Поринувши в свою молитву, обличчям на схід, він відверто не звертав на мене уваги. Коли він розпластався на землі, я гукнув ще голосніше:
- Бу-Джема, ходімо зі мною до мого мехарі, мені треба взяти дещо в сідельній кобурі.
Ег-Антеуан, усе ще навколішках, так само поволі, неквапом бурмотів свою молитву.
Бу-Джема не поворухнувся.
У відповідь я почув лише глухий стогін.
Ми з Моранжем скочили на ноги й підбігли до нашого провідника. Ег-Антеуан вмить опинився поряд з нами.
Із заплющеними очима і вже холодними кінцівками чамба хрипів у обіймах Моранжа. Я взяв одну його руку, Ег-Антеуан - другу. Кожен з нас намагався зрозуміти, що сталося...
Раптом схопився Ег-Антеуан. Він помітив на землі перекинутий гнутий казанок, що його перед тим араб тримав на колінах. Вхопивши його, почав уважно розглядати одне за одним кілька листочків салату, які там ще залишилися; раптом він хрипло зойкнув.
- Маєш, - пробурмотів Моранж, - тепер цей збожеволів!
Не зводячи очей з Ег-Антеуана, я побачив, як він побіг до каменя, де був наш обід. За хвилину повернувся до нас, тримаючи тарілку з салатом, якого ми ще не їли.
Узявши з казанка Бу-Джема один світло-зелений листок, соковитий, широкий, він порівняв його з тими, що були в наших тарілках.
- Афалеле! - сказав він спокійно.
Ми з Моранжем здригнулися - отже, це була афалеле, фалестез, як її називають араби в Сахарі, жахлива рослина, котра заподіяла смерть, швидше й вірніше, ніж зброя туарегів, частині експедиції Флаттерса.
Ен-Антеуан випростався. Його високий чорний силует вимальовувався на небі, що зненацька стало блідо-бузковим. Він дивився на нас.
А ми метушилися біля бідолахи провідника.
- Афалеле, - повторив таргієць, похитавши головою.
Бу-Джема помер серед ночі, не опритомнівши.
КРАЇНА ЖАХУ
- Варто зазначити, - сказав Моранж, - що наша експедиція, від самої Уаргли позбавлена пригод, тепер обіцяє стати цікавішою.
Він промовив це, підводячись з колін після молитви над могилою, яку ми насилу вирили й куди поклали тіло провідника.
Я не вірю в бога. Але коли щось і може вплинути на вашу силу, хоч би якою вона була, - силу зла чи добра, світла чи темряви, - то це молитва, яку прошепотіла така людина.
Два дні ми їхали, пробираючись крізь дивовижний хаос чорних скель, оточені ніби місячним, таким диким він був, краєвидом. Було чути лише гуркіт каміння, що перекочувалося під ногами верблюдів і падало в провалля, справляючи враження вибухів.
Справді, дивний похід. Протягом перших годин я намагався за допомогою компаса визначити напрямок нашого руху. Але незабаром усе переплуталося: безперечно, ми припустилися помилки - не врахували крок верблюдів. Я заховав планшет з компасом до сідельної кобури. Тепер ми покладалися лише на Ег-Антеуана, якого не мали змоги контролювати, і єдине, що залишалося - це довіряти йому.
Він їхав попереду, Моранж - за ним. Я був позаду. Перед моїми очима щоразу поставали найдивніші зразки вулканічної гірської породи. Але ці речі мене більше не цікавили. Я був захоплений іншим. Безумство Моранжа оволоділо й мною. Якби мій супутник сказав: “Те, що ми робимо, - безглуздя, повернімося назад, до відомих джерел, повернімося”, - то я відповів би йому тепер: “Ви вільні. Я йтиму далі”.
Надвечір наступного дня ми опинилися біля підніжжя чорної скелі, порізані відроги якої здіймалися на дві тисячі метрів над нашими головами. Це був величезний, похмурий бастіон, наче вежа феодального замку, який неправдоподібно чітко вимальовувався на тлі жовтогарячого неба.
Тут було джерело, оточене кількома деревами, що трапилися нам вперше, відколи ми заглибилися в гори Хоггару.
Біля нього стояла купка людей. Їхні верблюди марно шукали якоїсь поживи.
Побачивши нас, люди згуртувалися для оборони.
Ег-Антеуан, повернувшись до нас, пояснив:
- Туареги-еггалі.
І попрямував до них.
Ці вродливі еггалі були на зріст найвищими з туарегів, яких я будь-коли зустрічав. Вони з несподіваною послужливістю відійшли від джерела, поступаючись нам місцем. Ег-Антеуан сказав їм кілька слів. Вони оглядали нас, Моранжа й мене, з особливою зацікавленістю, що межувала з переляком, у всякому разі з повагою.
Я був здивований такою чемністю, а також тим, що старший із них відмовився прийняти від мене невеличкий дарунок, який я витяг із сідельної кобури. Здавалося, він уникає мого погляду.
Коли люди від’їхали, я висловив Ег-Антеуану свій подив. Адже їхня поведінка суперечила моїм враженням від попередніх зустрічей з жителями Сахари.
- Вони розмовляли з тобою шанобливо, навіть з острахом, - сказав я йому. - Але ж плем’я еггалі належить до високого роду. А кель-тагат, що, ти казав, з нього походиш, - це плем’я рабів.
У похмурих очах Ег-Антеуана промайнула усмішка.
- Це так, - мовив він.
- Тоді чому ж?
- Бо я сказав їм, що їду разом з тобою і капітаном на Гору Духів.
Ег-Антеуан повів рукою в бік чорної гори.
- Вони злякалися. Всі туареги Хоггару бояться Гори Духів. Ти бачив, щойно я вимовив цю назву, вони накивали п’ятами.
- Ти ведеш нас до Гори Духів? - запитав Моранж.
- Авжеж, - відповів таргієць. -Саме там є написи, про які я казав тобі.
- Ти не попередив нас про це.
- Навіщо? Туареги бояться ілгінен - духів з рогами й хвостами, вкритих шерстю, які вбивають тварин і насилають правець на людей. Але я знаю, що румі[24] не бояться їх і навіть глузують з цих страхів.
- А ти, - сказав я, - ти таргієць і не боїшся ілгінен?
Ег-Антеуан показав мені мішечок з червоної шкіри, причеплений до разка білого намиста на його грудях.
- У мене є амулет, - відповів він поважно, - його благословив сам вельмишановний Сіді-Мусса. До того ж я з вами. Ви врятували мені життя. Ви хотіли побачити написи. Нехай справдиться воля Аллаха.
Сказавши це, він присів навпочіпки, витяг свою довгу очеретяну люльку з мідною накривкою й почав статечно курити.
- Усе це стає дуже дивним, - промурмотів Моранж, наближаючись до мене.
- Не перебільшуйте, - озвався я. - Ви так само добре, як і я, пригадуєте те місце, де Барт розповідає про свою подорож до Ідінен - Гори Духів туарегів-аджерів. Ця місцевість мала таку недобру славу, що жоден таргієць не наважувався супроводити його. Однак він повернувся.
- Звичайно, повернувся, - промовив мій товариш, - але спочатку заблукав. Без води й харчів, він
