них.
- Ви обидва, - провадив далі Ле Меж, - перебуваєте під владою жінки. Ця жінка - цариця, султанша, абсолютна володарка Хоггару - Антінея. Не підстрибуйте, пане Моранж, - зараз ви зрозумієте усе.
І, відкривши книжку, він прочитав таку фразу:
- “Перш ніж дійдемо до суті, мушу вас попередити: не дивуйтеся, почувши, що я даю варварам грецькі імена”.
- Що це за книжка? - прошепотів Моранж, блідість якого мене вжахнула.
- Ця книжка, - неквапом, зважуючи кожне слово і тріумфуючи, відповів Ле Меж, - один з найвизначніших, найблискучіших, найскладніших діалогів Платона, це “Крітій, чи Атлантида”.
- “Крітій”? Але цей діалог не завершений, - промурмотів Моранж.
- Він не завершений у Франції, в Європі, скрізь, - сказав Ле Меж. - А тут завершений. Перевірте цей примірник.
- Але ж який зв’язок, який зв’язок, -повторював Моранж, поспіхом гортаючи рукопис, - який зв’язок між цим, здається, повним, так, так, завершеним діалогом і цією жінкою, Антінеєю? Чому він належить їй?
- Тому, - спокійно відповів чоловічок, - що це її книжка, це її родовід, розумієте? Тому, що ця книжка засвідчує її дивовижну генеалогію, тому, що вона...
- Тому, що вона?.. - повторив Моранж.
- Тому, що вона онука Нептуна, останній нащадок атлантів.
АТЛАНТИДА
Ле Меж переможно дивився на Моранжа. Було очевидно, що він звертався лише до нього, вважаючи тільки його гідним своїх відкриттів.
- Їх було багато, мосьє, - сказав він, - тих французьких офіцерів чи іноземців, яких привела сюди примха Антінеї. Ви перший, кому я роблю честь своєю розповіддю. Бо ви учень Берліу, а я так багато завдячую пам’яті цього видатного вченого, що, мабуть, віддам йому шану, поділившись з одним з його учнів, наважуюсь сказати, унікальними наслідками моїх незвичайних досліджень.
Він подзвонив. З’явився Ферраджі.
- Кави для цих панів, - наказав Ле Меж.
Він простяг нам шкатулку, розмальовану яскравими барвами, де було повно єгипетських сигарет.
- Я ніколи не курю, - пояснив він, - але Антінея іноді заходить сюди. Це її сигарети. Прошу, панове.
Я завжди відчував відразу до цього жовтого тютюну, який викликає в перукаря з вулиці Мішодьєр ілюзію, ніби й він смакує розкоші східних пристрастей. Однак цей сорт мускусних сигарет все ж вабив мене. До того ж мій запас “Капораль” уже давно вичерпався.
- Мосьє, - сказав мені Ле Меж, - ось добірка “Ві парізьєн”, погортайте її, якщо вона вас цікавить, а я тим часом поговорю з вашим другом.
- Мосьє, - відповів я досить різко, - я справді не був учнем Берліу. Але дозвольте хоча б послухати вашу розмову: сподіваюся, вона не буде для мене нецікавою.
- Як вам завгодно, - сказав старий.
Ми зручно вмостилися. Ле Меж сів до столу, стягнув свої манжети й почав такими словами.
- Панове, хоч як я не переконаний у потребі бути об’єктивним ученим, мені важко повністю відмежувати свою власну долю від історії останньої представниці роду Кліто й Нептуна. Це й тішить мене, і засмучує.
Я - жертва своїх власних вчинків. Ще з дитинства захоплювався історичними науками, які зазнали у XIX столітті бурхливого розвитку. Я визначив свій шлях. І пішов ним всупереч усім і проти всіх.
Саме так, всупереч усім і проти всіх. Не володіючи іншими засобами, крім вміння працювати і особистих здібностей, я, витримавши конкурс 1880 року, був прийнятий доцентом історії та географії. Це був важкий конкурс. Серед тринадцяти допущених - люди, котрі згодом прославилися: Жюліан, Буржуа, Ауербах... Я не проти моїх колег, які тепер досягли вершин, діставши офіційне визнання. Із співчуттям ставлюся до їхніх творів і прикрих помилок, спричинених браком документації: вони легко компенсували б неприємності, пов’язані з моєю університетською діяльністю, і викликали б радість, змішану з іронією, якби я вже давно не вищився над тим, щоб задовольняти власне честолюбство.
Я познайомився з Берліу, будучи викладачем ліцею в Ліоні, і почав жадібно вивчати його праці з історії Африки. Тоді в мене народилася ідея дуже оригінальної докторської дисертації: провести паралель між Кахеною, берберською героїнею VII століття, яка боролася проти арабських завойовників, і Жанною д’Арк, французькою героїнею, котра воювала проти англійських окупантів. Я запропонував філологічному факультетові в Парижі тему: “Жанна д’Арк і туареги”. Це просте формулювання викликало в колах науковців загальне обурення і навіть безглуздий сміх. Друзі обережно попереджали мене. Але я відмовлявся вірити їм. Та одного дня мені довелося капітулювати. Мене запросив ректор і, виявивши інтерес до стану мого здоров’я, що мене здивувало, нарешті запитав, чи не хотів би я взяти дворічну відпустку із збереженням половини утримання. Я з обуренням відмовився. Ректор не наполягав, але через два тижні рішенням міністерства мене без жодних формальностей перевели до одного з найнезначніших, найвіддаленіших ліцеїв Франції, у Мон-де-Марсан.
Можете уявити, як це образило мене, і пробачите, що я повів розпусне життя. Та й що робити в провінції, як не їсти й пити? Я удався до того й іншого. Моя платня розтанула... Гусячі паштети, бекаси, вина. Наслідки не забарилися: не минуло й року, як мої суглоби почали тріщати, наче погано змащені маточини коліс велосипеда, на якому довго їхали курним шляхом. Жорстокий напад подагри прикував мене до ліжка. Добре, що в цьому благословенному краї ліки - поряд з недугою. Я поїхав на канікулах до Дакса, щоб розчинити ці маленькі болючі кристали.
Найняв кімнату на березі Адуру, на променаді Купальників. Моє господарство вела одна моторна жінка, яка обслуговувала також одного літнього чоловіка, судового слідчого на пенсії і голову Товариства Роже-Дюко з сумнівною науковою репутацією, де об’єднувалися вчені, котрі з дивовижною некомпетентністю докладали зусиль задля вивчення наихимерніших питань. Одного дня я через дощ залишився вдома. Та жіночка завзято чистила мідну клямку дверей, послуговуючись пастою “тріполі”, яку накладала на клаптик паперу й терла, терла... Незвичний вигляд цього паперу зацікавив мене. Я придивився. “Боже мій! Де ви взяли цей аркуш?” Вона схвильовано відповіла: “В мого пожильця. Там їх повно. Я видерла цей аркуш із зошита”. - “Ось вам десять франків, і принесіть мені цього зошита”, - мовив я.
За чверть години вона повернулася із зошитом. На щастя, в ньому бракувало лиш однієї сторінки, якою вона натирала мої двері. Цей рукопис, цей зошит, знаєте чим був? Нічим іншим, як “Подорожжю до Атлантиди” міфографа Діоніса Мілетського, цитованою Діодором, і втрату якої, я часто чув це, оплакував Берліу[29].
Цей безцінний документ містив численні цитати з “Крітія”. Він відтворював найістотніше зі славнозвісного діалогу, єдиний у світі примірник якого ви щойно тримали в руках. У ньому було незаперечно зазначено місце розташування укріпленого замку атлантів і обстоювалася думка, що той не опустився на морське дно, як вважає сучасна наука і уявляють боязкі захисники гіпотези про існування Атлантиди. Цей замок розташовується у центральному мазійському масиві. Ви знаєте, вже немає сумніву, що мазіси Геродота - це племена імошаг, тобто туареги. Отже, рукопис Діонісія з очевидністю ототожнює мазісів, які реально існували, з атлантами, котрих вважають легендарними.
Діонісій повідомляє, що центральна частина Атлантиди, колиска й резиденція династії Нептуна, не тільки не затонула під час катастрофи, про яку розповів Платон і яка поглинула решту острова Атлантида, а
