наміру сходити на берег. Однак приємно було познайомитися з вами. А що я не можу скористатися з вашої гостинності, то ласкаво прошу бути моїм гостем, доки шлюпка причалена до пакетбота.
Ми повернулися до курильні, й він сам приготував коктейлі. Потім заговорив. Ми знайшли спільних знайомих. Ніколи не забуду виразу його обличчя, того іронічного відчуженого погляду, сумного й лагідного голосу. Ах, пане полковнику, шановні панове! Не знаю, про що базікають у Географічному товаристві чи у фортах у Судані... Але то якесь страшне непорозуміння! Щоб така людина була винна у тяжкому злочині, повірте, це неймовірно.
- Це все, пане лейтенанте, - завершив свою розповідь Шатлен. - Я ніколи не бачив такої сумної трапези. Офіцери поспішали закінчити сніданок мовчки, були неспроможні подолати гнітючий настрій. У цій тиші наші погляди раз у раз несамохіть зверталися до моря, де під легким бризом, на відстані одного льє гойдався на хвилях “Неаполь”.
Корабель був на тому самому місці, що й увечері, коли офіцери зустрілися за обідом. І лише коли сирена й клуби диму, що виривалися з червоно-чорної труби, сповістили про відплиття пакетбота до Габеса, поновилися розмови, але вже не такі веселі, як завжди.
- Відтоді, пане лейтенанте, у форті в Сфаксі, наче чуми, уникали тем, які могли викликати розмову про капітана де Сент-Аві.
Шатлен говорив майже пошепки, й ті, хто населяв оазис, не чули його дивної розповіді. Минула година відтоді, як замовк наш останній постріл з рушниці. Заспокоєні горлиці пурхали довкола озера. Великі таємничі птахи літали під пальмами, що поринули у темряву. Вітер, не такий уже гарячий, колихав темні пальмові віти, примушуючи їх тремтіти.
Ми познімали наші каски і підставили обличчя під легкий подув вітерця. - Шатлене, - сказав я, - час повертатися до борджа.
Ми поволі зібрали підстрелених горлиць. Я відчував на собі погляд сержанта. В ньому наче були докір і жаль з приводу того, що він звірився мені. Але під час нашого повернення я не спромігся бодай словом порушити це тяжке мовчання.
