помер би з голоду і спраги, тому довелося розтяти собі вену й напитися крові. Така перспектива мало приваблює мене.
Я стенув плечима: зрештою це не я був винний в тому, що ми опинилися тут.
Моранж зрозумів мій жест і вирішив вибачитися.
- Втім, мені було б цікаво, - провадив він з дещо вдаваною веселістю, - познайомитися з цими духами й перевірити дані Помпоніуса Мела, який знав про них і поселив їх у горах туарегів. Він називає їх ежіпанами, блем’єнами, гамфазантами, сатирами... “Гамфазанти, - пише він, - голі; блем’єни - безголові, в них обличчя на грудях; у сатирів - нічого людського, крім лиця. Ежіпани, кажуть, мають звичайний вигляд”. Сатири, ежіпани... справді, хіба не дивно, що цими грецькими іменами названо місцевих поганських духів? Повірте, ми натрапили на дуже цікавий слід; я переконаний, що Антінея - ключ до надзвичайних відкриттів.
- Цитьте, - сказав я йому, приклавши палець до вуст, - прислухайтесь.
Довкола нас у вечірніх сутінках, що насувалися, народжувалися дивні звуки. Вони були схожими на хрускіт, який супроводжувався протяжними й розпачливими, жалібними стогонами, що відлунювались у навколишніх ущелинах. Здавалося, ніби вся чорна гора зненацька застугоніла.
Ми подивилися на Ег-Антеуана. Він незворушно і далі курив свою люльку.
- Ілгінен пробуджуються, - кинув він.
Моранж мовчки прислухався. Він, безперечно, так само, як і я, розумів, що ці звуки - хрускіт перегрітих скель, каміння, ціла низка фізичних явищ; згадалася співуча статуя Мемнона.... І все ж цей несподіваний концерт не міг не вплинути гнітюче на наші збуджені нерви.
Мені пригадалася остання фраза бідолашного Бу-Джема.
- Країна жаху, - прошепотів він тоді ледве чутним голосом.
І Моранж повторив те саме:
- Країна жаху.
Дивний концерт припинився, коли на небі з’явилися перші зірки. Глибоко схвильовану дивилися ми, як спалахували вони одна за одною, крихітні блідо-голубі вогники. Цієї трагічної миті зірки єднали нас, самотніх, приречених, загублених, з нашими братами на вищих широтах, з тими, хто в цей час у містах, вже освітлених сяйвом електричних ламп, шалено ринувся в обійми своїх несамовитих пристрастей і куцих розваг.
Це співав Ег-Антеуан протяжно, гортанним голосом, який лунав урочисто й тужливо в тиші, що запала.
Я торкнувся руки таргійця. Він кивнув на сузір’я, що мерехтіло на небосхилі.
- Волосожар, - прошепотів я Моранжеві, вказуючи на сім блідих зірок.
Ег-Антеуан тим самим монотонним голосом знову заспівав тужливу пісню:
Раптом мене охопило почуття тривоги. Я схопив таргійця за руку, коли він утретє почав монотонно бурмотіти свій рефрен.
- Ми скоро будемо в печері з написами? - різко запитав я.
Подивившись на мене, він, як завжди, спокійно відповів:
- Ми вже біля неї.
- Біля неї? Чого ж ти чекаєш і не показуєш її нам?
- Щоб ви цього зажадали від мене, - досить зухвало відповів він.
Моранж зірвався на ноги.
- Печера, печера там?
- Вона там, - повторив неквапом Ег-Антеуан, підводячись.
- Веди нас до печери.
- Моранже, - сказав я, раптом стривожившися, - западає ніч. Ми нічого не побачимо. І, можливо, до неї ще далеко.
- Відціль п’ятдесят кроків, не більше, - промовив Ег-Антеуан, - у ній повно сухої трави. Її можна запалити, й капітан усе побачить, як удень.
- Ходімо, - повторив мій товариш.
- А верблюди? - наважився я ще раз утримати його.
- Вони спутані, - сказав Ег-Антеуан, - і там ми будемо недовго.
Він уже прямував до чорної гори. Моранж, що аж тремтів від хвилювання, рушив за ним. Я теж пішов, відчуваючи з тієї миті глибоку тривогу. В скронях гупало. “Я не боюся, - повторював я собі, - присягаюся, що це не страх”.
Ні, справді це був не страх. А проте яке дивне запаморочення! Мла застеляла очі. У вухах гуло. Я знову чув голос Ег-Антеуана, але підсилений, надзвичайно гучний і водночас глухий, дуже глухий:
І мені здавалося, що гори відлунюють, безмежно повторюють цей зловісний останній рядок:
- Це тут, - сказав таргіець.
Ми побачили в скелі чорну діру. Схилившись, Ег-Антеуан проліз у неї. Ми - за ним. Усередині панувала темрява.
Блимнуло жовте світло - це Ег-Антеуан викресав вогонь і підпалив купу трави біля входу. Спочатку ми не могли нічого розгледіти. Очі засліплював дим.
Ег-Антеуан залишився збоку біля отвору печери. Він сів і почав спокійніше, ніж завжди, пахкати своєю люлькою, пускаючи клуби диму.
Над травою, охопленою полум’ям, замерехтіло світло. Я мигцем глянув на Моранжа. Він, як мені здалося, був дуже блідим. Упершись обома руками в стіну, намагався розшифрувати знаки, які я ледве бачив.
І все ж я запримітив, що в нього тремтіли руки.
“Чортзна-що, може, йому, як і мені, млосно?” - міркував я, відчуваючи, як стає дедалі важче зібратися з думками.
Я почув, як голосно він гукнув, здається, до Ег-Антеуана:
- Відсунься вбік. Нехай надходить повітря. Як димно!
Він усе читав, читав.
Раптом знов пролунав його голос, але невиразно. Мені здалося, що дим поглинув і звуки.
- Антінея... Нарешті... Антінея... Але це не вирізьблене на камені... знаки накреслено охрою. І менш, ніж десять, а може, й п’ять років тому... О!..
Обхопивши голову руками, він голосно крикнув:
- Це містифікація. Трагічна містифікація! Я глузливо всміхнувся.
- Та годі, не нервуйте.
Він схопив мене за руку й затряс її. Я бачив його очі - вирячені від жаху й подиву.
- Ви збожеволіли? - заревів він мені просто в лице.
- Не кричіть так голосно, - сказав я усміхаючись.
Він знову подивився на мене й, приголомшений, сів навпроти на камінь. Ег-Антеуан так само непорушно курив біля отвору до печери. В темряві видно було, як миготів червоний вогник його люльки.
- Божевільний! Божевільний! - повторив Моранж, голос якого, здавалося, став глухішим.
Раптом він схилився над багаттям, котре високо здіймало свої останні, яскраві язики. Вихопивши одну травину, ще не зачеплену вогнем, почав уважно розглядати її, потім зареготав і жбурнув у полум’я.
