мури, Як згадали, що у Празі Загелкали гуси Та з орлами летять биться… Конглав схаменувся, Зібрав раду. Положили Одностайне стати Против Гуса. І в Констанці Всіх ворон скликати! Та стерегти якомога І зверху, і здолу, Щоб не втекла сіра птаха На слав'янське поле. Як та галич поле крила - Ченці повалили До Констанця; степи, шляхи, Мов сарана, вкрили Барони, герцоги і дюки, Псарі, герольди, шинкарі, І трубадури (кобзарі), І шляхом військо, мов гадюки. За герцогинями німота; Хто з соколами на руках, Хто пішки, верхи на ослах - Так аж кишить! все на охоту, Мов гад у ірій, поспіша! О чеху! де твоя душа?? Дивись, що сили повалило - Мов сарацина воювать Або великого А т т і л у! '

У Празі глухо гомонять, І цесаря, і Вячеслава, І той собор тисячоглавий Уголос лають! Не хотять Пускать в Констанц Івана Гуса! «Жив бог! жива душа моя! Брати, я смерті не боюся! Я докажу отим зміям, Я вирву їх несите жало!..» І чехи Гуса проводжали, Мов діти батька…

Задзвонили у Констанці Рано в усі дзвони. Збиралися кардинали, Гладкі та червоні, Мов бугаї в загороду, І прелатів лава. І три папи, і баронство, І вінчані глави; Зібралися, мов іуди На суд нечестивий Против Христа. Свари, гомін, То реве, то виє, Як та орда у таборі Або жиди в школі…

І - всім разом заціпило!..

Мов кедр серед поля Ливанського,- у кайданах Став Гус перед ними! І окинув нечестивих Орліми очима. Затрусились, побіліли, Мовчки озирали Мученика. «Чого мене - Чи на прю позвали? Чи дивиться на кайдани??» «Мовчи, чеше смілий…» - Гадюкою зашипіли, Звіром заревіли. «Ти єретик! ти єретик! Ти сієш розколи! Усобища розвіваєш, Святійшої волі - Не приймаєш…» - «Одно слово!» «Ти богом проклятий! Ти єретик! ти єретик!..- Ревіли прелати.- Ти усобник!..» - «Одно слово». «Ти всіми проклятий!..» Подивився Гус на папи Та й вийшов з палати!.. «Побороли! побороли!» - Мов обеленіли. «Автодафе! автодафе!..» - Гуртом заревіли.

І цілу ніч бенкетовали Ченці, барони… всі пили І, п'яні, Гуса проклинали, Аж поки дзвони загули. І світ настав… Ідуть молиться Ченці за Гуса. З-за гори Червоне сонце аж горить. І сонце хоче подивиться, Що будуть з праведним творить?!

Задзвонили в усі дзвони, І повели Гуса На Голгофу у кайданах. І не стрепенувся… Перед огнем; став на йому І молитву діє: «О господи милосердий, Що я заподіяв Оцим людям? твоїм людям! За що мене судять! За що мене розпинають? Люди! добрі люди! Молітеся!.. неповинні - І з вами те буде! Молітеся! люті звірі Прийшли в овніх шкурах І пазурі розпустили… Ні гори, ні мури Не сховають. Розіллється Червонеє море Крові! крові з дітей ваших. О горе! о горе! Онде вони! в ясних ризах. Їх лютії очі… Уже крові…» - Пали! пали!..» «Крові! крові хочуть! Крові вашої!..» - і димом Праведного вкрило. «Молітеся! молітеся! Господи, помилуй, Прости ти їм, бо не знають!..» Та й не чути стало! Мов собаки, коло огню Кругом ченці стали - Боялися, щоб не виліз Гадиною з жару Та не повис на короні Або на тіарі.

Погас огонь, дунув вітер І попіл розвіяв. І бачили на тіарі Червоного змія Прості люде. Пішли ченці Й T e d e u m співали, Розійшлися по трапезах І трапезували І день і ніч, аж попухли. Малою сім'єю Зійшлись чехи, взяли землі З-під костра і з нею Пішли в Прагу. Отак Гуса Ченці осудили, Запалили… та божого Слова не спалили, Не вгадали, що вилетить Орел із-за хмари Замість гуся і розклює Високу тіару. Байдуже їм, розлетілись, Мов тії ворони, З кровавого того свята. Ченці і барони Розвернулись у будинках І гадки не мають - Бенкетують та інколи T e d e u m співають. Все зробили… Постривайте! Он над головою Старий Жижка з Таборова Махнув булавою.

10 октября 1845, с. Марьинское

Невольник

Поема

Посвященіє

Думи мої молодії - Понурії діти, І ви мене покинули!.. Пустку натопити Нема кому… Остався я, Та не сиротою, А з тобою, молодою, Раю мій, покою, Моя зоре досвітняя, Єдиная думо Пречистая!.. Ти витаєш… Як у того Нуми Тая німфа Егерія,- Так ти, моя зоре, Просіяєш надо мною, Ніби заговориш, Усміхнешся… Дивлюся я - Нічого не бачу… Прокинуся… серце плаче - І очі заплачуть. Спасибі, зіронько!.. Минає Неясний день мій; вже смеркає; Над головою вже несе Свою неклепаную косу Косар непевний… Мовчки скосить, А там - і слід мій занесе Холодний вітер… Все минає!.. Згадаєш, може, молодая, Вилиту сльозами Мою думу і тихими, Тихими речами Проговориш: «Я любила Його на сім світі Й на тім світі любитиму…» О мій тихий світе, Моя зоре вечірняя! Я буду витати Коло тебе і за тебе Господа благати!

Той блукає за морями, Світ переходжає, Долі-доленьки шукає - Немає, немає… Мов умерла; а той рветься З усієї сили За долею… от-от догнав І - бебех в могилу! А в іншого сіромахи Ні хати, ні поля, Тільки торба, а з торбини Виглядає доля, Мов дитинка; а він її Лає, проклинає І за чвертку закладає - Ні, не покидає! Як реп'ях той, учепиться За латані поли Та й збирає колосочки На чужому полі, А там - снопи, а там - скирти, А там - у палатах Сидить собі сіромаха, Мов у своїй хаті. Такая-то доля тая, Хоч і не шукайте: Кого схоче - сама найде, У колисці найде.

Ще на Україні веселі І вольнії пишались села Тойді, як праведно жили Старий козак і діток двоє… Ще за гетьманщини старої Давно се діялось колись. Так, коло полудня, в неділю, Та на зелених ще й святках, Під хатою в сорочці білій Сидів, з бандурою в руках, Старий козак. «І так і сяк! (Старий міркує, розмовляє). І треба б,- каже,- й трохи шкода. А треба буде: два-три года Нехай по світу погуляє Та сам своєї пошукає, Як я шукав колись… Ярино! А де Степан?» - «А он під тином, Неначе вкопаний, стоїть». «А я й не бачу! А ідіть Лишень сюда, та йдіть обоє… Ануте, діти, отакої!» І вшкварив по струнах. Старий грає, а Ярина З Степаном танцює; Старий грає, примовляє, Ногами тупцює.

«Якби мені лиха та лиха, Якби мені свекрівонька тиха. Якби мені чоловік молодий, До другої не ходив, не любив. Ой гоп, чики-чики, Та червоні черевики, Та троїсті музики, Од віку до віку Я любила б чоловіка!» «Ой гоп, заходивсь, Зробив хату, оженивсь, І піч затопив, І вечерять наварив».

«Ануте, діти, отакої!» І старий піднявся, Як ударить, як ушкварить, Аж у боки взявся. «Чи так, чи не так, Уродив пастернак,

А петрушку Криши в юшку - Буде смак, буде смак! Ой так, таки-так, Оженився козак, Кинув хату І кімнату Та й потяг у байрак».

«Ні, не така вже, підтопталась Стара моя сила, Утомився… А все це ви Так розворушили. О бодай вас! Що то літа? Ні, вже не до ладу… Минулося. Іди лишень Полудновать лагодь. Гуляючи, як той казав, Шматок хліба з'їсти. Іди ж, доню… А ти, сину, Послухаєш вісти. Сідай лишень. Як убили Твого батька Йвана В Шляхетчині, то ти ще був Маленьким, Степане. Ще й не лазив».- «То я не син? Я чужий вам, тату?» «Та не чужий, стривай лишень. От умерла й мати, Таки твоя, а я й кажу Покойній Марині, Моїй жінці: «А що,- кажу,- Возьмем за дитину?» Тебе б оце. «Добре,- каже Покойна Марина,- Чому не взять?» Взяли тебе Ми та й спарували З Яриночкою докупи… А тепер осталось Ось що робить. Ти на літі, І Ярина зріє.

Треба буде людей шукать Та що-небудь діять. Як ти скажеш?» - «Я не знаю, Бо я думав теє…» «Що Ярина сестра тобі? А воно не теє, Воно просто, любітеся, Та й з богом до шлюбу. А поки що, треба буде І на чужі люде Подивитись, як там живуть, Чи орють, Чи не на ораному сіють, А просто жнуть І немолоченеє віють, Та як і мелють, і їдять - Все треба знать. Так от як, друже, треба в люде На рік, на два піти У наймити; Тойді й побачимо, що буде. Бо хто не вміє заробить, То той не вмітиме й пожить. А ти як думаєш, небоже? Не думай, коли хочеш знать, Де лучче лихом торгувать, Іди ти в Січ. Як бог поможе, Там наїсися всіх хлібів, Я їх чимало попоїв, І досі нудно, як згадаю! Коли здобудеш - принесеш, А коли згубиш - поживеш Моє добро, то хоч звичаю Козацького наберешся Та побачиш світа, Не такого, як у бурсі, А живі мисліте л З товариством прочитаєш, Та по-молодечи Будеш богу молитися, А не по-чернечи Харамаркать. Отак, сину, Помолившись богу, Осідлаєм буланого, Та й гайда в дорогу! Ходім лишень полудновать. Чи ти вже, Ярино, Змайструвала нам що- небудь? Отаке-то, сину…» «Уже, таточку!» - озвалась Із хати Ярина.

Не їсться, не п'ється, і серце не б'ється, І очі не бачать, не чуть голови! Замість шматка хліба за кухоль береться. Дивиться Ярина та нишком сміється. «Що се йому стало? Ні їсти, ні пить - Нічого не хоче! Чи не занедужав?» «Братику Степане, що в тебе болить?» - Ярина питає. Старому байдуже, Нібито й не чує. «Чи жать, чи не жать, А сіяти треба,- старий промовляє Нібито до себе.- Анумо вставать, До вечерні, може, ще пошкандибаю. А ти, Степане, ляжеш спать, Бо завтра рано треба встать Та коня сідлать».

«Степаночку, голубчику! Чого се ти плачені? Усміхнися, подивися, Хіба ти не бачиш, Що й я плачу? Розсердився Бог знає на кого Та й зо мною не говорить. Утечу, єй-богу, Та й сховаюсь у бур'яні… Скажи-бо, Степане, Може, й справді нездужаєш? Я зілля достану, Я побіжу за бабою… Може, це з пристріту?» «Ні, Ярино, моє серце, Мій рожевий квіте! Я не брат тобі, Ярино, Я завтра покину Тебе й батька, на чужині Де-небудь загину, А ти мене й не згадаєш, Забудеш, Ярино, Свого брата…» - «Схаменися! Єй-богу, з пристріту! Я не сестра? Хто ж оце я? О боже мін, світе! Що тут діять? Батька нема, А він занедужав, Та ще й умре. О боже мій! А йому байдуже, Мов сміється. Степаночку, Хіба ти не знаєш, Що без тебе і таточка І мене не стане?» «Ні, Ярино, я не кину, А тілько поїду Недалеко. А на той рік Я до вас приїду З старостами - за тобою Та за рушниками… Чи подаєш?» - «Та цур тобі З тими старостами, Ще й жартує!» - «Не жартую, Єй-богу, Ярино, Не жартую!..» - «Та це й справді Ти завтра покинеш Мене й батька? Не жартуєш? Скажи-бо, Степане, Хіба й справді не сестра я?» «Ні, моє кохання, Моє серце!» - «Боже ж ти мій! Чому я не знала? Була б тебе не любила І не цілувала… Ой, ой! сором! Геть од мене! Пусти мене! Бачиш, Який добрий! Та пусти-бо! Єй-богу, заплачу». І заплакала Ярина, Як тая дитина. І крізь сльози промовляла: «Покине! покине!»

Як той явір над водою, Степан похилився, Щирі сльози козацькії В серці запеклися, Мов у пеклі. А Ярина То клене, то просить, То замовкне, подивиться, І знов заголосить. Незчулися, як смерклося; І сестру, і брата, Ніби скованих докупи, Застав батько в хаті.

І світ настав, а Ярині Не спиться,- ридає. Уже Степан із криниці Коня напуває. Й вона з відрами побігла - Ніби за водою До криниці. А тим часом Запорозьку зброю Старий виніс із комори, Дивиться, радіє, Приміряє, ніби знову Старий молодіє. Та й заплакав. «Зброє моя, Зброє золотая!.. Літа мої молодії, Сило молодая! Послужи, моя ти зброк, Молодій ще силі, Послужи йому так щиро, Як мені служила!»

Вернулися од криниці, І Степан сідлає Коня, свого товариша, Й жупан надіває. А Ярина дає зброю, На порозі стоя; Степан її надіває, Та плачуть обоє. І шаблюка, мов гадюка, Й ратище-дрючина, Й самопал семип'яденний Повис за плечима. Аж зомліла, як узріла; І старий заплакав, Як побачив на коневі Такого юнака. Веде коня за поводи Та плаче Ярина; Старий батько іде рядом, Научає сина: Як у війську пробувати, Старшин шанувати, Товариство поважати, В табор не ховатись. «Нехай тебе бог заступить!» Як за селом стали, Сказав батько, та всі троє Разом заридали. Степан гукнув, і курява Шляхом піднялася. «Не барися, мій синочку, Швидше повертайся!» - Сказав старий. А Ярина, Мов тая ялина При долині, похилилась… Мовчала Ярина. Тільки сльози утирає, На шлях поглядає; Із куряви щось вигляне І знов пропадає; Ніби шапка через поле Котиться, чорнів, Пропадає, мошечкою Тільки-тільки мріє, Та й пропало. Довго, довго Стояла Ярина Та дивилась, чи не вирне Знову комашина Із куряви. Не вирнула - Пропала! І знову Заплакала Яриночка Та й пішла додому.

Минають дні, минає літо, Настала осінь, шелестить Пожовкле листя, мов убитий Старий під хатою сидить,- Дочка нездужає Ярина; Його єдиная дитина Покинуть хоче. З ким дожить, Добити віку вікового? Згадав Степана молодого, Згадав свої благі літа, Згадав та й заплакав Багатий сивий сирота.

«В твоїх руках все на світі, Твоя всюди воля! Нехай буде так, як хочеш, Така моя доля»,- Старий вимовив і нишком Богу помолився; Та й пішов собі з-під хати В садок походити.

І барвінком, і рутою, І рястом квітчає Весна землю, мов дівчину В зеленому гаї; І сонечко серед неба Опинилось-стало, Мов жених той молодую, Землю оглядало, І Ярина вийшла з хати На світ божий глянуть, Ледве вийшла: усміхнеться, То піде, то стане, Розглядає, дивується, Та любо, та тихо, Ніби вчора народилась… А лютеє лихо В самім серці ворухнулось І світ запалило. Як билина підкошена, Ярина схилилась; Як з квіточки роса вранці, Сльози полилися. Старий батько коло неї, Як дуб, похилився.

Одужала Яриночка, Ідуть люде в Київ Та в Почаїв помолитись,- І вона йде з ними.

У Києві великому Всіх святих благала; У Межигорського Спаса Тричі причащалась; У Почаєві святому Ридала-молилась, Щоб Степан той, доля тая Їй хоча

Вы читаете Кобзар
Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату