приснилась. Не приснилась. Вернулася, Знову забіліла Зима біла. За зимою Знов зазеленіла Весна божа. Вийшла з хати На світ дивуватись Яриночка, та не бога Святого благати, А нищечком у ворожки Про його спитати.
І ворожка ворожила, Пристріт замовляла, Талан-долю та весілля З воску виливала. «Он, бачиш, кінь осідланий Тупає ногою Під козаком; а онде йде Дідусь з бородою Аж до колін. Ото гроші; Якби догадався Козак отой злякать діда. Злякав та й сховався За могилу, лічить гроші; А он знову шляхом Козак іде, ніби старець, То, бач, ради страху, Щоб ляхи або татаре Часом не спіткали». І радесенька Ярина Додому верталась.
Уже третій, і четвертий, І п'ятий минає Немалий рік, а Степана Немає, немає. І стежечка-доріжечка, Яром та горою Утоптана до ворожки, Поросла травою. Нема його. У черниці Косу розплітає Безталанна, коло неї Падає, благає Старий батько, хоч літечко, Хоч Петра діждати 6, Хоч зеленої неділі… Діждались, і хату Уквітчали гарнесенько, І в сорочках білих, Невеселі, мов сироти, Під хатою сіли. Сидять собі та сумують, Слухають… щось грає, Мов на кобзі, на улиці І ніби співає.
Дума
У неділю вранці-рано Синє море грало, Товариство кошового На раді прохало: «Благослови, отамане, Байдаки спускати, Та за Тендер погуляти, Турка пошукати». Чайки і байдаки спускали, Гарматами риштовали, З Дніпрового гирла широкого випливали, Серед ночі темної, На морі синьому За островом Тендером потопали, Пропадали. Один потопає, Другий виринає, Козацтву-товариству із синьої хвилі рукою махає І зично гукає: «Нехай вам, панове товариство, бог допомагає!» - І в синій хвилі потопає, Пропадає. Тільки три чайки, слава богу, Отамана курінного, Сироти Степана молодого, Синє море не втопило, А в турецьку землю агарянську Без кормиг прибило. Тойді сироту Степана, Козака лейстрового, Отамана молодого, Турки-яничари ловили, З гармати гримали, В кайдани кували, В тяжкую неволю завдавали. Ой Спасе наш Межигорський, Чудотворний Спасе, І лютому ворогові Не допусти впасти В турецькую землю, в тяжкую неволю! Там кайдани по три пуда, Отаманам по чотири, І світа божого не бачать, не знають, Під землею камень ламають, Без сповіді святої умирають, Як собаки, здихають. І згадав сирота Степан в неволі Свою далеку Україну, Нерідного батька старого, І коника вороного, І нерідную сестру Ярину. Плаче-ридає, До бога руки здіймає, Кайдани ламає, Утікає на вольную волю… Уже на третьому полю Турки-яничари догнали, До стовпа в'язали, Очі виймали, Гарячим залізом випікали, В кайдани кували, В тюрму посадили Та й замуровали.
Отак на улиці під тином Ще молодий кобзар стояв І про невольника співав. За тином слухала Ярина - І не дослухала, упала. «Степаночку! Степаночку! - Кричала, ридала.- Степаночку, моє серце! Де ж це ти барився? Тату! Тату! ідіть сюда, Ідіть подивітесь». Прийшов старий, розглядає, І свого Степана Не пізнає, таке з його Зробили кайдани. «Сину ти мій безталанний! Моя ти дитино! Де ти в світі погибаєш, Сину мій єдиний?»
Плаче старий та ридає, Й Степан сліпий плаче Невидющими очима, Мов сонце побачив. І беруть його під руки, І ведуть у хату. І вітає Яриночка, Мов рідного брата. І голову йому змила, І ноги умила, І в сорочці тонкій білій За стіл посадила, Годувала, напувала, Положила спати У кімнаті і тихенько Вийшла з батьком з хати.
Через тиждень без старостів За Степана свата Старий свою Яриночку. І Ярина в хаті. «Ні, не треба, мій таточку, Не треба, Ярино,- Степан каже.- Я загинув, Навіки загинув! За що ж свої молодії Ти літа погубиш За калікою?.. Ярино! Насміються люде, І бог святий покарає І прожене долю З ції хати веселої На чужеє поле. Ні, Ярино, бог не кине І найде дружину; А я піду в Запорожжя, Там я не загину, Нагодують».- «Ні, Степане, Моя ти дитино! І господь тебе покине, Як ти нас покинеш». «Оставайся, Степаночку; Коли не хоч братись, То так будем: я сестрою, А ти будеш братом І дітьми йому обоє, Батькові старому. Не йди од нас, Степаночку, Не кидай нас знову. Не покинеш?» - «Ні, Ярино!» І Степан остався. Зрадів старий, мов маленький, Аж за кобзу взявся, Хотів вшкварить метелицю З усієї сили, Та не вшкварив… під хатою Усі троє сіли.
«Розкажи ж ти нам, Степане, Про свою недолю, Бо й я таки гуляв колись В турецькій неволі».
«Отож мене, вже сліпого, На світ випускали З товариством. Товариство На Січ прямувало І мене взяло з собою; І через Балкани Простали ми в Україну Вольними ногами; А на тихому Дунаю Нас перебігають Січовики-запорожці І в Січ завертають, І розказують, і плачуть, Як Січ руйнували, Як москалі срібло, злото І свічі забрали У Покрові; як козаки Вночі утікали І на тихому Дунаю Новим кошем стали; Як цариця по Києву З Нечосом ходила… І Межигорського Спаса Вночі запалила. І по Дніпру у золотій Галері гуляла, На пожар той поглядала, Нишком усміхалась. І як степи запорозькі Тоді поділили І панам на Україні Люд закріпостили. Як Кирило з старшинами Пудром осипались І в цариці, мов собаки, Патинки лизали. Отак, тату! Я щасливий, Що очей не маю, Що нічого того в світі Не бачу й не знаю… Ляхи були - усе взяли, Кров повипивали!.. А москалі і світ божий В путо закували. Отаке-то! Тяжко, тату, Із своєї хати До турчина поганого В сусіди прохатись. Тепер, кажуть, в Слободзеї Останки збирає Головатий та на Кубань Хлопців підмовляє. Нехай йому бог поможе! А що з того буде, Святий знає: почуємо, Що розкажуть люде». Отак вони що день божий Удвох розмовляли До півночі, а Ярина Господарювала Та святих отих благала… Таки ж ублагала: На всеїдній у неділю Вона спарувалась З сліпим своїм. Такеє-то Скоїлось на світі, Мої любі дівчаточка, Рожевії квіти. Такеє-то. Одружились Мої молодії. Може, воно й не до ладу, Та що маю діять, Коли таке сподіялось; Рік уже минає, Уже й другий. З дружиною Ярина гуляє По садочку. Старий батько Сидить коло хати Та вчить внука-пузанчика Чолом оддавати.
[1845, с. Мар'їнське - 1858, не пізніше квітня 1859, С.-Петербург]
Великий льох
(Містерія)
Положил еси нас [поношение] соседом нашим, подражнение й поругание сущим окрест нас. По- ложил еси нас в притчу во языцех, покиванию главыі в людех. Псалом 43, ст. 14 й 15
Три душі
Як сніг, три пташечки летіли Через Суботове і сіли На похиленному хресті На старій церкві. «Бог простить: Ми тепер душі, а не люди. А відціля видніше буде, Як той розкопуватимуть льох. Коли б вже швидше розкопали, Тойді б у рай нас повпускали. Бо так сказав Петрові бог: «Тойді у рай їх повпускаєш, Як все москаль позабирає, Як розкопа великий льох».
I
Як була я людиною, То Прісею звалась; Я отутечки родилась, Тут і виростала. Отут, було, на цвинтарі Я з дітьми гуляю, І з Юрусем гетьманенком! У піжмурки граєм. А гетьманша, було, вийде Та й кликне в будинок, Он де клуня. А там мені І фіг, і родзинок - Всього мені понадає І на руках носить… А з гетьманом як приїдуть Із Чигрина гості, То це й шлють, було, за мною. Одягнуть, обують, І гетьман бере на руки, Носить і цілує. Отак-то я в Суботові Росла, виростала! Як квіточка; і всі мене Любили й вітали. І нікому я нічого, Ніже злого слова, Не сказала. Уродлива Та ще й чорноброва. Всі на мене залицялись І сватати стали; А у мене, як на теє, Й рушники вже ткались. От-от була б подавала, Та лихо зустріло! Вранці-рано, в пилипівку, Якраз у неділю, Побігла я за водою… Вже й криниця тая Замуліла і висохла! А я все літаю!.. Дивлюсь - гетьман з старшиною. Я води набрала Та вповні шлях і перейшла; А того й не знала, Що він їхав в Переяслав Москві присягати!.. І вже ледви я, наледви Донесла до хати - Оту воду… чом я з нею Відер не побила! Батька, матір, себе, брата, Собак отруїла Тію клятою водою! От за що караюсь, От за що мене, сестрички, І в рай не пускають.
II
А мене, мої сестрички, За те не впустили, Що цареві московському Коня напоїла В Батурині; як він їхав В Москву із Полтави. Я була ще недолітком, Як Батурин славний Москва вночі запалила, Чечеля убила, І малого, і старого В Сейму потопила. Я меж трупами валялась У самих палатах Мазепиних… Коло мене І сестра, і мати Зарізані, обнявшися, Зо мною лежали; І насилу-то, насилу Мене одірвали Од матері неживої. Що вже я просила Московського копитана, Щоб і мене вбили. Ні, не вбили, а пустили Москалям на грище! Насилу я сховалася На тім пожарищі. Одна тілько й осталася В Батурині хата! І в тій хаті поставили Царя ночувати, Як вертавсь із-під Полтави. А я йшла з водою До хатини… а він мені Махає рукою, Каже коня напоїти, А я й напоїла!.. Я не знала, що я тяжко, Тяжко согрішила! Ледве я дійшла до хати, На порозі впала. А назавтра, як цар вийшов, Мене поховала Та бабуся, що осталась На тій пожарині Та ще й мене привітала В безверхій хатині. А назавтра й вона вмерла Й зотліла у хаті, Бо нікому в Батурині Було поховати. Уже й хату розкидали І сволок з словами На угілля попалили!.. А я над ярами І степами козацькими І досі літаю! І за що мене карають, Я й сама не знаю? Мабуть, за те, що всякому Служила, годила… Що цареві московському Коня напоїла!..
III
А я в Каневі родилась. Ще й не говорила, Мене мати ще сповиту На руках носила, Як їхала Катерина В Канів по Дніпрові. А ми з матір'ю сиділи На горі в діброві. Я плакала; я не знаю, Чи їсти хотілось? Чи, може, що в маленької На той час боліло? Мене мати забавляла, На Дніпр поглядала; І галеру золотую Мені показала, Мов будинок. А в галері Князі, і всі сіли Воєводи… і меж ними Цариця сиділа. Я глянула, усміхнулась… Та й духу не стало! Й мати вмерла, в одній ямі Обох поховали! От за що, мої сестриці, Я тепер караюсь, За що мене на митарство Й досі не пускають. Чи я знала, ще сповита, Що тая цариця - Лютий ворог України, Голодна вовчиця!.. Скажіте, сестриці?
