открывалось, И в беспредельной высоте Святое небо улыбалось. Как воску ярого свеча, Он таял тихо, молчаливо, И на задумчивых очах Туман ложился. Взор стыдливый На нем красавица порой Покоя, тайно волновалась И симпатической красой Украдкой долго любовалась. И, может, многие грустили Сердца девичие о нем, Но тайной волей, высшей силой Путь одинокий до могилы На камнях острых проведен. Изнемогал он, грудь болела, Темнели очи, за крестом Граница вечности чернела В пространстве мрачном и пустом. Уже в постели предмогильной Лежит он тих, и - гаснет свет. Друзей тоскующий совет Тревожит дух его бессильный. Поочередно ночевали У друга верные друзья; И всякий вечер собиралась Его прекрасная семья. В последний вечер собралися Вокруг предсмертного одра И просидели до утра. Уже рассвет смыкал ресницы, Друзей унылых сон клонил, И он внезапно оживил Их грустный сон огнем бывалым Последних пламенных речей; И други друга утешали, Что через семь иль восемь дней Он будет петь между друзей. «Не пропою вам песни новой О славе родины моей. Сложите вы псалом суровый Про сонм народных палачей; И вольным гимном помяните Предтечу, друга своего. И за грехи… грехи его, Усердно богу помолитесь… И с о с в я т ы м и у п о к о й Пропойте, други, надо мной!»
Друзья вокруг его стояли, Он отходил, они рыдали, Как дети… Тихо он вздыхал, Вздохнул, вздохнул… Его не стало! И мир пророка потерял, И слава сына потеряла.
Печально други понесли Наутро в церковь гроб дубовый. Рыдая, предали земли Остатки друга; и лавровый Венок зеленый, молодой, Слезами дружбы оросили, И на могиле положили; И с о с в я т ы м и у п о к о й Запели тихо и уныло.
В трактире за круглым, за братским столом Уж под вечер други сидели кругом; Печально и тихо двенадцать сидело: Их сердце одною тоскою болело. Печальная тризна, печальны друзья!.. Ах, тризну такую отправил и я.
Согласьем общим положили, Чтоб каждый год был стол накрыт В день смерти Друга; чтоб забыт Не мог быть друг их за могилой. И всякой год они сходились В день смерти друга поминать. Уж многих стало не видать: Приборы каждый год пустели, Друзья все больше сиротели,- И вот, один уж, сколько лет К пустым приборам на обед Старик печальный приезжает; Печаль и радость юных лет Один, грустя, воспоминает. Сидит он долго; мрачен, тих, И поджидает: «Нет ли брата Хоть одного еще в живых?» И одинокий в путь обратный Идет он молча… И теперь, Где круглый стол стоит накрытый, Тихонько отворилась дверь, И брат, что временем забытый, Вошел согбенный!.. Грустно он Окинул стол потухшим взором И молвил с дружеским укором: «Лентяи! видишь, как закон Священный братский исполняют! Вот и сегодня не пришли, Как будто за море ушли!» И слезы молча утирает, Садясь за братский круглый стол. «Хоть бы один тебе пришел!» Старик сидит и поджидает…
Проходит час, прошел другой, Уж старику пора домой. Старик встает: «Да, изменили! Послушай, выпей, брат, вино,- Сказал слуге он,- все равно Я не могу; прошло, что было,- Да поминай за упокой; А мне пора уже - домой!» И слезы снова покатились. Слуга вино, дивяся, выпил. «Дай шляпу мне… какая лень Идти домой!..» - и тихо вышел.
И через год в урочный день Двенадцать приборов на круглом столе, Двенадцать бокалов высоких стоят, И день уж проходит, Никто не приходит, Навеки, навеки забыты они.
[1843, Яготин]
* Как цветок, процвевший на их болоте. (Прим. Т. Шевченка).
Розрита могила
Світе тихий, краю милий, Моя Україно, За що тебе сплюндровано, За що, мамо, гинеш? Чи ти рано до схід сонця Богу не молилась, Чи ти діточок непевних Звичаю не вчила? «Молилася, турбувалась, День і ніч не спала, Малих діток доглядала, Звичаю навчала. Виростали мої квіти, Мої добрі діти, Панувала і я колись На широкім світі, Панувала… Ой Богдане! Нерозумний сину! Подивись тепер на матір, На свою Вкраїну, Що, колишучи, співала Про свою недолю, Що, співаючи, ридала, Виглядала волю. Ой Богдане, Богданочку, Якби була знала, У колисці б задушила, Під серцем приспала. Степи мої запродані Жидові, німоті,
Сини мої на чужині, На чужій роботі. Дніпро, брат мій, висихає, Мене покидає, І могили мої милі Москаль розриває… Нехай риє, розкопує, Не своє шукає, А тим часом перевертні Нехай підростають Та поможуть москалеві Господарювати, Та з матері полатану Сорочку знімати. Помагайте, недолюдки, Матір катувати».
Начетверо розкопана, Розрита могила. Чого вони там шукали? Що там схоронили Старі батьки? Ех, якби-то,
Якби-то найшли те, що там схоронили, Не плакали б діти, мати не журилась.
9 октября 1843, Березань
Чигрине, Чигрине, Все на світі гине, І святая твоя слава, Як пилина, лине За вітрами холодними, В хмарі пропадає. Над землею летять літа, Дніпро висихає, Розсипаються могили, Високі могили - Твоя слава… і про тебе, Старче малосилий, Ніхто й слова не промовить, Ніхто й не покаже, Де ти стояв? чого стояв? І на сміх не скаже!!
За що ж боролись ми з ляхами? За що ж ми різались з ордами? За що скородили списами Московські ребра??.. засівали, І рудою поливали… І шаблями скородили. Що ж на ниві уродилось??!! Уродила рута… рута… Волі нашої отрута.
А я, юродивий, на твоїх руїнах Марно сльози трачу; заснула Вкраїна, Бур'яном укрилась, цвіллю зацвіла, В калюжі, в болоті серце прогноїла І в дупло холодне гадюк напустила, А дітям надію в степу оддала. А надію… Вітер по полю розвіяв, Хвиля морем рознесла. Нехай же вітер все розносить На неокраєнім крилі. Нехай же серце плаче, просить Святої правди на землі.
Чигрине, Чигрине, Мій друже єдиний, Проспав єси степи, ліси І всю Україну. Спи ж, повитий жидовою, Поки сонце встане, Поки тії недолітки Підростуть, гетьмани. Помолившись, і я б заснув… Так думи прокляті Рвуться душу запалити, Серце розірвати. Не рвіть, думи, не паліте! Може, верну знову Мою правду безталанну, Моє тихе слово. Може, викую я з його До старого плуга Новин леміш і чересло.- І в тяжкі упруги… Може, зорю переліг той, А на перелозі… Я посію мої сльози, Мої щирі сльози. Може, зійдуть і виростуть Ножі обоюдні, Розпанахають погане, Гниле серце, трудне, І вицідять сукровату, І наллють живої Козацької тії крові, Чистої, святої!!!
Може… може… а меж тими Меж ножами рута І барвінок розів'ється - І слово забуте, Моє слово тихосумне, Богобоязливе, Згадається - і дівоче Серце боязливе Стрепенеться, як рибонька, І мене згадає… Слово моє, сльози мої, Раю ти мій, раю!
Спи, Чигрине, нехай гинуть У ворога діти. Спи, гетьмане, поки встане Правда на сім світі.
19 февраля 1844, Москва
Сова
Породила мати сина В зеленій діброві, Дала йому карі очі І чорнії брови. Китайкою повивала, Всіх святих благала, Та щоб йому всі святії Талан-долю слали. «Пошли тобі матер божа Тії благодати, Всього того, чого мати Не зуміє дати». До схід сонця воду брала, В барвінку купала, До півночі колихала, До світа співала:
«Е… е… лю-лі, Питала зозулі, Зозуля кувала, Правдоньку казала. Буду сто літ жити, Тебе годувати, В жупані ходити, Буду панувати. Ой виростеш, сину, За півчварта року, Як княжа дитина, Як ясен високий, Гнучкий і дебелий, Щасливий, веселий І не одинокий. Найду тобі рівню Хоч за морем синім. Або крамарівну, Або сотниківну, Таки панну, сину. У червоних черевиках, В зеленім жупані По світлиці походжає, Як пава, як пані, Та з тобою розмовляє. В хаті, як у раї!! А я сиджу на покуті, Тілько поглядаю.
Ой сину мій, сину, Моя ти дитино! Чи є кращий на всім світі, На всій Україні! Нема кращого й не буде - Дивуйтеся, люди! Нема кращого!.. а долю… Долю роздобуде». Ой зозуле, зозуленько, Нащо ти кувала, Нащо ти їй довгі літа, Сто літ накувала? Чи є ж таки на сім світі Слухняная доля? Ох, якби-то… вміла б мати З німецького поля Своїм діточкам закликать І долю, і волю, Та ба… а зле безталання Зустрінеться всюди - І на шляху, і без шляху, Усюди, де люди. Кохалася мати сином, Як квіткою в гаї, Кохалася… а тим часом Батько умирає. Осталася удовою, Хоч і молодою, І не одна… та все ж тяжко… З горем та нудьгою Пішла вона до сусідів Поради просити… Присудили сусідоньки У наймах служити. Ізнищіла, ізмарніла, Кинула господу, Пішла в найми… не минула Лихої пригоди. І день і ніч працювала, Подушне платила… І синові за три копи Жупанок купила. Щоб і воно, удовине, До школи ходило.
Ой талане, талане, Удовиний поганий! Чи ти в полі, чи ти в гаї, Обідраний цигане, З бурлаками гуляєш? Тече вода і на гору Багатому в хату. А вбогому в яру треба Криницю копати. У багатих ростуть діти - Верби при долині; А у вдови одним одно, Та й те, як билина.
Діждалася вдова долі, Зросту того сина. І письменний, і вродливий - Квіточка дитина! Як у бога за дверима, Вдова панувала; А дівчата лицялися І рушники дбали. Полюбила багатая - Не поцілувала, Вишивала шовком хустку - Не подарувала. Крались злидні із-за моря В удовину хату. Та й підкрались… Стали хлопців В кайдани кувати Та повезли до прийому Битими шляхами. Пішла й вдова з матерями З дрібними сльозами. Де на ніч ставали, Сторожу давали, Стару вдову до обозу Та й не допускали. Ой привезли до прийому Чуприну голити; Усе дрібні, усе малі, Все багатих діти. Той каліка недоріка, Той не вміє стати. Той горбатий, той багатий, Тих чотири в хаті. Усі невлад, усіх назад, В усіх доля мати. А у вдови один син, Та й той якраз під аршин. Покинула знову хату, Синову господу; Пішла в найми, за хліб черствий Жидам носить воду. Бо хрещені не приймають: «Стара,- кажуть,- стала, Нездужує…» - і огризок В вікно подавали Христа ради. Не дай, боже, Такого дожити, Не дай, боже, в багатого І пить попросити. По копійці заробляла, Копу назбирала. Та до сина лист писала, У військо послала - Полегшало. Минає рік, І другий минає, І четвертий, і десятий, А чутки немає. Нема чутки; що тут робить? Треба торбу брати Та йти… іти собак дражнить Од хати до хати. Взяла торбу, пішла селом, На вигоні сіла І в село вже не верталась, День і ніч сиділа Коло коворот. А літо За літом минає. Помарніла, скалічіла, Ніхто й не пізнає. Та й кому там пізнавати Каліку убогу. Сидить собі та дивиться В поле на дорогу. І світає, і смеркає, І знову смеркає, А москаля, її сина, Немає, немає.
Понад ставом увечері Хитається очерет. Дожидає сина мати До досвіта вечерять. Понад ставом увечері Шепочеться осока. Дожидає в темнім гаї Дівчинонька козака. Понад ставом вітер віє, Лози нагинає. Плаче мати одна в хаті, А дівчина в гаї. Поплакала чорнобрива Та й стала співати; Поплакала стара мати Та й стала ридати. І молилась, і ридала, Кляла все на світі. Ох, тяжкі ви, безталанні У матері діти! Скалічені старі руки До бога здіймала, Свою долю проклинала, Сина вимовляла. То од жалю одходила І мовчки журилась Та на шлях той на далекий Крізь сльози дивилась. І день і ніч дивилася Та й стала питати: «Чи не чув хто, чи не бачив Москаля-солдата, Мого сина?..» Ніхто не чув, Ніхто і не бачив. Сидить вона, не йде в село, Не пита й не плаче, Одуріла!.. і цеглину Муштрук, то лає, То годує, як дитину, Й сином називає, І нищечком тихесенько Крізь сльози співає:
«Змія хату запалила, Дітям каші наварила, Поморщила постоли, Полетіли москалі. Сірі гуси в ірій, ірій По чотири, по чотири Полетіли - гел-гел! - На могилі орел, На могилі серед ночі У козака вийма очі, А дівчина в темнім гаї Його з війська виглядає».
