Коліївщина. 1768

увійшло на територію Січі, керманичів бунту було заарештовано, й вони опинилися у тій самій в'язниці, з якої попереднього дня було звільнено полонених коліїв. Десь з сотню запорожців було допитано присланими російським урядом слідчими, та їх завданням було не встановити істину, а показати, що це звичайна п'яна сварка. Тож у протоколах допитів немає нічого політичного: ні про коліїв, ні про польську окупацію, ні про плани щодо Туреччини.

Тепер спробуємо відповісти, чи була втеча Калнишевського актом зради? На перший погляд так, бо він привів російську армію й тим остаточно закріпив підлеглий статус Січі. Але тут треба мати на увазі, що саме з причини коліївського повстання на Україну було перекинуто багато російських військ, тож Січ не мала шансів саме зараз вийти з-під руки Москви. Якщо б запорожці спробували зробити це, то більша частина вояків була б фізично винищена, а усе майно Січі втрачене. Тож Калнишевський знехтував своєю репутацією та переконаннями, ще раз принизився перед московським урядом, щоб зберегти Січ до того часу, коли обставини стануть більш сприятливими для такої складної операції, як зміна підданства. Але така політика Петра Калнишевського не мала великого сенсу, бо остаточна доля Січі була вирішена московським урядом ще до початку Коліївщини. Маючі намір зробити більшість українських територій провінціями під повним контролем московського уряду цариця Катерина розуміла, що треба позбутися такого осередку озброєного вільнодумства, як Запорозька Січ. На час Коліївщини Січ урятувала не дипломатія та покора Калнишевського, а загроза майбутньої війни з турками, де запорожці стали б у пригоді російській цариці. Так і сталося, Запорозька Січ під проводом Калнишевського виступила на боці Москви та провела чимало славетних боїв, що посприяло остаточній перемозі над турками. Та коли війна скінчилася, то, не гаючи часу, навесні 1775 року під Січ були стягнуті різноманітні урядові війська. Січ була оточена, з усіх боків на неї дивилися жерла гармат. І на цей раз Калнишевський разом з січовою старшиною та місцевим архімандритом намагався владнати справу своєю показовою покорою. Та у російського уряду були інші плани, посольство запорожців було заарештовано та відправлено до Петербурга. Частина запорожців зрозуміла, що треба залишати майно та рятувати життя, вибралась з оточення й подалась за Дунай, інші здалися. Січ була зруйнована вщент, навіть від церкви нічого не залишилось. Сімдесятирічний Калнишевський був засланий на Соловки, де провів ЗО років у темній келії, втративши згодом зір і слух. Частину запорожців заслали на Сибір, інші розбрелися хто куди, чималі шматки запорозької землі були роздані фаворитам цариці, решта була заселена німецькими колоністами. Таку 1775 році була удруге зруйнована Запорозька Січ.

Погляд назад

Коліївське повстання тривало майже рік. Досліджуючи хід подій, можна розподілити їх на три періоди. Перший період охоплює шість тижнів від початку повстання до 7 липня 1768 року. Його можна назвати переможним, бо від табору у Холодному Яру повстання поширювалося на північ і на захід та майже ніде не зустрічало гідного опору. У здобутій повстанцями Умані 22 червня 1768 року було проголошено відновлення Гетьманщини – самостійної Української держави з гетьманом Максимом Залізняком на чолі. Це найвищий момент повстання, перехід від військових справ до побудови держави.

Другий період починається з підступного удару, нанесеного молодій державі на світанку 7 липня 1768 року. Тоді російським воякам вдалося фактично обезголовити Гетьманщину, полонивши дві чільні фігури повстання – Залізняка та Ґонту Так у русі коліїв починається новий етап – тепер вони ведуть боротьбу не лише проти польських окупантів, але і проти московських інтервентів. Цей період жорстоких кривавих боїв триває до весни 1769 року.

Третій етап – квітень-травень 1769 року – найкоротший. Тоді повстання отримало ряд нищівних ударів від польсько-московських військ та нарешті згасло як масовий рух.

Оглядаючись назад, ми можемо стверджувати, що колії не мали жодного шансу на перемогу. Бо найсильніший на той час гравець – Москва, була зацікавлена у збереженні статус-кво на Правобережжі. Несподіваним було й сподівання коліїв, що Москва поставиться прихильно до визвольної боротьби українського народу проти Польщі, бо, оглядаючись в недалеке минуле, вони б мали згадати про долю Семена Палія та Верлана. Але в людей є природне бажання приєднатися до більшої спільноти, можливо, українці вважали, що православна релігія природним чином об'єднує їх з російським народом, робить його братерським. Та крім того, відокремлені від великої політики колії не мали змоги знайти інших союзників, тож вони сподівалися на прихильність Москви.

Тепер спробуємо відповісти ось на яке питання: чи є резон у твердженнях польських дослідників, що повстання коліїв, як і попередні народні виступи, були ініційовані московським урядом. Припущення не дуже переконливе, але раціональні зерна у ньому побачити можна. Якщо Москва ініціювала збройний виступ українських «православних хлопів», то що вона отримувала? По-перше, поляки мали з поклоном йти до Катерини II та просити прислати частини російської армії. Мабуть не треба пояснювати, який вплив мають воєнні бази навіть у сучасній політиці. А якби усе було тихо-мирно, то поляки, мабуть, стали би пручатися у питанні дислокації російських військ, тож був потрібен конфлікт. Тепер повернемося до «Золотої грамоти», можливо, її не було, але можна припустити, що поява цієї легенди була ініційована саме московським урядом з метою спровокувати початок постання. Безперечним фактом є те, що московський уряд здавна намагався використовувати справу оборони православ'я на Правобережжі для того, щоб мати можливість постійно втручатися у внутрішні справи Польщі. Тож це питання лишається відкритим, та було б дуже доцільно, якби якийсь сучасний дослідник опрацював документи, а їх досить багато, та зробив обґрунтовані висновки щодо цієї загадки історії.

Ще одним слизьким моментом є твердження деяких дослідників, що повстання коліїв спровокувало російський уряд удруге зруйнувати Запорозьку Січ. Ну, тут навіть нема поля для дискусії, бо якби саме участь окремих угруповань запорожців була причиною рішення російського уряду позбутися Січі, так вони б зробили це в 1768 році.

Список літератури

Korzon T. Nowa ksiazka o koliszczyznie. // Kwartalnik Historyczny, 1892, No. 3.

Korzon T. Wewnetrzne dzieje Polski za Stanislawa Augusta, t. 2. Krakow, 1887.

Lippoman. Bunt hajdamakow na Ukrainie 1768. Poznan, 1854.

Mladanowicz Pavel. Rzez Humanska. Warszawa, 1862.

Rawita-Gawronski F. Historya ruchow hajdamackich, 1.1 – II. Lwow, 1901.

Rolle A. J. Straszny Jozef. // Gawedy historyczne. Krakow, 1966.

Serczyk W. Koliszczyzna. Warszawa, 1968.

Serczyk W.M. Znaczko-Jaworski i monaster Motroninski przed wybuchem Koliszczyzny // Studia Historyczne, 1968, No. 3.

Serczyk W. Materialy do historii Koliszczyzny w kijowskich zbiorach archiwalnych. // Kwartalnik Historyczny, 1966, No. 3.

Антонович В. Б. Исследование о крестьянах Юго-Западной России по актам 1700–1798 г. Київ, 1870.

Антонович В. Б. Розвідка про Гайдамаччину. // Руська історична бібліотека, т. XIX, Львів, 1897.

Антонович В. Б. Уманський сотник Іван Гонта. // Р. І. Б. т. XIX, Львів, 1897.

Гермайзе О. Коліївщина у світлі новознайдених матеріялів. // Україна, т. 1–2. Київ, 1924.

Голобуцький В. О. Запорізька Січ в останні часи свого існування. Київ, 1961.

Голобуцький В. О. Максим Железняк. Москва, 1960.

Гуслистий К. Коліївщина. Київ, 1947.

Дмитриев А. Гайдамаччина. Москва, 1939.

Дядиченко В. Антифеодальні повстання в Росії і на Україні в XVII–XVIII ст. Київ, 1954.

Єфіменко О.Я. Южная Русь; очерки, исследования і записки, т. II. СПб., 1905.

Костомаров Н.И. Последние годы Речи Посполитой. СПб., 1905.

Костомаров H. И. Собрание сочинений, кн. I и VI. СПб., 1905.