Добро, у кого є господа, А в тій господі є сестра Чи мати добрая. Добра, Добра такого таки зроду У мене, правда, не було, А так собі якось жилось… І довелось колись мені В чужій далекій стороні Заплакать, що немає роду, Нема пристанища, господи!…. Ми довго в морі пропадали, Прийшли в Д а р' ю, на якор стали; З в а т а г и письма принесли, І всі тихенько зачитали. А ми з колегою ляглиbsp; Та щось такеє розмовляли. Я думав, де б того добра, Письмо чи матір, взять на світі. «А в тебе єсть?» - «Жона, і діти, І дом, і мати, і сестра! А письма нема…»…. [Друга половина 1848, Косарал]
Титарівна
Давно се діялось колись, Ще як борці у нас ходили По селах та дівчат дурили, З громади кпили, хлопців били Та верховодили в селі,- Як ті гусари на п о с т о ї. Ще за гетьманщини святої, Давно се діялось колись.
У неділю на селі У оранді на столі Сиділи лірники та грали По шелягу за танець. Кругом аж курява вставала. Дівчата танцювали І парубки… «Уже й кінець! А нуте іншу!» - «Та й це добра!» І знову ліри заревли, І знов дівчата, мов сороки, А парубки, узявшись в боки, Навприсідки пішли… Найкращий парубок Микита Стоїть на лаві в сірій свиті. Найкращий хлопець, та байстрюк; Байстрюк собі, та ще й убогий, Так і нікому не до його, Стоїть собі, як той…. Плечима стелю підпирає, Та дивиться, і замирає, На титарівну… А та в квітах, Мов намальована, стоїть Сама собі, і на Микиту Неначе глянула!.. Горить! Горить Микита в сірій свиті! Шеляга виймає, І за того остатнього Музику наймає, І нерівню титарівну У танець вітає!! «Одчепися, пройдисвіте! - І зареготалась Титарівна.- Хіба тобі Наймичок не стало!» Насміялась титарівна З бідного Микити. Насміялася при людях, Що він в сірій свиті! Буде тобі, титарівно! Заплачеш, небого, За ті сміхи!.. Де ж Микита? В далеку дорогу Пішов собі… З того часу Не чуть його стало… З того часу титарівні Щось такеє сталось! Додому плачучи прийшла, І спати плачучи лягла, І не вечеряла!.. не спала, Яка лягла, така і встала, Мов одуріла! Що робить? Сама не знає! А Микита, Неначе сич, у сірій свиті Перед очима все стоїть! Мара, та й годі! Титарівно! В недобрий час з того нерівні Ти насміялась… Стало жаль Тобі його… Нудьга, печаль І сором душу оступила, І ти заплакала! Чого? Того, що тяжко полюбила Микиту бідного того!
Диво дивнеє на світі З тим серцем буває! Увечері цурається, Вранці забажає! Та так тяжко забажає, Що хоч на край світа Шукать піде… Отак тепер Не знає, де дітись, Титарівна… Хоч у воду, Аби до Микити… Стережітесь, дівчаточка, Сміятись з нерівні, Щоб не було і вам того, Що тій титарівні!
Як та билина засихала, А батько, мати турбувались, На прощу в Київ повезли. Святими травами поїли, І все-таки не помогли! Втоптала стежку на могилу, Все виглядать його ходила, І стежка стала заростать, Бо вже не здужає і встать. Так от що сміхи наробили! А він канув, провалився; Його вже й забули, Чи й був коли? Год за годом Три годи минули.
На четвертий год в неділю У оранді на селі На широкому столі Сліпі лірники сиділи; По шелягу брали І ту саму грали, Що й позаторік. Дівчата Так само дрібно танцювали, Як і позаторік. Завзятий, У синій шапці, у жупані, В червоних, як калина, штанях, Навприсідки вліта козак, Та ще й приспівує отак:
«Та спасибі батькові, Та спасибі матері, Що нас добули! Як нас добували, Жито розсипали Вночі на печі…»
«Горілки! Меду! Де отаман? Громада? Соцький? Препогане, Мерзенне, мерзле парубоцтво, Ходіте биться! Чи бороться, Бо я борець!..» Не неділю, Не дві, не три і не чотири! Як тій болячці, як тій хирі, Громадою годили Тому борцеві… Вередує, Як той панич… І де взялось Таке хиренне? Все село Проклятого не нагодує. А він собі гуляє, п'є Та хлопцям жалю завдає Тими дівчатами. Дівчата Аж понедужали за ним. Такий хороший та багатий! Уже й не бореться ні з ким, А так собі гуляє, Та вечорами у садочок До титаря вчащає. А титарівна зустрічає, Приспівує, примовляє: «Чи не той це Микита, Що з вильотами свита?» Той це, той, що на селі Ти насміялася колись. А тепер сама до його У садочок ходиш, Сама йому, байстрюкові, Як панові, годиш! Не день, не два титарівна В садочок ходила, Не день, не два, як панові, Микиті годила! Догодилась титарівна До самого краю І незчулась! Дні минули, Місяці минають, Мина літо, мина осінь, Мина сьомий місяць, осьмий, Уже й дев'ятий настає. Настане горенько твоє!…. У титаря у садочку, У яру, криниця Під вербою… До криниці - Не води напиться - Ледве ходить титарівна - Трохи пожуриться, Поплакати, погадати, Як їй дівувати? Де їй дітись од сорома, Де їй заховатись?…. Раз увечері зимою, У одній свитині, Іде боса титарівна І несе дитину. То підійде до криниці, То знов одступає, А з калини, мов гадина, Байстрюк виглядає! Положила на цямрину Титарівна сина Та й побігла… А Микита Виліз із калини Та й укинув у криницю, Неначе щеня те! А сам пішов, співаючи, Соцькому сказати, Та щоб ішов з громадою Дитину шукати!!
У неділеньку раненько Збиралася громадонька, Та криницю виливали, Та дитя теє шукали. Найшли, найшли твого сина, Титарівно, в баговинні. Ой узяли безталанну, Закували у кайдани, Сповідали, причащали, Батька, матір нарікали, Громадою осудили І живую положили В домовину!.. й сина з нею! Та й засипали землею! Стовп високий муровали, Щоб про неї люде знали, Дітей своїх научали, Щоб навчалися дівчата, Коли не вчить батько, мати.
Борця того в селі не стало; А люде в Польщі зустрічали Якогось панича. Питав: «Чи жива,- каже,- титарівна? Чи насміхається з нерівні?» Ото він самий! Покарав Його господь за гріх великий Не смертію! - він буде жить, І сатаною-чоловіком Він буде по світу ходить І вас, дівчаточка, дурить Вовіки.
[Друга половина 1848, Косарал]
Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос - більш нічого. А серце б'ється - ожива, Як їх почує!.. Знать, од бога І голос той, і ті слова Ідуть меж люди!…. Похилившись, Не те щоб дуже зажурившись, А так на палубі стояв І сторч на море поглядав, Мов на Іуду… Із туману, Як кажуть, стала виглядать Червонолицяя Діана… А я вже думав спать лягать - Та й став, щоб трохи подивиться На круглолицю молодицю, Чи теє… дівчину!.. Матрос, Таки земляк наш з Островної, На вахті стоя, Журився сам собі чогось, Та й заспівав,- звичайне, тихо. Щоб капітан не чув, бо з лиха Якийсь лихий, хоч і земляк. Співа матрос, як той козак, Що в наймах виріс сиротою, Іде служити в москалі!.. Давно, давно колись Я чув, як, стоя під вербою, Тихенько дівчина співала, І жаль мені, малому, стало Того сірому-сироту, Що він утомився, На тин похилився, Люде кажуть і говорять: «Мабуть, він упився». І я заплакав,- жаль малому Було сіроми-сироти… Чого ж тепер заплакав ти? Чого тепер тобі, старому, У цій неволі стало жаль - Що світ зав'язаний, закритий! Що сам єси тепер москаль, Що серце порване, побите, І що хороше-дороге Було в йому, то розлилося, Що ось як жити довелося,- Чи так, лебедику?! «Еге…»
[Друга половина 1848, Косарал]
Мов за подушне, оступили Оце мене на чужині Нудьга і осінь. Боже милий, Де ж заховатися мені? Що діяти? Уже й гуляю По цім А р а л у; і пишу. Віршую нищечком, грішу, Бог зна колишнії случаї В душі своїй перебираю Та списую; щоб та печаль Не перлася, як той москаль, В самотню душу. Лютий злодій Впирається-таки, та й годі.
[Друга половина 1848, Косарал]
П. С.
Не жаль на злого, коло його І слава сторожем стоїть. А жаль на доброго такого, Що й славу вміє одурить.
І досі нудно, як згадаю Г о т и ч е с к и й с ч а с а м и д о м; Село обідране кругом; І шапочку мужик знімає, Як флаг побачить. Значить, пан У себе з причетом гуляють. Оцей годований кабан! Оце ледащо. Щирий пан, Потомок гетьмана дурного І презавзятий патріот; Та й християнин ще до того. У Київ їздить всякий год, У свиті ходить меж панами, І п'є горілку з мужиками, І вольнодумствує в шинку. Отут він ввесь, хоч надрукуй. Та ще в селі своїм дівчаток Перебирає. Та спроста Таки своїх байстрят з десяток У год подержить до хреста. Та й тілько ж то. Кругом паскуда! Чому ж його не так зовуть? Чому на його не плюють? Чому не топчуть!! Люде, люде! За шмат гнилої ковбаси У вас хоч матір попроси, То оддасте. Не жаль на його, На п'яного Петра кривого. А жаль великий на людей, На тих юродивих дітей!
[Друга половина 1848, Косарал]
Г. 3.
Немає гірше, як в неволі Про волю згадувать. А я Про тебе, воленько моя, Оце нагадую. Ніколи Ти не здавалася мені Такою гарно-молодою І прехорошою такою Так, як тепер на чужині, Та ще й в неволі. Доле! Доле! Моя ти співаная воле! Хоч глянь на мене з-за Дніпра, Хоч усміхнися з-за…
І ти, моя єдиная, Встаєш із-за моря, З-за туману, слухняная Рожевая зоре! І ти, моя єдиная, Ведеш за собою Літа мої молодії, І передо мною Ніби море заступають Широкії села З вишневими садочками І люде веселі. І ті люде, і село те, Де колись, мов брата, Привітали мене. Мати! Старесенька мати! Чи збираються ще й досі Веселії гості Погуляти у старої, Погуляти просто, По-давньому, по-старому, Од світу до світу? А ви, мої молодії Чорнявії діти, Веселії дівчаточка, І досі в старої Танцюєте? А ти, доле! А ти, мій покою! Моє свято чорнобриве, І досі меж ними Тихо, пишно походжаєш? І тими очима, Аж чорними - голубими, І досі чаруєш Людські душі? Чи ще и досі Дивуються всує На стан гнучий? Свято моє! Єдинеє свято! Як оступлять тебе, доле, Діточки-дівчата Й защебечуть по своєму Доброму звичаю, Може, й мене ненароком Діточки згадають. Може, яка і про мене Скаже яке лихо. Усміхнися, моє серце, Тихесенько- тихо, Щоб ніхто і не побачив… Та й більше нічого. А я, доленько, в неволі Помолюся богу.
[Друга половина 1848, Косарал]
