- Думав, що це буде найкраще, - пробурмотів я.
- Завтра, ще до заходу сонця, тебе й малу наздоженуть і вб’ють, - холодно сказав він.
І додав:
- На північ - це Хоггар, а весь Хоггар підвладний Антінеї. Треба йти на південь.
- Отже, ми підемо на південь, - сказав я.
- Яким шляхом ви підете на південь?
- Та через Сілет і Тіміссао.
Таргієць знову похитав головою.
- Вас шукатимуть і по цей бік, - пояснив він. - Це добра дорога, дорога, де є криниці. Усім відомо, що ти це знаєш. Туареги чатуватимуть на тебе біля криниць.
- Отже?
- Отже, - сказав Сегеїр-бен-Шейх, - слід вийти на шлях Тіміссао - Томбукту, до якого сімсот кілометрів звідси до Феруана, або, ще краще, до річки Телемсі. Там закінчуються землі туарегів Хоггару й починаються володіння ауелімідів.
Пролунав свавільний голос Таніт-Зерги.
- Ауеліміди повбивали моїх родичів і продали мене в рабство; я не хочу йти через землі ауелімідів.
- Помовч, мала негіднице, - гримнув Сегеїр-бен-Шейх і провадив, звертаючись лише до мене:
- Я знаю, що кажу. Мала не помилилася. Ауеліміди справді жорстокі. Але вони бояться французів. Багато з них мають добрі стосунки з фортами на півночі Нігеру. До того ж вони у стані війни з хоггарцями, і ті не переслідуватимуть вас там. Я знаю, що кажу: вам треба вийти на шлях до Томбукту в тій місцевості, де він заглиблюється у землі ауелімідів. У їхньому краї багато зелені та джерел. Коли ви дійдете до річки Телемсі, то закінчите свою подорож під склепінням квітучих мімоз. Урешті, звідси до Телемсі є ще один шлях, коротший, ніж через Тіміссао. Він прямий.
- Він справді прямий, -підтвердив я. -Але ж ти знаєш, що він веде через Танезруфт.
Сегеїр-бен-Шейх нетерпляче махнув рукою.
- Сегеїр-бен-Шейх знає це, - сказав він. - Знає, що таке Танезруфт. Він обійшов усю Сахару, але вжахнувся б, якби довелося їхати через Танезруфт і Південний Тасілі. Він знає, що коли там заблукати, верблюди здохнуть або здичавіють, бо ніхто не наражатиме своє життя, аби відшукати їх... І саме те, що ця місцевість викликає жах, може врятувати вас. Отже, маєте зробити вибір: ризикувати померти від спраги на шляхах Танезруфту або бути задушеними на будь-якому іншому шляху.
І додав:
- Ви також можете залишитися тут.
- Вибір зроблено, Сегеїр-бен-Шейх, - сказав я.
- Гаразд, - кинув він, знову розгортаючи сувій паперу. - Ця лінія починається біля входу другого земляного валу, куди я вас проведу, а закінчується в Іферуані. Я позначив криниці, але не дуже розраховуй на них, бо більшість пересохли. Намагайся не збочувати з цього напрямку. Відхилення від нього означає смерть... Тепер вилізай разом з малою на верблюда. Двоє роблять менше галасу, ніж четверо.
Ми довго йшли мовчки. Сегеїр-бен-Шейх ішов попереду, його мехарі - слухняно за ним. Проминали темний коридор, вузьку улоговину, другий коридор... Кожен хід був добре замаскований нагромадженнями скель і чагарників.
Раптом гарячий вітер обпік наші скроні, й в коридор, який тут закінчувався, ринуло темно-червоне світло. Перед нами була пустеля.
Сегеїр-бен-Шейх зупинився.
- Злізайте, - сказав він.
У скелі било джерело; таргієць наблизився до нього й наповнив водою шкіряну чарку.
- Пийте, - звелів він, передаючи її нам.
Ми напилися.
- Пийте ще, - наказав він. - Це заощадить воду в бурдюках. І намагайтеся до заходу сонця більше не пити.
Він перевірив попругу на мехарі.
- Усе гаразд, - пробурмотів він. - Отже, за дві години світатиме, треба, щоб ви зникли з поля зору.
Якесь дивне хвилювання охопило мене тієї знаменної миті. Я підійшов до таргійця і взяв його за руку.
- Сегеїр-бен-Шейх, - тихо сказав я. - те, що ти робиш... Чому ти робиш це?
Він відступив, і я побачив, як спалахнули його глибокі темні очі.
- Чому? - перепитав він.
- Так, чому?
- Пророк, - статечно повів він, - дозволяє правовірному бодай раз у житті дати волю своєму милосердю над обов’язком. Сегеїр-бен-Шейх скористався цим дозволом задля того, хто врятував йому життя.
- І ти не боїшся, що, повернувшися до своїх, усе розповім, викажу таємницю Антінеї?
Він заперечно похитав головою.
- Я цього не боюся, - відповів з іронією. - Ти, сіді лейтенанте, не зацікавлений у тому, щоб твої земляки довідалися, як помер сіді капітан.
Я затремтів, почувши цю логічну відповідь.
- Можливо, я припустився помилки, - додав таргієць, - що не вбив малу... Але вона кохає тебе. Вона нічого не скаже. Їдьте, скоро настане день.
Я хотів потиснути руку цьому дивному рятівникові, але він знову ухилився.
- Не треба дякувати мені, я роблю це задля самого себе, щоб здобути божу милість. І затям: я більше ніколи не зроблю цього, ні для когось іншого, ні для тебе.
І коли я зробив жест, щоб переконати його в помилковості такої думки, він сказав глузливим тоном, який і досі звучить у моїх вухах:
- Не переч. Не переч. З цього вчинку матиму користь я, а не ти.
Я дивився на нього, не розуміючи.
- Не ти, сіді лейтенанте, не ти, - провадив він далі твердим голосом, - бо ти повернешся, і тоді не розраховуй на послужливість Сегеїр-бен-Шейха.
- Я повернуся? - тремтячи пробурмотів я.
- Повернешся, повернешся, - сказав таргієць. Він стояв, наче темна статуя, на тлі сірої скелі.
- Ти повернешся, - повторив він, підвищивши голос. - Марно втікаєш. Помиляєшся, сподіваючись побачити світ тими самими очима, що й тоді, коли полишив його. Відтепер тебе повсюди переслідуватиме єдина думка, і одного дня, може, через рік, п’ять чи шість років, ти повернешся тими коридорами, якими тепер ідеш звідси.
- Замовкни, Сегеїр-бен-Шейх! - пролунав схвильований голос Таніт-Зерги.
- Сама замовкни, мала негіднице! - сказав Сегеїр-бен-Шейх.
Він усміхнувся.
- Ач, мала боїться, бо знає, що я кажу правду, бо їй відома одна історія, історія лейтенанта Гіберті.
- Лейтенанта Гіберті? - запитав я, відчуваючи, як піт зрошує мої скроні.
- Це був італійський офіцер. Я зустрів його між Ратом і Радамесом вісім років тому. Сталося так, що кохання до Антінеї не відвернуло його від любові до світу. Він спробував утекти, і це йому вдалося, не знаю, як саме, бо я не допомагав. Він повернувся на батьківщину. Так от, слухай: через два роки, день у день, я вирушив на пошуки і знайшов перед північним земляним валом знедоленого, пошарпаного, напівмертвого від утоми й голоду чоловіка, який марно шукав входу сюди. Це був лейтенант Гіберті, який повернувся. Тепер він у ніші номер 39 у залі з червоного мармуру. - Таргієць тихенько засміявся. - От така історія лейтенанта Гіберті, що тебе цікавила... Але годі. Вилізай на свого верблюда.
Я скорився, не вимовивши й слова. Таніт-Зерга сіла позаду, міцно стиснувши мене своїми рученятами. Сегеїр-бен-Шейх тримав повід верблюда.
