- Добре, - пробурмотів я. - Але, може, йому б краще понудьгувати десь інде?
- Він тепер самотній, - сказала мала. - Його вигнали. Коли грається, зчиняє великий гамір.
Ці слова нагадали мені про події минулого дня.
- Хочеш, я прожену його? - запитала Таніт-Зерга.
- Ні, хай залишиться.
Я подивився на гепарда з симпатією. Нас зближувало спільне лихо.
Я навіть погладив його опуклий лоб. Прам-Руа виявив своє задоволення, випроставшись всім тілом і висунувши свої величезні жовті ігазурі. Килимок на підлозі від цього, мабуть, неабияк постраждав.
- Тут ще й Гале, - сказала дівчина.
- Гале! Це ще хто?
Тієї ж миті я побачив на колінах у Таніт-Зерги дивовижне звірятко, завбільшки з велику кішку з пласкими вухами й видовженою мордочкою. Світло-сіре хутро було шорстким. Істота дивилася на мене смішними рожевими оченятами.
- Це моя мангуста, - пояснила Таніт-Зерга.
- Скажи, будь ласка, - запитав я невдоволено, - це все?
У мене, мабуть, був такий похмурий і кумедний вигляд, що Таніт-Зерга засміялася. Я також засміявся.
- Гале - мій друг, - сказала вона, знову споважнівши. - Я врятувала їй життя. Тоді вона була ще зовсім малою. Але розповім тобі про це іншим разом. Поглянь, яка Гале симпатична.
Кажучи це, вона поклала мангусту мені на коліна.
- Це дуже люб’язно з твого боку, що відвідала мене, - поволі “вимовив я, погладивши спинку звірятка. - Котра ж зараз година?
- Минула дев’ята. Бачиш, як високо піднялося сонце? Давай, я спущу штору.
У кімнаті запанувала сутінь. Очі Гале стали ще рожевішими. А в Гірам-Руа - зеленими.
- Це дуже люб’язно, - повторив я, думаючи про своє, - Бачу, ти сьогодні вільна. Ще ніколи не приходила так рано.
Обличчя дівчини спохмурніло.
- Справді, я вільна, - з прикрістю відповіла вона.
Я уважніше подивився на неї й уперше побачив, що вона гарна. Її волосся, що спадало на плечі, було не кучерявим, а хвилястим, риси обличчя - бездоганно правильними: рівний ніс, маленький рот з тонкими губами, вольове підборіддя. Колір шкіри - світло-бронзовий, а не чорний. Стрункий, гнучкий стан не мав нічого спільного з тими огидними товстими обрубками, що на них перетворюються розпещені негритянки.
Її чоло й волосся охоплював широкий мідний обруч з коштовним каменем посередині, а зап’ястя й щиколотки прикрашали ще ширші чотири браслети. Вона була вдягнена в декольтовану зелену шовкову туніку, гаптовану золотом. Зелень, бронза, золото.
- Таніт-Зерга, ти сонгаї[53]? -лагідно запитав я.
Вона відповіла гордо, навіть з викликом:
- Так, я сонгаї.
“Дивне дівча”, - подумав я.
Було очевидним, що є тема, якої Таніт-Зерга уникає. Я згадав майже страждальний вираз її обличчя, коли вона сказала мені, що Гірама-Руа вигнано, й тон, яким вимовила це безособове “вигнано”.
- Я сонгаї, - повторила вона. - Народилася в місті Гао[54], на Нігері, колишній столиці сонгаї. Мої предки правили великою імперією Мандінго. І якщо я тут рабиня, це не означає, що мене слід зневажати.
Освітлена сонячним промінням, Гале сиділа на своєму маленькому задку й передніми лапами терла свої й без того блискучі вуса, а Гірам-Руа спав на килимку, вряди-годи жалібно зітхаючи.
- Йому щось сниться, - сказала Таніт-Зерга, приклавши пальця до вуст.
- Лишень ягуарам може щось снитися, - зазначив я.
- Гепардам також, - промовила вона поважно, аж ніяк не збагнувши смаку цього грубуватого парнаського жарту.
На мить запала мовчанка. Потім вона сказала:
- Ти, мабуть, зголоднів. І мені здається, що не хочеш снідати разом з іншими.
Я не відповів.
- Треба попоїсти, - додала вона. - Якщо не заперечуєш, я принесу щось для тебе й для себе, а також обід для Гірам-Руа й Гале. Коли на душі сум, не слід лишатися на самоті.
І маленька зеленаво-золотиста фея вийшла, не чекаючи моєї відповіді.
Так склалися мої взаємини з Таніт-Зергою. Вона щоранку приходила до моєї кімнати разом з двома звірятками. Рідко коли згадувала про Антінею, а якщо й згадувала, то побіжно. Здавалося, що дівчина боїться якогось ненависного їй запитання, котре, вона це бачила, от-от зірветься з моїх уст, і я відчував, як вона уникала тих тем, які я не наважувався порушити.
Щоб відвернути загрозу, вона, наче маленька збуджена папуга, говорила, говорила, говорила.
Я занедужав і був, як ніхто ніколи, доглянутий цією сестрою-жалібницею у зеленому шовку з бронзою. Двоє звіряток, велике й мале, були тут-таки, обабіч мого ліжка, і, доки я марив, бачив їхні, зосереджені на мені, сумні й таємничі зіниці.
Таніт-Зерга розповідала своїм співучим голосом різні історії, але найцікавішою з них була, як вона вважала, історія її життя.
Лише згодом я раптом збагнув, якою близькою стала мені ця маленька дикунка. Хоч би де ти не була тепер, люба дівчино, з яких тихих берегів не спостерігала мою трагедію, кинь погляд на свого друга, прости йому, що він не відразу приділив тобі увагу, якої ти так заслуговувала.
- З моїх дитячих літ, - почала вона, - мені запам’яталася така картина: розганяючи вранішній туман, сходить ніжно-рожеве срнце над великою рікою, що несе тихі хвилі, над повноводою рікою Нігер. Це було... Але ти не слухаєш мене.
- Слухаю тебе, маленька Таніт-Зерго, слово честі.
- Це правда? Я не надокучаю тобі? Хочеш, щоб я розповідала?
- Розповідай, Таніт-Зерго, розповідай.
- Отже, ми бавилися з моїми маленькими подругами, яких я дуже любила, на березі повноводої ріки, під терновими деревами, братами зег-зег, колючки яких скривавили чоло вашого Пророка. Ми називаємо їх райськими деревами, бо під ними, як сказав наш Пророк, розкошуватимуть праведники[55]. Вони були іноді такі височенні, що вершник не спромігся б упродовж століття перетнути тінь, яку вони кидають на землю.
Ми сплітали там гарні гірлянди з мімози, рожевих каперсів і білих нігелл. Потім кидали їх у зелену воду, щоб відвернути лиху долю, і сміялися, мов божевільні, коли виринав гіпопотам, висуваючи свою добру товсту морду. Ми починали незлобиво бомбардувати його, доки він знову не пірнав у воду, здіймаючи фонтан білої иіни.
Так було вранці. Потім Гао затоплювала смертельна червона спека. Надвечір ми поверталися на берег ріки, щоб серед хмар москітів та одноденок побачити величезних кайманів у твердокам’яних панцирах,* які поволі виповзали на берег й зрадливо загрузали у жовтому болотяному мулі.
Ми, бомбардували їх, як і гіпопотамів уранці, і тоді, вшановуючи сонце, що хилилося за чорне гілля дульдулів, ставали в ритуальне коло, плескали в долоні, тупотіли ногами й співали гімн сонгаї.
Такими були щоденні розваги вільних дівчат. Але ти б помилився, подумавши, що ми лише пустували. Якщо хочеш, розповім тобі, як я врятувала одного французького офіцера, напевне, старшого за тебе чином, судячи з кількості золотих нашивок на його білих рукавах.
- Розповідай, маленька Таніт-Зерго, - сказав я, затопивши погляд у далечінь.
- Марно усміхаєшся, - сказала вона дещо ображено, - і не звертаєш на мене належної уваги. Мені однаково. Я розповідаю все це для самої себе, аби згадати. Ртже, у верхів’ї, перед Гао, Нігер утворює вигин. Там є невеликий мис, порослий велетенськими камедними деревами. Це сталося одного серпневого вечора, коли заходило сонце й в навколишньому лісі принишкли птахи. І раптом ми почули незнайомий гуркіт, що долинав із заходу: “Бум-бум, бум-барабум, бум-бум”. Він усе посилювався: “Бум-бум, бум-барабум”, і всі
