ГОДИНИ ЧЕКАННЯ
Саме ночами Сент-Аві любив докладно розповідати мені свою дивовижну історію. Він викладав її короткими фрагментами у хронологічній послідовності, не визначаючи наперед епізодів драми, трагічний фінал якої був мені відомий. Звичайно, робив це не для того, щоб приберегти ефект, - я відчував, він був такий далекий від подібних розрахунків! Єдина причина полягала в надмірному збудженні, яке викликали ці спогади.
Того вечора з валкою прибула пошта з Франції. Листи, що їх передав нам Шатлен, лежали на маленькому столику не розпечатані. Тьмяне світло лампи посеред безмежної чорної пустелі давало змогу прочитати адреси на конвертах. О, як переможно всміхнувся де Сент-Аві, коли я, відкинувши листи, сказав схвильовано:
- Продовжуй.
Його не треба було ще раз просити.
- Тобі важко уявити те несамовите нервове збудження, що мордувало мене, відколи гетьман Житомирський розповів мені свою недолугу історію і доки я знову зустрівся з Антінеєю. Найдивніше те, що причиною цього збудження було не усвідомлення того, що я приречений на смерть, а, навпаки, бажання прискорити подію, що означала б мою загибель, - запрошення Антінеї. Але вона не поспішала. І саме тому моє нервове напруження дедалі зростало.
Чи випадали мені в ті часи хоча б короткі хвилини, коли перемагав здоровий глузд? Мабуть, ні. Не пригадую, щоб я бодай раз сказав собі: “Невже тобі не соромно? Жертва сліпих обставин, ти не тільки нічого не робиш, аби визволитися, а й благословляєш своє рабство й прагнеш власної загибелі”. Бажання залишитися там і чекати продовження цієї пригоди так заволоділо мною, що я навіть не підшукував виправдання своїй пасивності, яким могла б бути неприйнятність втечі без Моранжа. Якщо його відсутність бентежила мене, то не тому, що я не знав, чи він живий і здоровий.
Втім, я знаю, що він живий і здоровий. Білі туареги, звичайно, тримали язик за зубами. Жінки були теж не балакучі. Проте від Сідії та Агіди я довідався, що мій супутник дуже любить гранати й не зносить бананів. Та як тільки мова заходила про інше, вони, злякані, втікали довгими коридорами. Таніт-Зерга поводилася інакше. Здавалося, в моїй присутності дівчині було гидко згадувати подробиці, що стосувалися Антінеї. Однак я знав про її собачу відданість своїй господині. Коли я вимовляв імена Антінеї і Моранжа, вона вперто мовчала.
Білих туарегів, цих похмурих привидів, я не волів розпитувати. Втім, вони всі троє були мало схильні до таких розмов. Гетьман Житомирський дедалі більше впивався алкоголем. Скидалося на те, що його розум вичерпався того вечора, коли він розповів мені про свої юні літа. Вряди-годи я подибував його в коридорах, що ставали для нього чимраз вужчими. Хрипким голосом він мугикав куплети з модної колись опери “Королева Ортанс”:
Пасторові Спардеку, цьому скнарі, я б охоче відважив ляпаса. Що ж до бридкого дідка, увінчаного лаврами, незворушного редактора етикеток у залі з червоного мармуру, то при зустрічі з ним я ледве стримувався, щоб не кинути йому в обличчя: “Послухайте, пане професоре, який цікавий випадок апокопи: “А????????? - скасування альфи, тау і лямбди! Можу запропонувати вам ще один кумедний випадок: ???????????. Клементіна - апокопа каппи, лямбди, епсилона і мю. Якби Моранж був серед нас, він сказав би щодо цього багато вчених слів. Але, на жаль! Моранж не ощасливлює нас своєю присутністю. Його більше не видно”.
Моєму прагненню щось з’ясувати менший опір чинила Розїта, стара манікюрниця. Ніколи в житті я так часто не полірував нігті, як у ті дні, сповнені непевності. Через шість років, у цей.само час вона мала померти. Не зневажу її пам’ять, якщо зауважу, що вона любила хильнути. Бідолаха не мала сил противитись, коли я пропонував їй келих і з чемності випивав свій до дна.
На відміну від інших рабів, завезених купцями з Півдня до Туреччини, вона народилася в Константинополі й опинилася в Африці через свого господаря, котрий став каїмакамом[49] Радамеса... Але я не маю наміру переказувати історію старої манікюрниці, хоч та історія сповнена пригод і мінливостей долі.
- Антінея, - сказала мені Розіта, - дочка Ель-Гадж-Ахмед-бен-Гуемама, аменокала Хоггару і шейха великого шляхетного племені кель-рхела. Вона народилася 1281 року від гіджри[50]. Ніколи не бажала одружитися. Її волю шанують, бо воля жінок у Хоггарі, де вона тепер править, незаперечна. Антінея - троюрідна сестра Сіді-ель-Сенуссі, і їй варто сказати лише слово, щоб кров румі полилася потоком від Джеріда до Туата й від Чаду до Сенегалу. Якби ця прекрасна й горда жінка тільки захотіла, то могла б жити в країні румі. Але вона воліє, щоб вони самі приходили до неї.
- Ти знаєш Сегеїр-бен-Шейха? - запитав я. - Він їй дуже відданий?
- Тут ніхто достоту не знає Сегеїр-бен-Шейха, бо він постійно в мандрах. Він справді дуже відданий Антінеї. Сегеїр-бен-Шейх належить до племені сенуситів, а Антінея - родичка вождя сенуситів. До того ж він зобов’язаний їй життям. Він один з тих, хто вбив великого кебіра[51] Флаттерса. З цієї причини Ікхену-кхен, аменокал туарегів-аджерів, боячись помсти з боку французів, зажадав видати їм Сегеїр-бен-Шейха. Коли од нього відсахнулася вся Сахара, він знайшов притулок у Антінеї. Сегеїр- бен-Шейх ніколи не забуде цього, бо він - чесна людина й сповідує закон Пророка. Щоб вГддячити їй за добро, він привів до неї трьох двадцятирічних французьких офіцерів, ще незайманих, які належали до Першого окупаційного корпусу в Тунісі. Це ті, що під номерами 1, 2 і 3 в залі з червоного мармуру.
- І Сегеїр-бен-Шейх завжди розплачується перемогами своєї місії?
- Сегеїр-бен-Шейх - дуже досвідчений і знає величезну Сахару, як я свою маленьку кімнату на вершині гори. Спочатку він ще припускався помилок. Якось під час своїх перших подорожей він привів старого Ле Межа й папугу Спардека.
- Що сказала Антінея, побачивши їх?
- Антінея? Вона так сміялася, що подарувала їм життя. Сегеїр-бен-Шейх, побачивши, як вона регоче, образився. Відтоді він вже ніколи не помиляється.
- Ніколи не помиляється?
- Ні. Тим, хто приходив сюди, я доглядала руки й ноги. Всі були молоді й гарні. Але мушу сказати, що твій товариш, якого привели до мене наступного після тебе дня, мабуть, найвродливіший.
- Антінея помилувала пастора й Ле Межа. Чому ж вона, - спитав я, повертаючи розмову в попереднє русло, - не повернула їм свободу?
- Очевидно, вирішила використати їх, - відказала стара. - Ну і якщо хтось прийшов сюди, йому немає вороття. Якби тут з’явилися французи й побачили залу а червоного мармуру, то знищили б геть усе. Втім, усі ті, кого привів сюди Сегеїр-бен-Шейх, побачивши Антінею, навіть не спробували втекти, крім одного.
- Антінея довго тримає їх при собі?
- Це залежить від них самих і від втіхи, яку вона дістає. Загалом, два-три місяці. Один бельгійський офіцер височенного зросту, наче велетень, не пробув і тижня. А от іншого, він усім добре запам’ятався, маленького Дугласа Кена, англійського офіцера, вона протримала близько року.
- А потім?
- Потім він помер, - відповіла стара, ніби здивована моїм запитанням.
- Як?
Вона повторила слова Ле Межа.
- Так, як і всі інші: від кохання. Авжеж, від кохання, - сказала вона. - Вони всі вмирають від кохання, зрозумівши, що їхній час минув, і Сегеїр-бен-Шейх вирушав на пошуки когось іншого. Багато їх померли спокійно, з очима, повними сліз. Вони більше не спали й не їли. Один французький морський офіцер збожеволів. Він співав уночі тужливі пісні свого рідного краю так, що відлунювало аж у горах. Інший, іспанець, ошалівши, почав кусатися. Довелося вбити його. Чимало померли від кіфу, який діє сильніше за
