форпостах, тож він написаний не дуже доброю російською мовою, а інший документ виданий для української громади і писаний відповідно українською ж мовою, і тому на ньому українська форма підпису – Залізняк. А щодо поведінки Залізняка на допиті – він міг прикидатися неписьменним з різних причин, наприклад, не бажаючі приймати участь у слідчому фарсі та підписувати фальшиві зізнання.
Викликає дискусії і статус Максима Залізняка на Запорозькій Січі. У споминах сучасників він фігурує як «козацький полковник». Сам він на допиті, коли його спитали: «При том войске ты какою старшиною к предводительству почитался, кем и когда учинен?» – відповідав: «При показанном войске я к предводительству почитаем был полковником, в которое звание я выбран теми запорожскими козаками, с которыми было у меня согласие… еще при выступлении нашем из Мотронинского монастиря».
То з цієї заяви можна зрозуміти, що Залізняка вибрали козацьким полковником у таборі біля Мотронинського монастиря. А ось про його становище на Запоріжжі достовірних відомостей нема. Але як би там було, а Залізняк був справжнім полковником, обраним запорожцями згідно з козацьким звичаєм і козацьким законом.
А тепер можна покинути терени так би мовити легенд і міфів та почати вивчати достовірну інформацію, яка з'являється з того моменту, коли Максим Залізняк опиняється у Мотронинському монастирі. Він назвався послушником, те ж зробили і його товариші. Ядром повстання були 70 запорожців, які певно і обрали Максима Залізняка своїм полковником. До них приєдналися 300 добровольців «из Козаков и мужиков польских», тобто надвірних козаків і селян Правобережної України. Згідно з планами кампанії, за якими територію Правобережжя було поділено на чотири райони повстанських дій, полковник Залізняк очолив найбільший загін і повів його за маршрутом Жаботин – Сміла – Черкаси – Корсунь – Богуслав – Лисянка – Боярка на Умань, де дислокувалися польські військові частини та було скупчення поляків та євреїв. У російських рапортах про дії українських повстанців сповіщається, що в здобутих містах Залізняк та інші повстанські отамани встановлювали «новий економічний і соціяльний лад», проголошуючи усіх українців козаками. Це свідчить про те, що, починаючи повстання, Максим Залізняк мав ясну мету – відродити Гетьманщину. Під Уманню до нього приєднався сотник Гонта з надвірними козаками пана Потоцького. 21 червня 1768 року з'єднані повстанські сили здобули Умань, 22-го в Умані відбулося офіційне відновлення Гетьманщини та обрання Максима Залізняка гетьманом. Він був легітимним гетьманом до того моменту, як його схопили російські війська – до 6 липня 1768 року, тобто неповних три тижні. Але у протоколах допитів немає прямого підтвердження того, що Залізняк був гетьманом, і на підставі цього Гермайзе ставить під сумнів відомості про гетьманство, наполягаючи, що сам Залізняк називав себе на допитах лише козацьким полковником. Але ж тут треба звернути увагу саме на запитання: Залізняка питають ким він був «у тому війську», то ж він і відповідає – полковником. А от про гетьманство Залізняка ніхто не питає, але чи не логічно припустити, що російські слідчі свідомо не внесли ці відомості до протоколів.
Деякі дослідники стверджують, що Залізняк мав намір приєднатися до Росії через з'єднання з Лівобережжям, але немає ніяких документальних підтверджень цієї теорії. Навпаки, те як стривожилися Залізняк з Гонтою, коли дізналися про наближення частин російської армії генерала Кречетнікова, свідчить, що вони не довіряли Москві. У протоколах допитів немає й згадки про тісний зв'язок ватажків коліїв з російськими можновладцями. Що ж, сам Залізняк був майстром ховати кінці у воду, на допиті він розповів дивну історію про те, як під час його послуху у Мотронинському монастирі якийсь запорозький козак на ім'я Осип Шелест показував йому листа запорозького кошового із закликом до боротьби з поляками. Хто такий цей Шелест? Що за кошовий написав листа, якщо цей лист існував? Показання Залізняка виправдовують ігумена Мельхіседека, він чітко заявляє, що молебень за успіх повстання правив не ігумен, а якісь ченці, імен яких він не знає, а самого Яворського взагалі в монастирі не було. З одного боку, таким чином Залізняк, можливо, говорячи сучасною мовою, «знімає ігумена з гачка», а з іншого – він підкреслює, що повстання не було пов'язане з діяльністю ігумена, який дійсно шукав підтримки Москви для Правобережжя.
Подальша доля Залізняка теж покрита таємницею. У перших записах про Коліївщину даються відомості про смерть ватажка повстанців. Дехто з польських мемуаристів вважає, що Залізняка було посаджено на палю. Рачинський свідчить, що Залізняка було четвертовано у Львові, у споминах Вероніки Кребсової говориться, що Залізняк утік майже одразу після того, як його схопили. Цю фантастичну на першій погляд версію підтримує Скальковський у своїй історії Гайдамаччини, та навіть наводить цікаві свідчення з архіву Запорожжя про те, що Залізняка бачили серед повстанців в липні-серпні 1768 року. Таким чином, свідчень чимало, та виглядають вони досить ненадійними. Якийсь ватажок повстанців заявив, що він Максим Залізняк. І таке могло бути, бо приймати ім'я загиблого героя було традицією і на Січі, і між гайдамаками.
Лист генерала Воєйкова виглядає більш переконливим, він сповіщає кошового, що 50 козаків перейшли ріку Буг та отаборилися в урочищі Романкове і наполягає, що з ними головний командир розбишацької шайки Максим Залізняк, який має при собі хоругву та прапори. От це вже цікаво, але не треба давати волю фантазії, це ж не романи Дюма. Якби Залізняк утік, хіба був би в нього час розшукувати прапори та іншу полкову символіку? Мабуть що ні. А от припустити, що якийсь спритний гайдамака врятував частину прапорів та виніс їх з Умані, а потім скористався ними для маленької містифікації, можна.
У XX сторіччі були знайдені та опрацьовані судово-слідчі акти у справах Коліївщини. Чи гідні ці папери довіри? Наприклад, протоколи допитів коліїв були явно «урізані», але відомості про подальшу долю повстанців скоріш за все вірні. Там говориться, що Залізняка з іншими схопленими під Уманню повстанцями-запорожцями було доставлено до київської тюрми. 25 липня почалися допити ватажка повстанців у київській канцелярії генерал-губернатора Воєйкова. Полонених повстанців тримали мов звірів, в них відібрали майже увесь одяг.
Дізнання йшло до початку вересня, десь 5 чи 6 вересня відбулося засідання Київської губернської канцелярії, на якому винесли присуд Залізняку.
Ось цей коротенький акт:
«Силою рескрипту високої її Царської Величності, постанов військового закону й розпорядку присуджено наступне: 1. Проведене Київською губернською канцелярією слідство виявило, що обвинувачений запорожець Максим Залізняк скористався фальшивим твердженням, нібито йому було наказом доручено захищати монастирі, церкви й людей грецького віровизнання на території Польщі та винищувати поляків і жидів… він приєднав до себе запорожців і польських підданих та пішов на гидку справу – викликання у сусідній польській провінції спротиву й бунту тамошніх жителів, а потім, з'єднавшись з ними, не лише в різних містах, містечках і селах Польської України, але й на території світлої Оттоманської Порти, у місцевості Балті та Голті, напавши, допускався нелюдяних розбоїв, грабежів і вбивств, а коли його і всю його шайку оточили війська її Царської Величності, чинив спротив, себе самовільно звав полковником й, одним словом, усьому злу був головним керманичем і виконавцем. Тому, оцінивши всі ці такі численні злочини, а зокрема з огляду на напад на землі великої Порти, як найдружнішої Росії держави, з якою вона дійсно бажає перебувати у добросусідських взаєминах і у згоді, згідно з існуючими між двома державами договорами, її підданого Максима Залізняка як головного порушника миру, колесувати, поклавши живим на колесо; але ця кара замінюється на кару биття батогом сто п'ятдесят ударів, вирізання ніздрів, випалення на чолі й на обличчі тавра каторжника та на довічну каторгу в Нерчинську».
Вирок був виконаний у Орловському форпості 26 вересня 1768 року. Повстанців постійно охороняв посилений конвой, так що не було ніякої можливості втекти. Але після екзекуції на початку листопада велика група в'язнів, поміж котрих було чимало товаришів Залізняка, була відправлена маршем у Сибір. Тяжкі випробовування не зломили волелюбного духу Залізняка, він змовився з іншими в'язнями і під час ночівлі біля Охтирки вони виламали двері тюрми та втекли. Але ця втеча була відчайдушною авантюрою, бо вціліли охоронці відразу підняли тривогу. Втікачів було 51, та тільки 16, можливо, пощастило, двох вбили під час погоні, а 33 було зловлено й серед них, якщо вірити рапорту, був і Залізняк.
Подальші відомості про долю Залізняка досить розпливчасті. Російський письменник Г. Державін у своїх записках подає на підставі зізнання одного з в'язнів московської тюрми, що наприкінці 1768 або на початку 1769 року Максим Залізняк чекав етапу до Нерчинська у московській тюрмі. Державін вважає, що Залізняк загинув на каторзі. Швидше за все так і було. Наведене Голобуцьким свідчення запорожця Д. Поповича, що Залізняк таки втік і навіть приєднався до повстанців Пугачова, є легендою та доказом, що ім'я Максима Залізняка було відомим і славетним не тільки в Україні. Легендарний герой України Максим Залізняк залишався живим для прагнучих волі ще багато років після своєї смерті.
Та, мабуть, найцікавішою постаттю між ватажками
