Мармурова підлога мала таку фактуру і була так відполірована, що високі лампи віддзеркалювалися в ній.
Ця зала, повторюю, була круглою, являла собою правильне коло, у центрі якого містився фонтан. Ми сиділи, повернувшися до нього спинами.
Отже, перед нами були заокруглені внутрішні стіни. Невдовзі ми прикипіли до них очима. Особливими робила їх ціла низка темних ніш, котрі зливалися в чорну смугу, що обривалася перед нами дверима, крізь які ми увійшли, а позаду нас сягала інших дверей, чорної діри, як мені здалося в темряві, коли я обернувся. Я налічив між першими і другими дверима шістдесят ніш, отже, загалом сто двадцять. Кожна з них мала три метри заввишки і метр завширшки. В кожній стояло щось подібне до футляра, звуженого донизу і закритого лише в спідній частині. Мені здалося, що в кожному з цих футлярів, крім двох, навпроти мене, я розпізнаю блискучу постать, безперечно постать людини, наче статуї з дуже ясної бронзи. У вигині кола, що був переді мною, я налічив тридцять таких дивних статуй.
Що то були за статуї? Я хотів подивитися й підвівся.
Рука Ле Межа лягла мені на плече.
- Зараз, - пробурмотів він тихо. - Зараз.
Професор утупив погляд у двері, крізь які ми увійшлидо зали і за котрими почулися кроки, що наближалися. Двері тихо відчинилися, пропустивши трьох білих туарегів. Двоє з них несли на плечах якийсь довгий пакунок, третій, здавалося, був їхнім начальником. За його наказом вони поклали пакунок на підлогу й вийняли з однієї з ніш згадуваний мною довгастий футляр, такий. само, які були в інших нішах.
- Можете наблизитися, панове, - сказав Ле Меж.
Жестом він звелів трьом туарегам відступити на кілька кроків.
- Ви щойно просили мене, - заговорив Ле Меж, звертаючись до Моранжа, - дати вам доказ єгипетських впливів на цю країну. Але спочатку що ви думаєте про цю скриню?
Промовивши це, він вказав на футляр, витягнутий слугами з ніші і покладений на підлогу.
Моранж глухо скрикнув.
Перед нами була одна з тих скринь, де зберігаються мумії. Те саме блискуче дерево, ті самі барвисті написи, з тією лише різницею, що ієрогліфи було замінено на1 тіфінагські літери. Навіть сама їх форма - вузька внизу і ширша зверху - переконувала нас у цьому.
Я вже казав про те, що спідня частина цього великого футляра була закрита, - це надавало йому вигляду прямокутного сабо.
Ле Меж став навколішки й закріпив на чільному боці скрині прямокутний білий картон, велику етикетку, котру він узяв зі свого письмового стола кілька хвилин тому, перш ніж залишити бібліотеку.
- Можете прочитати, - сказав він просто, але все ще тихим голосом.
Я також став навколішки, бо світло великих ламп ледве давало змогу прочитати етикетку. І все ж я пізнав почерк професора.
Там були прості слова, написані великими круглими літерами.
“Номер 53. Майор сер Арчібалд Рюссель. Народився у Річмонді 5 липня 1860 року. Помер у Хоггарі 3 грудня 1896 року”.
Я скочив на ноги й скрикнув:
- Майор Рюссель!
- Тихше, тихше, - промовив Ле Меж. - Тут ніхто не має права підвищувати голос.
- Майор Рюссель, - повторив я, мимохіть скорившись наказові, - той, хто торік вирушив з Хартума, аби дослідити Сокото?
- Це він, - підтвердив професор.
- І... де ж тепер майор Рюссель?
- Він тут, - відповів Ле Меж.
Професор подав знак. Білі туареги наблизились. У гнітючій тиші, що враз запанувала в таємничій залі, чути було лише свіже дзюрчання фонтана.
Троє негрів узялися розгортати пакунок, який вони поклали біля розмальованої скрині.
Ми з Моранжем дивилися, скуті невимовним жахом.
Незабаром побачили якусь задерев’янілу постать, постать людини. На ній блищали червоні спалахи. Перед нами лежала на підлозі, загорнута у щось подібне до білого муслінового завою, статуя з ясної бронзи, подібна до тих, що стояли довкола у нішах, виструнчені, й, здавалося, дивилися на нас незбагненним поглядом.
- Сер Арчібалд Рюссель, - прошепотів Ле Меж.
Моранж мовчки підійшов і спромігся підняти тканину.
Він довго, дуже довго дивився на похмуру бронзову статую.
- Це мумія, мумія, - нарешті заговорив він.
- Помиляєтеся, мосьє, це не мумія.
- Власне кажучи, ні, - погодився Ле Меж. - Це не мумія. Але перед вами тлінні рештки сера Арчібалда Рюсселя. Я повинен зазначити, шановний пане, що спосіб бальзамування, здійснюваний за наказом Антінеї, відрізняється від того, який був поширений у Стародавньому Єгипті. Тут немає ні натрію, ні пов’язок, ні пахощів. Промисли Хоггару за короткий час досягли результатів, до яких європейська наука прийшла лише після довгих і невдалих спроб. Коли я прибув сюди, то дуже здивувався, побачивши застосування методів, котрі, як гадав, відомі лише цивілізованому світові.
Ле Меж постукав зігнутим пальцем по блідому чолу сера Арчібалда Рюсселя. Пролунав металевий дзвін.
- Це бронза, - прошепотів я. - Це не людське чоло. Це бронза.
Ле Меж знизав плечима.
- Це людське чоло, - категорично заявив він, - а не бронза. Бронза темніша, мосьє. Цей метал - чудовий невідомий метал, про нього пише Платон у “Крітії”. Він являє щось середнє між золотом і сріблом. Його можна видобути лише в горах Атлантиди. Це орішалк.
Нахилившись ще нижче, я переконався, що це той самий метал, яким оздоблені стіни бібліотеки.
- Орішалк, - провадив далі Ле Меж. - Здається, ви не розумієте, як може людське тіло перетворитися на статую з орішалку. Капітане Моранж, невже ви, освічена людина, ніколи не чули про метод доктора Варіо, що дає змогу зберігати тіло, не бальзамуючи його? Невже ви ніколи не читали книжки[32] цього лікаря-практика? Він викладає метод гальванопластики. Шкірну тканину, яка є провідником, вкривають шаром дуже легкої срібної солі. Відтак тіло занурюють у ванну з мідним купоросом, і поляризація робить свою справу. В такий спосіб металізували й тіло цього вельмишановного англійського майора. В такий самий, але мідний купорос було замінено дуже рідкісним розчином - орішалковим купоросом. Таким чином, перед вами не бронзова статуя бідняка, а статуя з металу, благороднішого за золото і срібло, одне слово, статуя, гідна онуки Нептуна.
Ле Меж подав знак. Чорні невільники підняли тіло. За кілька хвилин вони вклали цей привид з орішалку до дерев’яного розписаного футляра. Останній поставили сторч у нішу, поряд з тією, де стояв такий футляр з етикеткою під номером 52. Зробивши свою справу, вони мовчки вийшли. З дверей повіяло холодом, затріпотіло полум’я бронзових ламп, і навколо нас затанцювали величезні тіні.
Ми з Моранжем застигли, наче ці бліді металеві примари, які оточували нас. Раптом я зробив зусилля і, хитаючись, наблизився до ніші, розташованої біля тієї, де було тіло англійського майора. Мої очі шукали етикетку під номером 52.
Спершись на червоний мармур стіни, я прочитав:
- “Номер 52. Капітан Лоран Делінь. Народився в Парижі 22 липня 1861 року. Помер у Хоггарі 20 жовтня 1886 року”.
- Капітан Делінь, - прошепотів Моранж, - 1895 року вирушив з Коломб-Бешара до Тіммімуна, й про нього більш нічого не було чути.
- Так, - сказав Ле Меж, кивнувши головою.
- “Номер 51, - прочитав Моранж, клацаючи зубами. - Полковник фон Віттманн, народився в Ієні 1855 року. Помер у Хоггарі 1 травня 1896 року”. Полковник Віттманн, дослідник Канему, зник десь поблизу Агадесу!
- Саме так, - підтвердив Ле Меж.
