Мені хотілося задушити його, щоб примусити замовкнути. Він вхопив мене за руку:
- Прочитайте, мосьє, не треба бути надто обізнаним, аби переконатися, що ця стаття про античну Африку - зразок некомпетентності, пам’ятка невігластва. І підписана знаєте ким?
- Відчепіться! - грубо сказав я йому.
- Так от, вона підписана Гастоном Буасьє. Ось так, мосьє! Гастон Буасьє, кавалер ордена Почесного легіону, викладач вищої Еколь нормаль, неодмінний секретар Французької Академії, член Академії красних мистецтв, один з тих, хто відхилив тему моєї дисертації, один з тих... Бідолашний університет, бідолашна Франція!
Я більше не слухав кого. Я знову заходився читати. На чолі виступив піт. Але мені здалося, що в голові посвітлішало, наче в кімнаті, де відчиняють одне за одним вікна. Поволі поверталися спогади, немов голуби на крильцях до голубника.
“Тепер усю її пойняв трепет, її очі розширилися, ніби їх сповнило жахом страхітливе видіння.
- Антонелло, - прошепотіла вона.
І ще кілька секунд неспроможна була вимовити й слова.
Я дивився на неї з невимовною тугою і страждав до глибини душі, бачачи, як скривлялися її любі вуста. Примара, що стояла в її очах, віддзеркалювалася в моїх, і я знову бачив бліде, змарніле обличчя Антонелло, часте тремтіння його вій і хвилі жаху, що стрясали його довге, виснажене тіло, наче слабку тростину”.
Не читаючи далі, я кинув журнал на стіл.
- Це саме зоно, - сказав я.
Я розтинав сторінки ножем, яким Ле Меж різав мотузки, розгортаючи пакунок. Це був короткий кинджал з держаком чорного дерева. Такі ножі туареги носять у піхвах на браслеті, ніби прикутими до м’язів лівої руки.
Я поклав його до просторої кишені мого фланелевого доломана й вирушив до дверей.
Уже на порозі почув вигуки Ле Межа:
- Мосьє де Сент-Аві! Мосьє де Сент-Аві! Я обернувся.
- Будь ласка, маленьке уточнення.
- У чому річ?
- О, дрібниця. Вам відомо, що мені доручено писати етикетки для зали з червоного мармуру...
Я підійшов до стола.
- Знаєте, я раніше не з’ясував у пана Моранжа дату й місце його народження. А потім не мав нагоди, бо більше не бачив його. Тож змушений звернутися до вас. Можете дати мені таку довідку?
- Можу, - сказав я дуже спокійно.
Він вийняв з коробки одну з багатьох великих етикеток з білого картону і вмочив перо в чорнильницю.
- Отже, пишемо: номер 54... Капітан?
- Капітан Жан-Марі-Франсуа Моранж. Спершись на край стола, я помітив на моєму білому рукаві пляму, маленьку червоно-коричневу пляму.
- Моранж, - повторив Ле Меж, дописуючи ім’я мого товариша. - Народився у...
- Вільфранші.
- Вільфранш. Рона. Якого числа?
- 14 жовтня 1859 року.
- 14 жовтня 1859-го. Гаразд. Помер у Хоггарі 5 січня 1897 року. От і все. Щиро вдячний, добродію, за вашу люб’язність.
- До ваших послуг, шановний.
Після цього я залишив Ле Межа.
У мене вже визріло рішення, і, повторюю, я був абсолютно спокійний. Але, йдучи від Ле Межа, відчув потребу трохи відкласти його здійснення.
Спочатку я блукав коридорами. Потім, опинившись неподалік своєї кімнати, попрямував до неї й увійшов. Там, як завжди, була нестерпна спека. Я сів на диван і почав міркувати.
Кинджал у кишені заважав мені. Я витяг його й поклав на підлогу.
Це був міцний кинджал з ромбовидним лезом. Між ним і держаком виступало кружальце з жовтогарячої шкіри.
Він нагадав мені срібний молоток. З якою легкістю я тримав його в руці, коли вдарив...
Усі подробиці цієї сцени напрочуд виразно постали перед моїми очима. Але я не здригнувся. Мабуть, рішення вбити підбурювачку злочину давало мені змогу спокійно викликати в уяві його страхітливі деталі.
Розмірковуючи над своїм вчинком, я лише дивувався, а не засуджував себе.
“Ну що ж, - подумалося, - цього Моранжа, котрий ще змалку, як і всі інші діти, завдавав неньці прикрості своїми хворобами, я вбив. Це я вкоротив йому віку, заразом зруйнувавши це джерело кохання, сліз, подоланих спокус, що є людським існуванням. Справді, надзвичайна пригода!”
Оце й все. Ні страху, ні докорів сумління, ні цього шекспірівського жаху, який іде за вбивством і тепер примушує мене, скептика з притупленими почуттями, тверезого, тремтіти, коли я вночі залишаюся один у темній кімнаті.
“Отже, час настав, - подумав я. - З цим треба кінчати”.
Я підняв кинджал і, перш ніж сховати до кишені, зімітував удар. Усе було гаразд. Я міцно тримав держак.
Ніколи раніше я не ходив до покоїв Антінеї без супроводу; першого разу це був білий таргієць, другого - гепард. Проте я дуже легко знайшов шлях. Біля дверей із світляною розеткою зустрів таргійця.
- Пропусти, - звелів я. - Мене покликала твоя господиня.
Чоловік слухняно відійшов убік.
Незабаром я почув монотонний протяжний спів і впізнав звуки ребаца - скрипки з однією струною, на якій грають туарезькі жінки. Це Агіда, як тут повелося, грала біля ніг своєї володарки, оточеної трьома іншими жінками. Таніт-Зерги не було серед них.
Тоді я востаннє бачив Антінею, тож дозволь, дозволь мені розповісти, якою вона постала переді мною в ту фатальну хвилину.
Може, відчула вона загрозу, що нависла над нею, й намагалася бравувати, вдавшись до свого непереможного мистецтва? Пригадував її ніжне голе тіло, без жодних прикрас, яке я тримав минулої ночі в своїх обіймах. І ось тепер відступив, побачивши перед собою прикрашену, наче ідол, не жінку, а царицю.
Фантастичні скарби фараонів обтяжували це тендітне тіло. На голові в неї був величезний золотий пшент богів і царів із смарагдами, традиційними прикрасами туарегів, цими коштовними каменями, що утворювали тіфінагські літери її імені.
Вона була убрана, наче у священний покров, у червоне атласне шенті з вигаптуваними золотими лотосами. Біля ніг лежав скіпетр з чорного дерева з тризубом на кінці. Її голі руки оповивали дві змійки, які підіймали голівки до пахв, ніби хотіли там згорнутися. З петель пшента звисало кольє із смарагдів, перша низка якого щільно прилягала до впертого підборіддя, а інші спадали кружальцями на голу шию.
Коли я увійшов, вона всміхнулася.
- Я чекала на тебе, - сказала вона щиро.
Я наблизився й в чотирьох кроках від трону зупинився, випроставшись перед нею.
Вона насмішкувато дивилася на мене.
- Що це таке? - дуже спокійно запитала вона.
Простеживши за її жестом, я побачив держак кинджала, що визирав з кишені.
Я витяг його і міцно стиснув у руці, готовий вдарити.
- Ту з вас, котра першою ворухнеться, я звелю залишити голою в червоній пустелі за шість льє звідси, - холодно промовила Антінея до жінок, які, збагнувши мій жест, зойкнули від жаху.
І, звертаючись до мене, вона вела далі:
- Цей кинджал справді бридкий, ти, здається, неправильно тримаєш його. Хочеш, я пошлю Сідію до твоєї кімнати, щоб принесла срібний молоток? Ти володієш ним краще, ніж цим кинджалом.
