Господар гмикнув.
— Атож, маєте рацію. Важко знайти надійних людей у незнайомому місті. Якщо ви мені довіряєте, можу запропонувати вам за слугу Яруслава — мого двоюрідного небожа з жінчиного боку. Ярусь хлопець порядний, правда, ще молодий, зате дужий та меткий. А паніною покоївкою може стати Елішка. Вона гарна й працьовита дівчина, мені шкода її відпускати. Проте вчора Елішка мені всі вуха протуркала, так хоче побачити світ, та й заробити трохи грошей на посаг вона не проти. А ще їй дуже сподобалася пані.
— Ел-лішк-ка ч-чарів-вне д-дитя, — озвалася Джейн.
— За неї і за Яруся можу цілком поручитися, — вагомо додав вуйко Ховрань.
— Велика подяка, господарю, — сказав Кейт. — Ми будемо роздумувати про вашу… над вашою пропозицією.
З вулиці почувся цокіт копит об бруківку та кінське іржання. Вуйко Ховрань визирнув у вікно і промовив:
— А от і варта прибула. На чолі з самим сотником Котятком. — Якусь мить він вагався, чи не піти особисто зустрічати їх, та потім вирішив залишитися. — Бушко, піди запроси до нас пана сотника.
Один зі слуг хутко вийшов.
А Кейт підвів сестру до стола, всадовив її в крісло й налив їй повного келиха вина.
— Випий, Джейн. Тобі одразу покращає.
— Т-так… Т-твой-я п-прав-вда, — погодилась вона, взяла до рук келиха й одним духом вихилила його. — М-можна ще?
Кейт налив їй ще півкелиха, а решту вина, що залишалося в пляшці, випив сам. Помітивши це, вуйко Ховрань визирнув до передпокою й гукнув у коридор, де зібралися інші його підлеглі та розбуджені галасом пожильці:
— Золтане, принеси ще вина. Найліпшого. А ти, Невено, ходи сюди. Треба поміняти панові та пані постіль.
До кімнати ввійшла огрядна жінка середнього віку і, гидливо зиркнувши на зв’язаного грабіжника, стягла з ліжка брудне, заляпане кров’ю простирадло. Вона явно збиралася цим і обмежитись, але вуйко Ховрань виразно глянув на неї, і Невена взялася знімати пірнички з подушок. Потім вона, знову ж скоряючись поглядові господаря, додала до загальної купи й простирадло з-під ковдри.
Нарешті прибули вартові. Їх виявилося троє, і першим ішов високий ставний чоловік років тридцяти п’яти з хвацькими гусарськими вусами. Вуйко Ховрань уклонився йому — шанобливо, але без тіні улесливості. Господар гостинки „Вуйкова хата“ був поважним громадянином міста і знав собі ціну.
— Вітаю вас, пане сотнику. Даруйте, що потурбували серед ночі…
— Все гаразд, пане Вуйко, — кивнув йому сотник. — Це моя робота. Кажуть, до вас забралися злодії?
— Так, двоє. Один з них мертвий на вулиці.
— Я вже бачив, — сказав сотник і пройшов углиб кімнати, де лежав зв’язаний грабіжник. — А це, значить, другий… — Тут він замовк і аж присвиснув від подиву. — Отакої! Кого я бачу?! Це ж Рудий Кнур!… Хлопці, — покликав він своїх підлеглих. — Ану гляньте.
— Саме так, — підтвердив один з дружинників. — Це Рудий Кнур.
З коридору долинули недовірливі вигуки:
— Рудий Кнур?…
— Той самий?…
— Невже?…
Вуйко Ховрань спрямував на Кейта захоплений погляд, від якого йому стало незатишно. А сотник схилився над
— Ще живий… та це ненадовго. — Він випростався й запитав: — Хто ж його так віддухопелив? Хочу потиснути сміливцеві руку.
Кейт прошепотів сестрі: „Сиди тут,“ — а сам підійшов до сотника.
— На ваші… до ваших послуг, — промовив він. — Я є Кейт Волш з роду Волшів, син Ґордона Волша.
— Гість із далекої країни Саамі, — для цілковитої ясності додав вуйко Ховрань.
— Авжеж, чув, — сказав сотник і по-військовому відсалютував Кейтові. — Влад Котятко, сотник міської варти його князівської світлості.
— Маю приємність познайомитися, пане Котятко, — відповів Кейт, потиснувши його міцну руку.
— То це ви зробили? — запитав сотник з нотками недовіри в голосі, які марно намагався приховати. Не надто могутня Кейтова статура викликала в нього сумніви. — Як вам вдалося?
— Випадково це відбулося… — почав був Кейт, але тут вуйко Ховрань перехопив ініціативу і став розповідати сотнику про недавні події. Кейтові залишалося тільки кивати на підтвердження його слів. Один-єдиний раз він виправив господаря, коли той неправильно (тобто цілком правильно — але всупереч його версії) показав, з якого боку ліжка підкрадався Рудий Кнур.
Розповідь вуйка Ховраня повністю задовольнила сотника Котятка. Можливо, якби він прибув на місце раніше, в нього й виникли б якісь підозри. Проте зараз Рудий Кнур лежав зв’язаний на підлозі, брудну постільну білизну було прибрано, а сотник не мав жодних підстав підозрювати Кейта в брехні. Виявляється, Рудий Кнур був відомим злочинцем, на якого давно полювали місцеві правоохоронці, і мета його появи тут була очевидна — спроба пограбувати заможного і знатного чужинця, що мав необережність залишити вночі своє вікно відчиненим.
Сотник Котятко погодився з думкою господаря, що Кейтові дуже пощастило, наказав підлеглим віднести Рудого Кнура, а сам ще затримався в кімнаті, щоб розпити пляшку вина з Кейтом та вуйком Ховранем і засвідчити свою повагу „чарівній пані Волш“.
На той час Джейн уже трохи заспокоїлася, перестала заїкатися і змогла гідно відповісти на барвисті компліменти Влада Котятка, чим викликала ще один комплімент — з приводу її чудового знання мови. Насамкінець сотник повідомив, що завтра опівдні відбудеться страта Рудого Кнура на шибениці, і запросив Кейта та Джейн, якщо в них виникне таке бажання, завітати на цю церемонію. Кейт від імені їх обох подякував за запрошення, але ввічливо відмовився, пояснивши, що вони з Джейн не полюбляють такого штибу видовища.
— Я також, — відверто визнав сотник. — Я людина військова і звик убивати в бою. А вбивство безпорадного й беззахисного — не для мене. Хоча, звісно, Рудий Кнур заслуговує на смерть, чорти в пеклі його вже давно чекають.
— Ви стратите його без суду? — запитала Джейн.
— Чому ж без суду? — здивувався сотник. — Ми не варвари, у нас кожен має право на справедливий суд. Навіть такий затятий злочинець, як Рудий Кнур. Його вже давно засудили, але того разу він утік напередодні страти. Відтоді він скоїв чимало нових злочинів, але судити його знову немає сенсу — все одно вирок буде той самий. Четвертувати, колесувати чи садовити на палю, як роблять ібри, у нас не заведено. А голови відтинають лише шляхтичам.
Кейт подумав, що це й на краще. Рудий Кнур не матиме можливості розповісти, що сталося з ним насправді. Після двох пострілів з шокера він опритомніє не раніше, ніж за чотири години, а потім ще годин вісім-десять буде як відморожений і заледве зможе ворочати язиком. На той час його вже стратять.
— До речі, пане Волш, — озвався сотник. — Прошу вас по обіді зайти до міської управи. За Рудого Кнура призначено винагороду в тридцять златих. Тепер вони ваші.
Кейт і Джейн перезирнулись і зрозуміли одне одне одного без слів. Запозичених у Маріки грошей їм мало вистачити ще надовго (про коштовності взагалі не йшлося), а зв’язуватися з місцевою владою було вкрай небажано. Існувала небезпека, що якийсь надміру прискіпливий чиновник стане розпитувати про Саамі, про те, як вони добралися до Мишковича, де бували раніше, зрештою заплутає їх і викриє обман. Ці жалюгідні три десятки златих були не варті такого ризику.
— Гадається мені так, — заговорив Кейт. — Недбалість наша спричинила злодіїв вторгнення, і завдані були вуйкові Ховраню клопоти завеликі. Справедливим буде йому взяти винагороду цю.
Господар аж отетерів від несподіванки.
— Ну що ви, пане Влош! — запротестував він. — Які клопоти! Адже це моя робота — приймати пожильців, обслуговувати їх, терпіти всі їхні вибрики, зокрема й недбалість, на зразок вашої. Цим я
