Розділ 21
На відміну від попередньої ночі, Стен спав міцно і спокійно, без тривожних снів. Прокинувшись, він відчув себе бадьорим та відпочилим. Щоправда, тіло трохи боліло, мов побите, але це було неминучим наслідком п’яти днів, проведених у сідлі.
Підвівшись, Стен роззирнувся. Біла куля під стелею не горіла, штори були, як і раніше, щільно запнуті, а кімнату освітлював слабенький настінний світильник над ліжком. Маріки ніде не було.
На якусь мить Стен злякався, що проспав усе на світі, але потім заспокоївся, згадавши, що тут час іде майже вдвоє швидше — а так довго він спати не міг. Та й сестра не дозволили б йому проґавити збори Ради, бо сама була на них запрошена.
Стен вирішив поки не кликати Маріку, встав з ліжка і пройшов до ванної кімнати. Там горіло яскраве світло — мабуть, сестра спеціально залишила його ввімкненим. Стен перевірив, як працює унітаз, і залишився задоволений результатами його роботи. Потім умився над умивальником, повернувся до спальні і став неквапно вдягатися. Оскільки в кімнаті було тепло, камзол та мантію він поки залишив на місці.
Вдягнувшись, Стен поглянув на себе в дзеркало, взяв зі столика одну з щіток і розчесав своє непокірливе волосся. Тоді підійшов до вікна, трохи відхилив штору й визирнув назовні. Він сам не знав, що розраховував там побачити — певно, щось надзвичайне. А проте його поглядові відкрився звичайнісінький краєвид: вкрита снігом земля, затягнене сірими хмарами небо, маленький ставок, з трьох боків оточений голими, безлистими деревами, а далі, по дорозі, що проходила повз замок, швидко рухався чудернацький на вигляд візок без коней. Утім, останньому він не здивувався — Маріка розповідала йому про автомобілі. Найбільше Стена вразило, що тут панувала зима, тоді як у його рідному світі в самому розпалі було літо.
Почувши позаду якийсь шурхіт, Стен відпустив штору і рвучко обернувся. У тьмяному світлі настінного світильника він побачив на порозі спальні чиюсь струнку постать, але точно не Марічину. Наступної секунди яскраво спалахнула біла куля під стелею, і невиразна постать набула рис симпатичної чорноволосої дівчини. Вона зачинила за собою двері й приязно всміхнулася.
— Добрий вечір, ґаздо Стеніславе, — привіталася дівчина майже без акценту, з чудовою південногальською вимовою. — Коли я почула в спальні шум, то зрозуміла, що ви вже прокинулися.
— Добрий вечір, панно, — відповів Стен. — Якщо не помиляюся, ви — Аліса.
— Не помиляєтесь. — Дівчина знову всміхнулася. — Аліса Монтґомері до ваших послуг.
Стен пильніше придивився до сестриної двоюрідної племінниці, яку Маріка воліла називати просто кузиною. В Аліси було гарненьке личко, але занадто щуплява фігура — що сам Стен не вважав великим недоліком, оскільки його приваблювали здебільшого юні, ще незрілі дівчата. А от її смілива одіж — чорні штани, що щільно облягали вузькі стегна, і сорочка без рукавів, — викликaла в нього суперечливі почуття. Він знав, що тутешні уявлення про пристойність значно відрізняються від звичних йому, а своє вбрання Аліса носила з такою невимушеністю, що зразу було ясно: з її точки зору, вона одягнена цілком пристойно. Разом з тим, Стена жахала сама думка про те, що такі штани могла носити й Маріка…
— Ваша сестра якраз збиралася вас будити, — сказала Аліса, вмостившись у кріслі і звичним рухом відкинувши за плечі своє довге чорняве волосся.
— Де вона? — запитав Стен.
— Щойно пішла на кухню за сніданком. Хотіла подати його вам у ліжко, але вже спізнилася.
Стен відійшов від вікна і присів на найближчий стілець. Аліса зацікавлено стежила за кожним його рухом, у її великих темно-карих очах знай спалахували пустотливі вогники.
— Ви, часом, не знаєте, — обережно мовив Стен, — я не запізнююсь?
— В Раду? Ні, не турбуйтеся. Збори почнуться о пів на п’яту за нашим часом, а зараз лише початок четвертої.
— Ага… То ви знаєте про Раду?
— Звичайно, знаю. Маріка не має від мене секретів. Мені відомо, що ви незабаром ви станете імператором, і… — Аліса завагалася. — Я уявляла вас зовсім інакшим.
— І яким?
— Ну… Таким величним і гордовитим… Словом, як і належить вельможному князеві.
Стен тепло всміхнувся їй.
— Коли потрібно, я стаю величним і гордовитим. Становище зобов’язує. Але ж не завжди і не з усіма я мушу бути таким. От зараз я ваш гість, ви найкраща Марічина подруга, її кузина, а отже, ми зведені родичі… Та й не лише зведені — адже дід Конора МакКоя, також Конор МакКой, був нашим предком. А ще ви леді — по-нашому, князівна.
Аліса розсміялася:
— Це вам Маріка сказала? Вона перебільшує. Мій титул леді означає, що я дочка сера Вільяма Монтґомері. Мій батько не був лордом, тобто князем, а був лише баронетом — це на зразок вашого жупана. Та й то в наш час шляхетські титули просто пережиток минулого. Вони не дають ніякої влади.
Стен кивнув:
— Маріка розповідала, що у вас
— Десь так і є, — підтвердила Аліса. — Державними справами в нас займається уряд, призначений парламентом. Це щось на зразок вашого сейму, тільки депутатів до нього обирають усі дорослі громадяни, незалежно від свого суспільного становища. Так само формується і влада на місцях.
— Мені важко це уявити, — чесно визнав Стен.
Ще зо чверть години вони розмовляли на різні теми, а потім прийшла Маріка з частуванням для брата. Побачивши, що Стен уже прокинувся, вона лагідно дорікнула йому:
— Чому відразу не покликав мене? Я б поквапилася.
— Ми думали, що ти от-от повернешся, — сказала Аліса. — Ти ж лише ходила на кухню.
— Затрималася, щоб побалакати з Браєном, — пояснила Маріка. — Він цікавився батьковим самопочуттям. — Сестра підкотила візок зі стравами до стільця, на якому сидів Стен. — Шкода, братику, я хотіла подати сніданок тобі в ліжко. Тут є такий милий звичай.
Він пильно подивився на Маріку:
— А тобі хто подає сніданок у ліжко?
— Аліса, — незворушно відповіла сестра. — Зазвичай вона встає раніше за мене. Проте зрідка буває навпаки, і тоді вже я приношу їй сніданок.
На відміну від Маріки, Аліса зніяковіла і навіть трохи зашарілася. Це не оминуло Стенову увагу, і він подумав: невже сестра таки бреше йому — а від Аліси вимагає, щоб вона тримала язика за зубами і покривала її походеньки?…
Як виявилося, Маріка помітила і збентеження кузини, і сумнів, що виразно відбився на братовім обличчі. Вона слабко посміхнулась і сказала Алісі:
— Боюся, Стен хибно витлумачив рум’янець на твоїх щічках. Я ж бо знаю, в який бік вертяться коліщата в його голові… Та гаразд. Допоможи йому розібратися зі стравами, а мені треба перевдягтися. Я скоро повернусь.
Маріка послала їм рукою поцілунок і випурхнула з кімнати.
Провівши сестру замисленим поглядом, Стен узявся до сніданку. Аліса пересіла до нього ближче й підказувала, що, як і в якому порядку слід їсти. Більшість страв були незнайомі Стенові, але дуже смачні. Втім, тривожні думки не дозволяли йому повною мірою насолодитися чудовим сніданком. І наразі його непокоїли не так загадкові чаклуни-Послідовники, як один їхній слуга…
— Алісо, — врешті наважився Стен. — Ви не могли б розповісти мені про Кея?
— Маєте на увазі Кейта?
— Так, його.
— І що вас більше цікавить — він сам чи його стосунки з Марікою?
Стен відвів очі. Схоже, Аліса бачила його наскрізь.
— Гм… Гадаю одне тісно пов’язане з іншим.
