стверджують, що він не був людиною кровожерною, тож навряд чи він приєднався б до коліїв, щоб проливати польську кров. Навпаки, за свідоцтвами очевидців, Гонта намагався врятувати життя багатьом полякам. Чому він вчиняв саме так? Можливо, він робив внески у своє майбутнє. Коли молода держава відвоює собі те, що вважає своїм по праву, постане потреба у створенні дипломатичних стосунків з тією ж Польщею.
По здобутті Умані повстанцями Гонта відразу береться за підготовку до оголошення про створення Української держави. Він з блискавичною швидкістю підготував усі потрібні папери, що наводить на думку, що він був готовим до таких подій. На раді в Умані 22 червня 1768 року, коли було проголошено відновлення Гетьманщини як суверенної Української держави, гетьманську булаву отримав Максим Залізняк, Івана Ґонту було обрано уманським полковником. Тож він став другою людиною після Залізняка та, можливо, згодом посів би його місце, бо, безсумнівно, Гонта був більш придатний до політичних ігор. Саме Іван Гонта бере на себе вирішення більшості нагальних питань: організує навчання новобранців, забезпечує місто провіантом, контролює збір податків, складає та підписує більшість документів. Але сталося не так як гадалося, російський уряд завдав нищівного удару молодій державі. Чи можна звинувачувати Ґонту, що він, досвідчений інтриган, потрапив у таку примітивну пастку? І так, і ні. Звісно, якби Гонта не дозволив своїм воякам пиячити з москалями, то їх би не захопили так легко. Але що б це змінило? Нічого. Бо російській уряд не міг дозволити існувати вільній Українській державі. Певно, Умань би узяли штурмом, бо у Москви було достатньо солдатів та набоїв. Це було б питанням часу. Як казав Наполеон: «Бог на боці сильнішої армії», так от російська корона мала велику, добре вишколену армію.
В очах російських вояків Гонта не був полоненим високого рангу, бо вони відкидали саму можливість легітимності Української держави. Напевне, щоб підкреслити це, з Гонтою поводилися особливо жорстоко та принизливо. Його майно було конфісковано на користь самого генерала Кречетнікова, жінка та доньки покарані тілесно та відправлені у заслання, його самого жорстоко били аж до того дня, коли передали, як польського підданого, разом з іншими полоненими надвірними козаками та селянами, польській владі. Головнокомандувачем польських військових сил, які були розташовані у Південно-Західному краї, був коронний ловчий Ксаверій Браницький, особистий друг короля Станіслава Понятовського. Слідство тривало місяць, Ґонту тримали в кайданах у сирій ямі та при допитах застосовували тортури. Після чого йому було зачитано дійсно варварський присуд, про який ми вже згадували: протягом 10 днів кат повинен був дерти кожного дня пояс шкіри з хребта, 11-го дня відтяти обидві ноги, 12-го – обидві руки, 13-го – вирвати серце, а 14-го відтяти голову й пошматувати тіло так, щоб його частини були прибиті на шибениці у 14 найбільших містах Правобережної України. Така страшна кара повинна була вселити страх у серця потенціальних непокірних. Але через три дні присуд змінили та відтяли Ґонті голову. Чому поляки змилувалися? Можливо, правдива версія про слабкодухість Браницького, якій просто не був у змозі бачити це страхіття. А можливо, через мужню поведінку Ґонти під час тортур. Недарма Гонта став героєм почесних анекдотів, ось вам один, наведений дослідником Антоновичем: «Вночі полоненого стеріг солдат. Після того, як був прочитаний присуд, напередодні кари той вартовий, маючі підозру, що Гонта заховав дещо зі здобичі, звернувся до нього з таким проханням: «Пане полковнику, завтра усе земне буде скінчене для вас. А чи не вважаєте можливим лишити що-небудь на спомин небагатому воякові, що проводить з вами останні хвилини?»
«Радо, – відповів Гонта. – Нагадайте мені завтра, я подарую вам пояс». Солдат усю ніч мріяв про багатий пояс із золотим шитвом і другого дня, як тільки Ґонту вивели з в'язниці, він обернувся до нього: «Пане полковнику, дозвольте нагадати вам про обіцяний пояс…» – «Я не забув, – відповів Гонта з погірдливим усміхом, – перший пояс, що здеруть із мене, буде для вас».
Очевидець так описує ці події: «Гонта вийшов на місце страти веселим і спокійним, начебто він ішов до кума на хрестини. Кат відірвав йому смугу шкіри, кров бризнула, але обличчя гайдамаки не змінилося. Відірвали другу смугу шкіри.
І тоді Гонта сказав усім: 'Говорили, що буде боліти, а ні крихти не болить!'». Гонта прожив славетне життя і зберіг свою гідність навіть у смерті.
Тепер розповімо про полковника Семена Неживого, якого можна назвати взірцем потаємності: даючи про себе відомості російським слідчим, він щоразу змінював свої свідчення. Тож його розповіді мають якийсь фантастичний вигляд. Спочатку він показав, що родом з містечка Боровиці біля Чигирина, але виріс у Єреміївці, що знаходиться на Лівобережжі. Його батько, Лукіян Мусієнко, віддав його в учні до гончара Власа Терещенка, і той відвів його у Чигирин. Після шістьох років навчання, коли йому виповнилося тринадцять, він пішов на Запоріжжя, де його було вписано в Уманський курінь. Згідно січовому звичаю, при цьому він узяв собі нове прізвище – Гончар. На Запоріжжі він працював у різних місцях, а потім повернувся на Правобережжя. Через кілька років осів у Медведівці, оженився і тихо жив, аж поки його не схопили російські вояки. Та, мабуть, у справі з'явилися нові факти та докази, бо вже на другому допиті він розповідає інше: шість років тому він оженився у Суботові та навіть має сина, але зв'язки з родиною порвав, коли прибився до гайдамаків. Тут у Медведівці він жив на військовій квартирі, і виходить, ця жінка йому не дружина. Щодо зв'язків з гайдамаками, він, мабуть, свідомо перекручував свої свідчення. Спочатку говорив, що добровільно приєднався до Залізняка, був на молебні в Мотронинському монастирі і після цього змінив своє прізвище на Неживий.
Він вирушив разом із Залізняком, але у Корсуні відокремився, бо треба було захистити людей у Каневі, де лютували польські конфедерати. А через деякий час він вже каже, нібито в його село на Зелені свята прибули запорожці та силоміць змусили його йти з ними у Мотронинський монастир. Він приєднався до Залізняка, бо спочатку повірив «Золотій грамоті», але дорогою засумнівався, тож покинув Залізняка у Корсуні. Мабуть, в слідчих у головах замакітрилося від його зізнань.
Але зі свідчень сучасників відомо, що Семен Неживий належав до першого осередку Коліївщини. Він був серед тих козаків, що прийшли у Мотронинський монастир разом з Залізняком із Запоріжжя. Згідно з планом кампанії, Неживий відокремився від Залізняка у Лисянці і пішов зі своїм загоном у Черкащину й Чигиринщину, де мародерствували банди польських конфедератів. 20 червня полковник Неживий здобув Канів, а далі Медведівку, яку зробив своєю базою, Мошни, Крилів, Черкаси й Чигирин. Протягом червня і першої половини липня 1768 року Семен Неживий узяв під свій контроль майже всю південно-східну частину Правобережжя, завів там козацький лад і призначив адміністрацію. У рапорті до цариці від 30 червня Рум'янцев писав: «Коли з Канева тікав полковник Зеллер зі своїми (польськими) жовнірами, то запорожці гналися за ними по Дніпрі човнами і, наздогнавши, декотрих віддали в руки смерті, а тоді вернулись і живуть досі в містечку Каневі, заводячи там
Неживий показав себе суворим, але справедливим керманичем, він безупинно дбав про дисципліну серед повстанців, захищав скривджених. «Всюди, – каже Равіта-Гавронський, – де він побував і діяв, брав письмове свідчення про чемну поведінку його ватаги».
Наприклад, ось свідчення одного з осуджених у Кодні селян Івана Ботвиненка, жителя селища Сегединці. «… Як отаман Неживий приїхав до Сегединець зі своїми вояками, то одразу обіцяв сегединцям, що не буде на селі ніяких пограбувань та насильства, розповів про повстання та закликав їх приєднуватися. Слово своє він стримав, не було відібрано навіть єдиного коня…» Після взяття Лисянки більша частина загону Неживого залишилася із Залізняком, що йшов на Умань, а Неживий з малим загоном подався в іншому напрямку. Тут він здійснив вчинок, який характеризує його як непримиренного борця з розбишацтвом та паплюженням української визвольної ідеї. В селище Тарасівка він довідався, що якась зграя злодіїв, які йменували себе гайдамаками, пограбувала селян та скривдила жінок. Неживий закликав селян приєднатися до його загону, разом вони наздогнали тих «гайдамаків» та змусили їх повернути награбоване.
Мешканці Канева свідчили: «Той же вищезгаданий отаман (Семен Неживий), перебуваючи у нашому Каневі, мешканцям тутешнім ніякої кривди не чинив, а тільки брав від канівських міщан для прохарчування повстанців те, що вони могли дати, і ніяких пограбувань християн не допускав, в тому ми, козаки й міщани канівські, даємо йому, вищезгаданому отаманові Війська Запорозького, квитанцію з нашими власноручними підписами в доказ».
У селищі Медведівка загін отамана Неживого змусив польських розбишак тікати, після чого полковник розташував у цьому селищі свій загін. Він завів службу, яка займалася конфіскацією майна і худоби поляків та євреїв, але суворо забороняв щось відбирати в українських селян.
Ось що засвідчив один з його бійців, Федір Бондаренко, під час допиту: «Неживий стояв із своїм загоном
