Максима праведного… Було, не спочине Ніколи він. А в неділю Або в яке свято Бере святий псалтир в руки Та й іде читати У садочок. У садочку Та у холодочку Катерину поховали, Отож у садочку За упокой душі її Псалтир прочитає, Потім собі тихесенько, Тихо заспіває С о с в я т и м и; та й заплаче. А потім пом'яне О здравії тещу з сином І веселий стане. «Все од бога,- скаже собі,- Треба вік дожити». Отакий-то муж праведний Був він на сім світі. А у будень, то він тобі Не посидить в хаті, Все нишпорить по надвір'ю. «Треба работати,- Було, скаже по-московськи,- А то, лежа в хаті, Ще опухнеш». Та взяв якось Заступ і лопату, Та й пішов собі у поле Криницю копати. «Нехай,- каже.- Колись люде Будуть воду пити Та за мою грішну душу Господа молити». Вийшов в поле геть од шляху, У балку спустився Та й викопав при долині Глибоку криницю. (Не сам-один; толокою Йому помагати Й добрі люде приходили Криницю копати). І виложив цямриною, І над шляхом в полі Височенний хрест поставив… Зо всього роздолля Широкого було видно. Се, бачиш, для того, Щоб знать було, що криниця Єсть коло дороги, Щоб заходили з криниці Люде воду пити Та за того, що викопав, Богу помолитись.
VII
А тепер уже, он бачиш, Доходить до чого. Що я стратить наміряюсь Максима святого. Отаке-то! А за віщо? За те, за що Каїн Убив брата праведного У світлому раю.
Чи то було у неділю, Чи в якеє свято? Слухай, сину, як навчає Сатана проклятий. «Ходім,- кажу,- Уласович, На твою криницю Подивитись».- «Добре,- каже, Ходімо напитись Води з неї погожої». Та й пішли обоє, І відерце, і віжечки Понесли з собою. От приходим до криниці, Я перш подивився, Чи глибока. «Власовичу,- Кажу,- потрудися Води достать, я не вмію». Він і нахилився, Опускаючи відерце; А я… я за ноги Вхопив його та й укинув Максима святого У криницю… Такеє-то Сотворив я, сину! Такого ще не творилось В нас на Україні. Та й ніколи не створиться На всім світі, брате! Всюди люде, а я один Диявол проклятий!
VIII
Через тиждень вже витягли Максима з криниці Та у балці й поховали. Чималу каплицю Поставили громадою, А його криницю Москалевою назвали. От тобі й билиця Про ту криницю москалеву. Нелюдська билиця.
А я пішов у гайдамаки, Та на Сибірі опинивсь. (Бо тут Сибір була колись). І пропадаю, мов собака, Мов той Іуда! Помолись За мене богу, мій ти сину, На тій преславній Україні, На тій веселій стороні,- Чи не полегшає мені?
[Друга половина 1847, Орська кріпость] -
1857, мая 16, Новопетровское укрепление
Привикне, кажуть, собака за возом бігти, то біжить і за саньми.
То так і я тепер пишу: Папір тілько, чорнило трачу… А перш! Єй-богу, не брешу! Згадаю що чи що набачу, То так утну, що аж заплачу. І ніби сам перелечу Хоч на годину на Вкраїну, На неї гляну, подивлюсь, І, мов добро кому зроблю, Так любо серце одпочине. Якби сказать, що не люблю, Що я Украйну забуваю Або лукавих проклинаю За те, що я тепер терплю,- Єй-богу, братія, прощаю І милосердому молюсь, Щоб ви лихим чим не згадали; Хоч я вам кривди не робив, Та все-таки меж вами жив, То, може, дещо і осталось.
[Кінець 1847, Орська кріпость]
А нумо знову віршувать. Звичайне, нишком. Нумо знову, Поки новинка на основі, Старинку божу лицювать. А сиріч… як би вам сказать, Щоб не збрехавши… Нумо знову Людей і долю проклинать. Людей за те, щоб нас знали Та нас шанували. Долю за те, щоб не спала Та нас доглядала. А то бач, що наробила: Кинула малого На розпутті, та й байдуже, А воно, убоге, Молодеє, сивоусе,- Звичайне, дитина,- І подибало тихенько Попід чужим тином Аж за Урал. Опинилось В пустині, в неволі… Як же тебе не проклинать, Лукавая доле Не проклену ж тебе, доле, А буду ховатись За валами. Та нищечком Буду віршувати, Нудить світом, сподіватись У гості в неволю Із-за Дніпра широкого Тебе, моя доле!
[Перша половина 1848, Орська кріпость]
Варнак
Тиняючи на чужині Понад Елеком, стрів я діда Вельми старого. Наш земляк І недомучений варнак Старий той був. Та у неділю Якось у полі ми зострілись Та й забалакались. Старий Згадав свою Волинь святую І волю-долю молодую, Свою бувальщину. І ми В траві за валом посідали, І розмовляли, сповідались Один другому. «Довгий вік! - Старий промовив. - Все од бога! Од бога все! А сам нічого Дурний не вдіє чоловік! Я сам, як бачиш, марне, всує, Я сам занівечив свій вік. І ні на кого не жалкую, І ні у кого не прошу я, Нічого не прошу. Отак, Мій сину, друже мій єдиний, Так і загину на чужині В неволі.» І старий варнак Заплакав нишком. Сивий брате! Поки живе надія в хаті, Нехай живе, не виганяй,
Нехай пустку нетоплену Іноді нагріє. І потечуть з очей старих Сльози молодії, І умитеє сльозами Серце одпочине І полине із чужини На свою країну.
«Багато дечого не стало, Сказав старий. - Води чимало. Із Ікви в [море] утекло… Над Іквою було село, У тім селі на безталання Та на погибель виріс я, - Лихая доленька моя!.. У нашої старої пані Малії паничі були; Таки однолітки зо мною. Вона й бере мене в покої Синкам на виграшку. Росли, Росли панята, виростали, Як ті щенята. Покусали Не одного мене малі. Отож і вчити почали Письму панят. На безголов'я І я учуся. Слізьми! Кров'ю! Письмо те полилося… Нас! Дешевших панської собаки, Письму учить?!
Молитись богу Та за ралом спотикатись, А більш нічого Не повинен знать невольник. Така його доля.
Отож і вивчився я, виріс, Прошу собі волі - Не дає. І в москалі, Проклята, не голить. Що тут на світі робити? Пішов я до рала… А паничів у гвардію Поопреліляла…
Година тяжкая настала! Настали тяжкії літа! Отож працюю я за ралом. Я був убогий сирота, А у сусіда виростала У наймах дівчина. І я… О доле! Доленько моя! О боже мій! О мій єдиний! Воно тойді було дитина, Воно… Не нам твої діла Судить, о боже наш великий! Отож вона мені на лихо Та на погибель підросла. Не довелось і надивитись, А я вже думав одружитись, І веселитися, і жить, Людей і господа хвалить… А довелося…
Накупили
І краму, й пива наварили, Не довелося тілько пить. Старої пані бахур сивий Окрав той крам. Розлив те пиво, Пустив покриткою… Дарма, Минуло, годі… Недоладу Тепер і згадувать. Нема, Нема, минулося, пропало… Покинув ниву я і рало, Покинув хату і город, Усе покинув. Чорт нарадив. Пішов я в писарі в громаду. То сяк, то так минає год. Пишу собі, з людьми братаюсь Та добрих хлопців добираю. Минув і другий. Паничі На третє літо поз'їзжались, Уже засватані. Жили В дворі, гуляли, в карти грали, Свого весілля дожидали Та молодих дівчат в селі, Мов бугаї, перебирали. Звичайне, паничі. Ждемо, І ми ждемо того весілля. Отож у клечальну неділю Їх і повінчано обох, Таки в домашньому костьолі. Вони ляхи були. Ніколи Нічого кращого сам бог На бачив на землі великій, Як молодії ті були… Заграла весело музика… Їх із костьола повели В возобновленії покої. А ми й зостріли їх і всіх - Княжат, панят і молодих - Всіх перерізали. Рудою Весілля вмилося. Не втік Ніже єдиний католик, Всі полягли, мов поросята В багні смердючому. А ми, Упоравшись, пішли шукати Нової хати, і найшли Зелену хату і кімнату У гаї темному. В лугах, В степах широких, в байраках Крутих, глибоких. Всюди хата, Було де в хаті погуляти І одпочити де було. Мене господарем обрали. Сем'я моя щодень росла І вже до сотні доростала. Мов поросяча, кров лилась. Я різав все, що паном звалось, Без милосердія і зла, А різав так. І сам не знаю, Чого хотілося мені? Ходив три года я з ножами, Неначе п'яний той різник. До сльоз, до крові, до пожару До всього, всього я привик. Було, мов жабу ту, на списі Спряжеш дитину на огні Або панянку білолицю Розіпнеш голу на коні Та й пустиш в степ. Всього, всього тойді бувало, І все докучило мені…
Одурів я, тяжко стало У вертепах жити. Думав сам себе зарізать, Щоб не нудить світом. І зарізав би, та диво, Диво дивне сталось Надо мною недолюдом… Вже на світ займалось, Вийшов я з ножем в халяві З Броварського лісу, Щоб зарізаться. Дивлюся, Мов на небі висить Святий Київ наш великий. Святим дивом сяють Храми божі, ніби з самим Богом розмовляють, Дивлюся я, а сам млію. Тихо задзвонили У Києві, мов на небі… О боже мій милий! Який дивний ти. Я плакав, До полудня плакав. Та так мені любо стало: І малого знаку Нудьги тії не осталось, Мов переродився… Подивився кругом себе І, перехрестившись, Пішов собі тихо в Київ Святим помолитись, Та суда, суда людського У людей просити».
[Перша половина 1848, Орська кріпость]
Ой гляну я, подивлюся На той степ, на поле; Чи не дасть бог милосердий Хоть на старість волі. Пішов би я в Україну, Пішов би додому, Там би мене привітали, Зраділи б старому, Там би я спочив хоч мало, Молившися богу, Там би я… Та шкода й гадки, Не буде нічого. Як же його у неволі Жити без надії? Навчіть мене, люде добрі, А то одурію.
[Перша половина 1848, Орська кріпость]
