Піти лишень подивиться До царя в палати, Що там робиться. Приходжу: Старшина пузата Стоїть рядом; сопе, хропе, Та понадувалось, Як індики, і на двері Косо поглядало. Аж ось вони й одчинились. Неначе з берлоги Медвідь виліз, ледве-ледве Переносить ноги; Та одутий, аж посинів: Похмілля прокляте Його мучило. Як крикне На самих пузатих - Всі пузаті до одного В землю провалились! Він вилупив баньки з лоба - І все затрусилось, Що осталось; мов скажений, На менших гукає - І ті в землю; він до дрібних І ті пропадають! Він до челяді - і челядь, І челядь пропала; До москалів - москалики, Тілько застогнало, Пішли в землю; диво дивне Сталося на світі. Дивлюся я, що дальш буде, Що буде робити Мій медведик! Стоїть собі, Голову понурив Сіромаха. Де ж ділася Медвежа натура? Мов кошеня, такий чудний. Я аж зісміявся. Він і почув, та як зикне,- Я перелякався, Та й прокинувсь… Отаке-то Приснилося диво. Чудне якесь!.. таке тілько Сниться юродивим Та п'яницям. Не здивуйте, Брати любі, милі, Що не своє розказав вам, А те, що приснилось.
8 іюля 1844, С.-Петербург
У неділю не гуляла, Та на шовки заробляла, Та хустину вишивала, Вишиваочи, співала:
«Хустиночко мережана, Вишиваная, Вигаптую, подарую, А він мене поцілує. Хустино моя Мальованая. Здивуються вранці люди, Що в сироти хустка буде Мережаная, Мальованая. А я косу розплітаю, З дружиною походжаю. Доленько моя, Матінко моя».
Отак вона вишивала У віконце поглядала, Чи не ревуть круторогі, Чи не йде чумак з дороги. Іде чумак з-за Лиману З чужим добром, безталанний, Чужі вели поганяє, Поганяючи, співає: «Доле моя, доле, Чом ти не такая, Як інші чужая? Чи я п'ю, гуляю, Чи сили не маю? Чи до тебе доріженьки У степу не знаю? Чи до тебе свої дари Я не посилаю? Є у мене дари - Очі моі карі. Молодую мою силу Багаті купили; Може, і дівчину без мене З іншим заручили. Навчи к мене, моя доле, Гуляти навчи».
Та й заплакав сіромаха, Степом ідучи. Ой застогнав сивий пугач В степу на могилі, Зажурились чумаченьки, Тяжко зажурились. «Благослови, отамане, Коло села стати, Та понесем товариша В село причащати». Сповідали, причащали Й ворожки питали,- Не помогло… з незціленним В дорогу рушали. Чи то праця задавила Молодую силу, Чи то нудьга невсипуща Його з ніг звалила. Чи то люди поробили Йому, молодому, Що привезли його з Дону На возі додому. Благав бога, щоб дівчину… Хоч село побачить. Не доблагав… Поховали, Ніхто й не заплаче! Поставили громадою Хрест над сиротою Й розійшлися… Як билина, Як лист за водою, Пішов козак з сього світа, Все забрав з собою. А де ж тая мальована, Шитая хустина? А де ж тая веселая Дівчина-дитина?!
На новому хресті хустку Вітер розвіває, А дівчина у черниці Косу розплітає.
18 октября 1844. С.-Петербург
Чого мені тяжко, чого мені нудно, Чого серце плаче, ридає, кричить, Мов дитя голодне? Серце моє трудне, Чого ти бажаєш, що в тебе болить? Чи пити, чи їсти, чи спатоньки хочеш? Засни, моє серце, навіки засни, Невкрите, розбите,- а люд навісний Нехай скаженіє… Закрий, серце, очі.
13 ноября 1844, СПБ
Заворожи мені, волхве, Друже сивоусий! Ти вже серце запечатав, А я ще боюся. Боюся ще погорілу Пустку руйнувати, Боюся ще, мій голубе, Серце поховати. Може, вернеться надія З тією водою Зцілющою й живущою, Дрібною сльозою - Може, вернеться з-за світа В пустку зимувати, Хоч всередині обілить Горілую хату. І витопить, і нагріє, І світло засвітить… Може, ще раз прокинуться Мої думи-діти. Може, ще раз помолюся, З дітками заплачу. Може, ще раз сонце правди Хоч крізь сон побачу… Стань же: братом, хоч одури. Скажи, що робити: Чи молитись, чи журитись, Чи тім'я розбити??!
13 декабря 1844, С.-Петербург
Гоголю
За думою дума роєм вилітає, Одна давить серце, друга роздирає, А третяя тихо, тихесенько плаче У самому серці, може, й бог не побачить.
Кому ж її покажу я, І хто тую мову Привітає, угадає Великеє слово? Всі оглухли - похилились В кайданах… байдуже… Ти смієшся, а я плачу, Великий мій друже. А що вродить з того плачу? Богилова, брате… Не заревуть в Україні Вольнії гармати. Не заріже батько сина, Своєї дитини, За честь, славу, за братерство, За волю Вкраїни. Не заріже - викохає Та й продасть в різницю Москалеві. Це б то, бачиш, Лепта удовиці Престолові-отечеству Та німоті плата. Нехай, брате. А ми будем Сміяться та плакать.
30 декабря 1844, С.-Петербург
Не завидуй багатому: Багатий не знає Ні приязні, ні любові - Він все те наймає. Не завидуй могучому, Бо той заставляє. Не завидуй і славному: Славний добре знає, Що не його люди люблять, А ту тяжку славу, Що він тяжкими сльозами Вилив на забаву. А молоді як зійдуться, Та любо, та тихо, Як у раї,- а дивишся: Ворушиться лихо. Не завидуй же нікому, Дивись кругом себе: Нема раю на всій землі, Та нема й на небі.
4 октября 1845, Миргород
Не женися на багатій, Бо вижене з хати, Не женися на убогій, Бо не будеш спати. Оженись на вольній волі, На козацькій долі: Яка буде, така й буде, Чи гола, то й гола. Та ніхто не докучає І не розважає - Чого болить і де болить, Ніхто не питає. Удвох, кажуть, і плакати Мов легше неначе; Не потурай: легше плакать, Як ніхто не бачить.
4 октября 1845, Миргород
Єретик
(Шафарикові)
Запалили у сусіда Нову добру хату Злі сусіди; нагрілися Й полягали спати, І забули сірий попіл По вітру розвіять. Лежить попіл на розпутті, А в попелі тліє Іскра вогню великого. Тліє, не вгасає, Жде підпалу, як той месник, Часу дожидає, Злого часу. Тліла іскра, Тліла, дожидала На розпутті широкому, Та й гаснути стала.
Отак німота запалила Велику хату. І сім'ю, Сім'ю слав'ян роз'єдинила І тихо, тихо упустила Усобищ лютую змію.
Полилися ріки крові, Пожар загасили. А німчики пожарище Й сирот розділили. Виростали у кайданах Слав'янськії діти І забули у неволі, Що вони на світі! А на давнім пожарищі Іскра братства тліла, Дотлівала, дожидала Рук твердих та смілих,- І дождалась… Прозрів єси В попелі глибоко Огонь добрий смілим серцем, Смілим орлім оком! І засвітив, любомудре, Світоч правди, волі… І слав'ян сім'ю велику Во тьмі і неволі Перелічив до одного, Перелічив трупи, А не слав'ян. І став єси На великих купах, На розпутті всесвітньому Ієзекіїлем, І-о диво! - трупи встали І очі розкрили, І брат з братом обнялися І проговорили Слово тихої любові Навіки і віки! І потекли в одно море Слав'янськії ріки!
Слава тобі, любомудре, Чеху-слав'янине! Що не дав ти потонути В німецькій пучині Нашій правді. Твоє море Слав'янськеє, нове! Затого вже буде повне, І попливе човен З широкими вітрилами І з добрим кормилом, Попливе на вольнім морі, На широких хвилях. Слава тобі, Шафарику, Вовіки і віки! Що звів єси в одно море Слав'янськії ріки! Привітай же в своїй славі І мою убогу Лепту-думу немудрую Про чеха святого, Великого мученика, Про славного Гуса! Прийми, отче. А я тихо Богу помолюся, Щоб усі слав'яне стали Добрими братами, І синами сонця правди, І єретиками Отакими, як Констанцький Єретик великий! Мир мирові подарують І славу вовіки!
22 ноября 1845, в Переяславі
Камень, его же небрегоша зиждущии, сей бысть во главу угла: от господа бысть сей, й єсть дивен во очесех наших.
Псалом 117. стих 22
«Кругом неправда і неволя, Народ замучений мовчить. І на апостольськім престолі Чернець годований сидить. Людською кровію шинкує І рай у найми оддає! Небесний царю! суд твій всує, І всує царствіє твоє. Розбойники, людоїди Правду побороли, Осміяли твою славу, І силу, і волю. Земля плаче у кайданах, Як за дітьми мати. Нема кому розкувати, Одностайне стати За євангеліє правди, За темнії люде! Нема кому! боже! боже! Чи то ж і не буде? Ні, настане час великий Небесної кари. Розпадуться три корони На гордій тіарі! Розпадуться! Благослови На месть і на муки, Благослови мої, боже, Нетвердії руки!» Отак у келії правдивий Іван Гус думав розірвать Окови адові!.. і диво, Святеє диво показать Очам незрящим. «Поборюсь… За мене бог!.. да совершиться!» І в Віфліємськую каплицю Пішов молиться добрий Гус.
«Во ім'я господа Христа, За нас розп'ятого на древі, І всіх апостолів святих, Петра і Павла особливе, Ми розрішаємо гріхи Святою буллою сією Рабині божій…» «Отій самій, Що водили по улицях В Празі позавчора; Отій самій, що хилялась По шинках, по стайнях, По чернечих переходах, По келіях п'яна! Ота сама заробила Та буллу купила - Тепер свята!.. Боже! боже! Великая сило! Великая славо! зглянься на людей! Одпочинь од кари у світлому раї! За що пропадають? за що ти караєш Своїх і покорних і добрих дітей? За що закрив їх добрі очі І вольний розум окував Кайданами лихої ночі!.. Прозріте, люди, день настав! Розправте руки, змийте луду. Прокиньтесь, чехи, будьте люди, А не посмішище ченцям! Розбойники, кати в тіарах Все потопили, все взяли, Мов у Московії татаре, І нам, сліпим, передали Свої догмати!.. кров, пожари, Всі зла на світі, войни, чвари, Пекельних мук безкраїй ряд… І повен Рим байстрят! От їх догмати і їх слава. То явна слава… А тепер Отим положено конглавом: Хто без святої булли вмер - У пекло просто; хто ж заплатить За буллу вдвоє - ріж хоч брата, Окроме папи і ченця, І в рай іди! Конець концям! У злодія вже злодій краде, Та ще й у церкві. Гади! гади! Чи напилися ви, чи ні Людської крові?.. Не мені, Великий господи, простому, Судить великії діла Твоєї волі. Люта зла Не дієш без вини нікому. Молюся: господи, помилуй, Спаси ти нас, святая сило, Язви язик мій за хули, Та язви мира ізціли. Не дай знущатися лукавим І над твоєю вічно-славой, Й над нами, простими людьми!..» І плакав Гус, молитву дія, І тяжко плакав. Люд мовчав І дивувався: що він діє, На кого руку підійма! «Дивіться, люде: осьде булла, Що я читав…» - і показав Перед народом. Всі здрогнули: Іван Гус буллу розідрав!! Із Віфліємської каплиці Аж до всесвітньої столиці Луна, гогочучи, неслась. Ченці ховаються… Мов кара, Луна в конглаві оддалась,- І похилилася тіара! Зашипіли, мов гадюки, Ченці в Ватікані, Шепочеться Авіньйона З римськими ченцями, Шепочуться антипапи, Аж стіни трясуться Од шепоту. Кардинали, Як гадюки, в'ються Круг тіари. Та нищечком, Мов коти, гризуться За мишеня… Та й як паки? Однієї шкури Така сила… а м'ясива!!! Аж здригнули
