році відновили Січ на колишніх своїх займищах, то зараз же шпарко почали допомагати народному рухові. У 1734 році, майже одночасно з відновленням Запорозької Січі, на Правобережжі розпочалося гайдамацьке повстання проти Польщі під керівництвом полковника Верлана. Через рік, у 1735, ми вже зустрічаємо перших запорожців серед гайдамак». Можна припустити, що якби запорожці пристали до повстання, то польські окупанти були б вигнані з Правобережжя. Але того не було, бо тепер це вже була не та Січ, що за сто років до того, коли влада польського уряду була формальною, а сейм з гіркотою визнавав, що «козаки нікого не слухають, крім своєї старшини». Тепер російський уряд жорстко контролював Січ і у разі непокори застосував би найжорстокіші санкції. У розрахунки російського уряду входило збереження на певний час польського панування на Правобережжі, тож на Січ прийшов недвозначний наказ ніяким чином не допомагати гайдамакам. Щоб відокремити від Січі охоплені повстанням райони Правобережжя, у 1734–1750 роках вздовж польсько-козацького кордону від Дніпра до Бугу російський уряд заклав лінію військових фортець, хоч це й суперечило договору, згідно з яким Росія визнала територію Січі козацькими володіннями. Та, як звісно, обіцянки виконують, коли не мають змоги не виконувати, а в цьому разі сила була на боці Москви, тож у 1751 році у запорожців відібрали широку смугу землі понад річкою Синюхою для створення «Новосербської провінції» – поселення вихідців із Сербії. Уряд не тільки відбирав землю, а й будував свої фортеці на території «Вольностей Війська Запорозького». Тож зрозуміло, що перебуваючи у такому жалюгідному стані, Січ не могла відверто приєднатися до гайдамацького руху. Але Січ розвивалася, хоч повільно, але невпинно. Військо нараховувало десь 20 тисяч запорожців, поділених на 38 куренів. Вони обробляли землю, займалися рибальством, скотарством та ремісничими промислами. Землі було багато, тож там радо приймали родини втікачів з Правобережжя. Так почали формуватися вільні українські села, завдяки яким зростав добробут на території Запорозьких Вольностей. Військове майно було спільним, але хазяйство було приватним, тож через деякій час частина запорожців стала заможними людьми, а хтось зостався голотою – уся його власність була на ньому.
Правлячу верхівку на Січі згідно звичаю вибирали на козацькій раді під час Різдвяних свят або на Новий рік. Та, як і у сучасному суспільстві, у кандидати висували людей заможних та поважних, які володіли чималими землями. Дуже скоро між заможною елітою та усіма іншими козаками розпочалися конфлікти, справа була у відношенні до визвольної боротьби українського народу на Правобережжі та у стосунках з московським урядом, який дав наказ полювати на гайдамаків, які з'являлися на території Вольностей Запорозьких, і передавати їх московській владі. Однак цей наказ не був прийнятий беззастережно – частина козаків твердила, що на цей час Січ заслаба, щоб виявляти відверту непокору, це були січові старшини та ті козаки, які мали чимале майно. Ті ж, хто ще не мали родин, та козацька голота, навпаки, бажали допомогти гайдамакам у їх боротьбі з польськими окупантами. Але, як завжди, перемогли гроші, тож кошовий отаман офіційно оголосив заборону приєднуватися до гайдамаків та наказав заарештовувати повстанців, якщо вони перетнуть кордони території Вольностей Запорозьких. Ця промова викликала обурення великої частини населення Січі, тож виконання того наказу відверто саботували. Ловчі загони нікого не знаходили, а якщо гайдамаки, що просили притулку, опинялися у січовій в'язниці, то їм вдавалося втекти. Цей конфлікт переріс у неприховане протистояння. У 1767 році під час зібрання один із козаків – Микита Дорошенко – назвав січових старшин зрадниками. Розпочалася бійка, під час якої було сказано багато образливого. Після цього на Січі утворилася таємна група, з якої і вийшли керівники коліївського повстання 1768 року з Максимом Залізняком на чолі.
Кошовим отаманом на Запоріжжі під час Коліївщини був Петро Калнишевський, який мав репутацію доброго організатора. Його вибирали десять разів поспіль кошовим отаманом, навіть з'явилася приказка: «Коли кошовим став Калниш, то з'явились на Січі сало й книш». Працелюбний Калнишевський розвинув на Січі чимало промислів та всіляко протегував розвитку торгівлі з сусідніми державами. Але, щоб зберегти добробут та хоч подобу незалежності Січі, він був змушений підтримувати вимоги Москви щодо коліїв. Бажаючи відвести біду, що нависла над усією козацькою республікою, він відхрещувався від ватажків коліїв, називав їх злодіями та несправжніми запорозькими козаками. Не бажаючи показати себе неспроможними контролювати запорожців, російські вояки, що охороняли кордон між запорозьким степом та територією охопленою повстанням, стверджували, що ніхто з козаків не зможе приєднатися до гайдамаків, та й розбишаки не зможуть потайки сховатися на Січі.
На підставі отаких декларацій деякі дослідники вирішили, що запорожці у гайдамацьких повстаннях і особливо в Коліївщині участі не брали. Але той же Скальковський згадує 600 запорожців, які приймали участь у коліївському повстанні. Архівні документи свідчать, що більше тисячі запорожців приєдналися до війська коліїв. Усі вони розуміли, на яку небезпеку наражають своїх товаришів, тож коли на допитах їх питали, чи «з відома кошового отамана і військової старшини пішли вони на Польщу», вони усі одностайно стверджували, що ані кошовий отаман, ані січова старшина дозволу на перехід до повстанців не давали та навіть не відали того, що вони мали намір приєднатися до коліїв. Здається, можна зробити висновок, що кошовий отаман був таким собі слухняним песиком московської влади, але насправді це було не так. Вивчення документів тієї доби допомагає зрозуміти це. Росіяни не вірили у покору січових старшин та посилали до запорожців шпигунів. От, наприклад, дослідник В. Греков наводить два документи: протокол допиту 32 затриманих запорожців та звіт таємного агента, що шпигував за січовою старшиною. Зі слів того шпигуна кошовий Калниш похмуро пророкував: «Скоро Москва закріпачить усіх селян, а тоді візьметься до козаків і до Запорозької Січі». А з першого документа ясно, що спіймані козаки покинули Січ не криючись, куди саме вони йдуть, але їх не тільки не затримали, коли вони йшли через зимівники козаків Пашковського куреня, а навіть дали їжі на дорогу.
А козак Щербинівського куреня Влас Прутко бовкнув на допиті, що коли вони зустріли по дорозі кошового отамана, то той, довідавшись куди вони йдуть, сказав їм: «Ідіть, хай вам Бог помагає!» Це збігається із зізнанням козака Корсунського куреня Павла Головка, який влітку 1768 року помітив гурт запорожців, десь 70 чоловік, що йшли до коліїв, та повідомив про це кошового отамана, а кошовий отаман лише смикнув плечима та сказав: «Що ж, хай ідуть, я їх здержати не можу!» Отож насправді навіть січові старшини підтримували визвольний рух коліїв, хоча й не визнавали це вголос.
Але таке, хоч і щире, але приховане співчуття не задовольняло козаків, особливо молодих та небагатих. Вони вважали, що твердження кошового про «непричетність Січі» до коліївського повстання є принизливим для вільних вояків. Вони ж хотіли звершити чимало подвигів задля України та вимагали розпочати виступ усього війська на боці коліїв. Вони уголос звинувачували старшину, що та кориться Москві та виконує її накази всупереч інтересам українського народу, побоюючись втратити свої багатства. Ця порохова бочка вибухнула, коли багато учасників повстання були змушені відступити на Запоріжжя, де частина з них була заарештована і посаджена у в'язницю на Січі. Така ганебна поведінка щодо співвітчизників розлютила козацьку «сірому», вони почали вимагати вийти з-під руки Москви, бо навіть протекторат Туреччини не був таким принизливим.
Під час Різдвяних свят 1768 року згідно звичаю відбулася кошова рада, на якій кошовим отаманом знову було обрано Петра Калнишевського. Це був мабуть найкоротший збір, воякам одразу запропонували розійтись, щоб не допустити обговорення політичних питань. Але це не допомогло, бо розлючена «голота» просто пішла до в'язниці, вибила двері та звільнила усіх в'язнів. Та цього їм показалось замало, далі юрба подалась до будинку кошового, де відбувалася нарада новообраної січової старшини. Побачивши, що діється, досвідчені вояки не стали демонструвати хоробрість, а хутко втекли дахом та у ту ж ніч перебігли під захист російської армії. Заколотники поділили між собою усі цінні речі, які знайшли у скринях, мабуть випили й усю горілку, та пішли до церкви на вечірню службу. Після цього козаки зібрали ще одну нараду, на який постановили, що втікачі перестали бути козацькою старшиною, тож потрібно вибрати нову, а потім розпочати переговори з турками про повернення на їх територію.
Але московський уряд швидко відреагував на ці події, старшина повернулася разом з російським військом, яке оточило Січ та почало обстрілювати її з гармат. Калнишевський разом з представником російського уряду Кологривим закликали козаків скласти зброю та зберегти свої домівки. Козаки розгубилися, частина їх вважала, що треба розпочати перемови та надати Калнишевському можливість висловитися, інші ж твердо вирішили не коритися Москві, тож почали потайки тікати з Січі. Відбулася ще одна нарада, на якій замість Калниша говорив Кологривий. Він нагадав козакам, як гетьман Богдан Хмельницький об'єднав Україну з Московщиною і завдяки тому українському народові жити стало набагато краще. Тож неможна йти під руку іновірців та розривати союз з Москвою. Ця промова мала успіх, бо багато козаків протверезилися та з острахом дивилися на московські гармати. Російське військо безперешкодно
