- Антінеє, - мовив я глухо, - я вас уб’ю.
- Кажи мені “ти”, як учора ввечері. Чи при них ти не наважуєшся? - запитала вона, вказавши на жінок з витріщеними від жаху очима.
І провадила далі:
- Хочеш убити мене? Ти не надто послідовний у своїх вчинках. Убити мене саме тоді, коли ти можеш дістати нагороду за те, що вбив того, другого...
- Він... Він мучився? - запитав я, негадано затремтівши.
- Не дуже. Я вже казала тобі, що ти послуговувався молотком так, наче робив це все життя.
- Як малий Кен? - прошепотів я.
Вона здивовано усміхнулася.
- А! Ти знаєш цю історію... Так, як малий Кен. Але Кен принаймні був логічним. А ти... не розумію.
- Я тим паче не розумію.
Вона розглядала мене з подивом і цікавістю.
- Антінеє, - сказав я.
- Що?
- Те, чого ти зажадала від мене, я зробив. Чи можу у свою чергу звернутися до тебе з проханням, запитати?
- Кажи.
- У кімнаті, де він спав, було темно?
- Дуже темно. Я мусила провести тебе до канапи, на якій він спав.
- Він спав, ти певна цього?
- Я вже казала тобі.
- Він помер не відразу?
- Ні. Я точно знаю, коли він помер - через дві хвилини після того, як ти вдарив його і з криком вибіг.
- Отже, він напевно не зміг знати...
- Що?
- Що це я... тримав молоток.
- Звичайно, він міг не знати цього, - відповіла Антінея, - але він це знав.
- Як?
- Він знав це, бо я сказала йому, - мовила вона, дивлячись сміливо мені просто в вічі.
- І, - прошепотів я, - він повірив у це?
- Я підказала, і він упізнав твій голос, коли ти закричав. Якби він не дізнався, що це ти, ця витівка втратила б для мене сенс, - закінчила вона із зневажливим хихотінням.
Чотири кроки, я казав це, відділяли мене від Антінеї. Подолав їх одним стрибком, але не встиг ударити, бо покотився на землю.
Мені скочив на груди Гірам-Руа.
Водночас я почув владний і спокійний голос Антінеї.
- Покличте людей, - наказала вона.
За хвилину мене визволили з обіймів гепарда. Шестеро білих туарегів оточили мене й намагалися зв’язати.
Я досить міцний і дуже нервовий. Першої миті мені вдалося підвестися. Один з нападників розпластався на землі від мого влучного удару кулаком у підборіддя за всіма правилами бойового мистецтва. Другий хрипів у мене під моїм коліном. Тоді я востаннє побачив Антінею. Вона стояла, спершись обома руками на скіпетр з чорного дерева, і зацікавлено, з іронією спостерігала нашу боротьбу.
Тієї ж миті я голосно закричав і відпустив свою жертву.
Щось хруснуло в моїй лівій руці: один з туарегів, викручуючи цю руку назад, вивихнув мені плече.
Коли мене, так міцно зв’язаного, що годі було поворухнутися, два білі привиди несли коридорами, я знепритомнів.
СВІТЛЯЧКИ
Бліде місячне сяйво линуло хвилями крізь велике відчинене вікно моєї кімнати. Поряд з канапою, де я лежав, стояла маленька біла постать.
- Це ти, Таніт-Зерга? - прошепотів я.
Вона притулила палець до вуст.
- Тихіше, це я.
Спробував підвестися на своєму ложі, але гострий біль пронизав плече. Згадалися події другої половини дня.
- Ой, маленька, якби ти знала!
- Я знаю, - сказала вона.
Я був кволіший за дитину. Страшенне збудження поступилося місцем цілковитій нервовій депресії. До горла підкотився гіркий клубок.
- Якби ти знала, якби ти знала!.. Забери мене, маленька, забери мене!
- Говори тихіше, - сказала вона, - за дверима чатує білий таргієць.
- Забери мене, врятуй мене! - повторював я.
- Для цього я й прийшла, - сказала вона просто.
Я подивився на неї. На ній вже не було тієї гарної туніки з червоного шовку; тіло обгортав простий білий гаїк[59], одна пола його прикривала голову.
- Я теж хочу піти звідси, - прошепотіла вона. - Давно хочу піти, щоб знову побачити Гао, оселю на березі ріки, сині камедні дерева, зелену ріку.
І додала:
- Відколи я опинилася тут, мрію про втечу, але я надто мала, щоб самій іти через велику Сахару. Досі я не наважувалася говорити про це нікому з тих, хто потрапив сюди. Всі вони тільки й думали про неї. А ти, ти хотів її вбити.
Я глухо застогнав.
- Ти страждаєш, - сказала вона, - вони тобі зламали плече.
- Принаймні вивихнули.
- Покажи.
З безмежною ніжністю вона торкнулася мого плеча своїми маленькими тендітними ручками.
- За дверима чатує білий таргієць, - сказав я. - Яким же шляхом ти дісталася сюди?
- Оцим, - показала вона рукою на вікно.
Цей чотирикутний синій отвір навпіл перетинала зверху вниз чорна смужка.
Таніт-Зерга підійшла до вікна. Я бачив, як вона стала на підвіконня; в її руці зблиснув ніж; вона перерізала канат над одвірком, і його верхній кінець з сухим шурхотом осів на плити підлоги.
Вона повернулася до тлше.
- Тікати, тікати, - повторив я. - А яким шляхом?
- Оцим, - вона знову показала на вікно.
Я схилився над ним, гарячково вдивляючись у темну прірву, де були ті невидимі скелі, на яких розбився маленький Кен.
