Якби зустрілися ми знову, Чи ти злякалася б, чи ні? Якеє тихеє ти слово Тойді б промовила мені? Ніякого. І не пізнала б. А може б, потім нагадала, Сказавши: «Снилося дурній». А я зрадів би, моє диво! Моя ти доле чорнобрива! Якби побачив, нагадав Веселеє та молодеє Колишнє лишенько лихеє. Я заридав би, заридав! І помоливсь, що не правдивим, А сном лукавим розійшлось, Слізьми-водою розлилось Колишнєє святеє диво!
[Друга половина 1848, Косарал]
Марина
Неначе цвяшок, в серце вбитий, Оцю Марину я ношу. Давно б списать несамовиту, Так що ж? Сказали б, що брешу, Що на панів, бачиш, сердитий, То все такеє і пишу Про їх собачії звичаї… Сказали б просто - дурень лає За те, що сам крепак, Неодукований сіряк. Неправда! Єй-богу, не лаю: Мені не жаль, що я не пан, А жаль мені, і жаль великий, На просвіщенних християн…. І звір того не зробить дикий, Що ви, б'ючи поклони, З братами дієте… Закони Катами писані за вас, То вам байдуже; в добрий час У Київ їздите щороку Та сповідаєтесь, нівроку, У схимника!.. Та й те сказать: Чого я турбуюсь? Ані злого, ні доброго Я вже не почую. А як, кажу, хто не чує, То тому й байдуже. Прилітай же з України, Єдиний мій друже, Моя думо пречистая, Вірная дружино, Та розкажи, моя зоре, Про тую Марину, Як вона у пана злого І за що страждала? Та нищечком, щоб не чули Або не дознались. А то скажуть, що на шляху Чинимо розбої, Та ще дальше запровторять. Пропадем обоє… Недавно це було. Через село весілля йшло, А пан з костьолу їхав, Чи управитель, а не пан. За вихилясами придан, За зиком та за сміхом Ніхто й не бачив, як проїхав Той управитель, лях ледачий. А він так добре бачив, А надто молодую!.. За що пак милує господь Лихую твар такую, Як цей правитель?.. Другий год, Як він з німецькими плугами Забрався голий в цей куток. А що тих бідних покриток Пустив по світу з байстрюками! Отже й нічого! А жонатий І має двоє діточок, Як ангеляточок. Дивітесь, вийшла погуляти, Мов краля, пані молодая З двома маленькими дітьми. Із коча пан мій вилізає І посила за молодим. А потім діточок вітає І жінку, кралю молодую, Аж тричі, бідную, цілує. І, розмовляючи, пішли Собі в покої… Незабаром І молодого привели ‹(З весілля та в гусари).› Назавтра в город одвезли Та й заголили в москалі! Отак по нашому звичаю Не думавши кончають! - А молода? мабуть, без пари Судилось господом зносить Красу і молодость… Мов чари, Розсипалось та розлилось, І знову в люде довелось Проситись в найми? Ні, не знову: Вона вже панна покойова, Уже Марисею зовуть, А не Мариною! Найпаче Сердешній плакать не дають, Вона ж сховається та й плаче. Дурна! їй шкода мужика Та жаль святого сіряка. А глянь лиш гарно кругом себе,- І раю кращого не треба! Чого ти хочеш, забажай, Всього дадуть, та ще й багато! «Не треба,- кажеш,- дайте хату!» Цього вже лучче й не благай, Бо це… сама здорова знаєш… Дивися, огирем яким Сам пан круг тебе походжає, Уже чи добрим, чи лихим, А будеш панською ріднею, Хіба повісишся!.. За нею
Приходила мати У пана просити. Звелів не пускати, А як прийде, бити,- Що тут їй робити? Пішла ридаючи в село. Одним одно дитя було, Та й те пропало….
Неначе ворон той летячи Про непогоду людям кряче, Так я про сльози, та печаль, Та про байстрят отих ледачих, Хоть і нікому їх не жаль, Розказую та плачу. Мені їх жаль!.. Мій боже милий, Даруй словам святую силу - Людськеє серце пробивать, Людськії сльози проливать, Щоб милость душу осінила, Щоб спала тихая печаль На очі їх, щоб стало жаль Моїх дівчаток, щоб навчились Путями добрими ходить, Святого господа любить І брата миловать… Насилу Прийшла додому, подивилась: Цвіти за образом святим, І на вікні стоять цвіти, На стінах фарбами хрести, Неначе добрая картина, Понамальовані… Марина! І все Марина, все сама! Тілько Мариночки нема. І ледве-ледве вийшла з хати, Пішла на гору, на прокляті Палати глянуть, та й пішла Аж до палат, під тином сіла І ніч цілісіньку сиділа Та плакала. Уже з села Ватажники ватагу гнали, А мати плакала, ридала. Уже і сонечко зійшло, Уже й зайшло, смеркати стало Не йде, сердешная, в село, Сидить під тином; проганяли, Уже й собаками цькували - Не йде, та й годі… А Марина в сукні білій, Неначе білиця, Богу молиться та плаче, Замкнута в світлиці. Опріч пана, у світлицю Ніхто не вступає, Сам і їсти їй приносить, І просить, благає, Щоб на його подивилась, Щоб утерла очі… І дивитися не хоче, І їсти не хоче. Мордується лях поганий, Не зна, що й почати? А Марина в'яне, сохне У білих палатах. Уже й літо минулося, Зима вже надворі, А Марина сидить собі, Уже й не говорить, І не плаче… отак її Доконав, небогу, Той правитель… а все-таки Не вдіє нічого, Хоч заріж її, та й годі, Така вже вродилась. Раз увечері зимою Марина дивилась На ліс чорний, а з-за лісу Червоний діжою Місяць сходив… «І я колись Була молодою…» - Прошептала, задумалась. Потім заспівала:
«Хата на помості, Наїхали гості, Розплітали коси Та стрічки знімали, А пан просить сала, А чорт їсти просить. Гуси, гуси білі В ірій полетіли, А сірі на море!..»… Завили пси надворі, Зареготалися псарі, А пан червоний, аж горить, Іде в світлицю до Марини, Як К и р и к п'яний… Ніби в хаті, На холоді сердешна мати Під тином, знай собі, сидить. Стара неначе одуріла. Мороз лютує, аж скрипить, Луна червона побіліла, І сторож боязно кричить, Щоб злого пана не збудить. Аж глядь, палати зайнялися. Пожар! пожар! І де взялися Ті люде в бога? Мов з землі Родилися і тут росли; Неначе хвилі, напливали Та на пожар той дивувались. Та й диво там таки було! Марина гола наголо Перед будинком танцьовала У парі з матір'ю! - і страх, З ножем окровленим в руках, І приспівувала….
«Чи не це ж та кумася, Що підтикалася!.. Як була я пані В новому жупані, Паничі лицялись, Руку цілували!..»
(До матері).
А ви до мене на весілля З того світу прийшли? Мені вже й косу розплели, Та пан приїхав… Гиля! Гиля! Чи то не гуси, то пани, Дивися, в ірій полетіли - Агу! гиля! - до сатани, До чорта в гості! Чуєш! Чуєш! У Києві всі дзвони дзвонять. Чи бачиш, он огонь горить, А пан лежить собі, читає І просить пити… А ти знаєш, Що я зарізала його?.. Дивися, онде головнею Стоїть на комині. Чого, Чого ти дивишся на неї? Це мати! мати! Не дивись! А то з'їси. Ось на, давись!
(Дає дулі і співає).
«Полюбила москаля, Та ще й зуби вискали! Москалі! москалі! Запасок навезли, Паничі Дукачів, А поповичі з міста Навезли намиста!.. Бий, дзвоне, бий, Хмару розбий, Нехай хмара На татари, А сонечко на хрестьяне, Бий, дзвоне, бий!»
Мати
Мариночко, ходімо спать!
Марина
Ходімо спать, бо завтра рано До церкви підемо; поганий, Дивися, лізе цілувать. Ось тобі, на!..
Мати
Ходімо спать.
(До людей).
Хрещені люде, поможіте!
Марина
Беріть мене! беріть, в'яжіте, Ведіть до пана у світлицю! А ти чи підеш подивиться, Якою панною Марина У пана взаперті сидить? І в'яне, сохне, гине, гине Твоя єдиная дитина, Твоя Мариночка…
(Співає).
«Ой гиля, гиля, сірії гуси, Гиля на Дунай. Зав'язала головоньку, Тепер сиди та думай». І пташкам воля в чистім полі І пташкам весело літать, А я зов'янула в неволі.
(Плаче).
Хоча б намисто було взять, Оце б повісилась… От бачиш, Тепер і шкода… хоч топись! Чого ж ти, мамо моя, плачеш? Не плач, голубочко, дивись, Це я, Мариночка твоя! Дивися, чорная змія По снігу лізе… Утечу, У ірій знову полечу, Бо я зозулею вже стала… Чи він у гості не приходив? Убили, мабуть, на войні? А знаєш, снилося мені: Удень неначе місяць сходив, А ми гуляєм понад морем Удвох собі. Дивлюся, зорі Попадали неначе в воду, Тілько осталася одна, Одна- однісінька на небі,- А я,- неначе навісна, В Дунаєві шукаю броду, З байстрям розхристана бреду. Сміються люде надо мною, Зовуть покриткою, дурною, І ти смієшся, а я плачу, Ба ні, не плачу, регочусь… Дивися, як я полечу, Бо я сова…- Та й замахала, Неначе крилами, руками, І пострибала через двір У поле, виючи, мов звір. Пошкандибала стара мати Свою Марину доганяти. Пани до одного спеклись, Неначе добрі поросята, Згоріли білії палати, А люде тихо розійшлись. Марини й матері не стало. Уже весною, як орали, Два трупи на полі найшли І на могилі поховали.
[Друга половина 1848, Косарал]
Пророк
Неначе праведних дітей, Господь, любя отих людей, Послав на землю їм пророка; Свою любов благовістить, Святую правду возвістить! Неначе наш Дніпро широкий, Слова його лились, текли І в серце падали глибоко! Огнем невидимим пекли Замерзлі душі. Полюбили Того пророка, скрізь ходили За ним і сльози, знай, лили Навчені люди. І лукаві! Господнюю святую славу Розтлили… І чужим богам Пожерли жертву! Омерзились! І мужа свята… горе вам! На стогнах каменем побили. І праведно господь великий, Мов на звірей тих лютих, диких, Кайдани повелів кувать, Глибокі тюрми покопать. І роде лютий і жестокий! Вомісто кроткого пророка… Царя вам повелів надать!
[Друга половина 1848, Косарал] - 1859 року, декабря 18 [С.-Петербург]
Сичі
На ниву в жито уночі, На полі, на роздоллі, Зліталися поволі Сичі Пожартувать, Поміркувать, Щоб бідне птаство заступить, Орлине царство затопить І геть спалить. Орла ж повісить на тичині. І при такій годині Республіку зробить! І все б, здавалося? А ні, Щоб не толочили пашні (Воно було б не диво, Якби хто інший), на тій ниві Сильце поставив. А то зирк! Таки голісінький мужик Поставив любо. Та й пішов В копиці спать собі, а рано, Не вмившися, зайшов Гостей довідать… «Та й погані! Усі до одного сичі,- Оце тобі вари й печи!» Щоб не нести додому Таке добро, то повбивав, А інших гратися оддав, Приборканих, воронам, І не сказав нікому.
[Друга половина 1848, Косарал]
Меж скалами, неначе злодій, Понад Дністром іде вночі Козак. І дивиться, йдучи, На каламутну темну воду, Неначе ворогові в очі, Неначе вимовити хоче:
- Дністре, водо каламутна, Винеси на волю! Або втопи принамені, Коли така доля. -
Та й роздігся на камені, У воду кинувся, пливе, Аж хвиля синяя реве.
І, ревучи, на той берег Козака виносить. Стрепенувся сіромаха - І голий, і босий, Та на волі, й більш нічого У бога не просить. Постривай лиш: може, брате, На чужому полі Талану того попросиш Та тієї долі. Пішов собі темним яром Та співає, йдучи:
- Ой із-під гори та із-під кручі Ішли мажі риплючі. А за ними йде та чорнявая Та плаче-рида, йдучи. -
