Заборонені чари

підлозі) і почала над ним чаклувати. А Маріка блукала поглядом по захаращеній речами кімнаті й думала, що найближчими днями їх слід посортувати й порозкладати до скринь та шаф, щоб уберегти від вологи, пилу та сонячних променів.

Відкривши портал, Мірчія зібралась іти.

— Як повертатимешся, краще не надсилай безадресного виклику, — порадила вона. — Бо першим може прибігти мій брат Августул. Батько лише два тижні тому налаштував на нього портал, він ще погано з ним працює і буде довго морочитися. Спробуй покликати мене. Зможеш?

„Певна річ,“ — подумала Маріка. Їй вистачало одного погляду на людину з роду Конорів, щоб навчитися встановлювати з нею зв’язок.

— А я так швидко не можу, — чесно визнала Мірчія. — Мені треба довго придивлятися до незнайомця… Знаєш, — додала вона несміливо, — сьогодні зранку я придивлялася до пана Генріка. Він якийсь… не такий. Ніби Конор, а ніби й ні. Здається, в нього щось негаразд із чаклунським даром… Чи це також таємниця?

— У певному розумінні він хворий, — стримано відповіла Маріка. — А от причини його хвороби — таємниця. Поки що.

Мірчія з розумінням кивнула і вийшла зі спальні. Маріка сама зачинила за нею двері й підступила до порталу, відчуваючи, як уся тремтить від хвилювання. Те, що брат не наклав жодних обмежень на її спілкування з зовнішнім світом, було лихим знаком. Маріка одразу відкинула можливість того, що Стен просто забігався і через поспіх забув попередити Мірчію та її батька. Про такі речі він не забуває — а отже, цілком спокійний за неї і не боїться, що вона вскочить у якусь халепу. А це могло бути лише в одному випадку…

І так воно й було! Маріка не знайшла „ниток“, що вели до обох норвікських порталів. Вони зникли без сліду. Порталів більше не існувало. Зв’язок зі світом пращурів було втрачено!

Маріка важко зітхнула. Вона боялася цього, боялась від самого початку — як тільки прокинулась і згадала, що сталося…

„Якби ж то вони послухалися мене!“ — сумовито подумала Маріка. — „Я ж їх попереджала…“

Зо хвилю вона простояла перед порталом, збираючись на думках, потім відшукала потрібну „нитку“ й викликала Лодислава Савича. Інсгварський купець наразі перебував поза своїм домом, але в межах досяжності. Як з’ясувалося, Стен був неподалік і проводив якусь нараду в міській управі. Брат переказав їй через Савича, що після наради мусить провести інспекцію війська, тож зможе звільнитися щонайраніше через три години. Вони домовилися про зустріч і попрощалися.

Але так довго Маріка чекати не могла. Після деяких роздумів вона вирішила звернутися не до тітки Зарени, а до Анте Стоїчкова, з яким за цей недовгий час у неї налагодилися чудові стосунки. Маріка розуміла, що здебільшого це була заслуга самого Стоїчкова, який умів знаходити спільну мову з найрізнішими людьми.

На щастя, Стоїчков якраз був вільний і відпочивав. Маріка стала вибачатися, що розбудила його, проте він запевнив її, що зовсім не спав, а просто знічев’я трохи задрімав і буде лише радий поспілкуватися з нею.

Коли перехід між порталами було встановлено, Маріка ступила під арку і наступної миті опинилася в просторому кабінеті Стоїчкова. Минулого тижня вона вже тут була, тому їй відразу впали в око істотні зміни в обстановці. А за якусь секунду Маріка з’ясувала, що ці зміни викликані появою в кабінеті портретів, статуеток, старовинних книг та багатьох інших предметів із батькової фамільної бібліотеки.

Стоїчков помітив подив на її обличчі й пояснив:

— Як бачиш, Маріко, ми в міру своїх можливостей подбали про порятунок твоїх родинних реліквій з батьківського боку. Сер Генрі… гм, відтепер уже пан Генрік Аласторович не наполягав на цьому — зате наполягла Аліса. Вона побоювалася, що Послідовники влаштують у бібліотеці справжній розбій, адже вони знали про існування старого порталу Конора. На жаль, Алісині побоювання підтвердились і навіть перевершили наші найгірші очікування.

— То що сталося? — схвильовано запитала Маріка. — Сподіваюсь, ніхто не постраждав?

— Хвала Спасителю, всі цілі й неушкоджені… А ти ще нічого не знаєш?

— Ні, — відповіла вона, почуваючи невимовну полегкість від того, що нічні події обійшлися без втрат для Конорів… якщо не рахувати втрату двох порталів. — Я щойно прокинулась, Аліса з батьком ще сплять, а брат заклопотаний військовими справами. От я й звернулася до вас.

— Тоді проходь, влаштовуйся зручніше. — Взявши її за руку, Стоїчков підвів Маріку до крісла, зачекав, поки вона сяде, а потім і сам опустився в крісло навпроти. — У тебе голодний вираз обличчя, Маріко, — лагідно зауважив він. — Ти що-небудь їла, коли прокинулась?

— Ні, не до того було. Я хотіла…

— Чудово розумію твоє занепокоєння. Проте відмовлятися від сніданку — погана звичка. Ви, дівчата, і так їсте, як кошенята. — Стоїчков ненадовго замовк, але Маріка не скористалася паузою, бо зрозуміла, що він до когось подумки звертається. — Ну от. Я щойно попросив мою найменшу, Данку, принести тобі частування. І жодних заперечень не приймаю.

— Добре, пане Стоїчков, — слухняно кивнула Маріка. — Дякую… То що ж сталося в Норвіку?

Анте Стоїчков відкинувся на спинку крісла, сплів на животі пальці рук і зосереджено подивився на Маріку.

— Ми хотіли скористатися нападом Послідовників, щоб узяти полонених і згодом спробувати розв’язати їм язики, але… Все склалося не так, як гадалося. Зовсім не так. Спершу ми збиралися влаштувати три засідки — у вас з Алісою, в покоях твого батька і біля порталу Конора, але обережний Любомир Жих, на щастя, відмовив нас розпорошувати сили. Я сказав „на щастя“, бо інакше без жертв не обійшлося б. Жих слушно зазначив, що перший і найпотужніший удар буде спрямовано проти тебе. Він переконав нас обмежитись однією засідкою, в Алісиній спальні, причому не сидіти там усім гуртом, а чергувати по двоє, ретельно, але обережно, прослуховуючи околиці замку. А решта мали чекати біля відкритого порталу, готові з’явитися за найпершим викликом.

— Тобто, портали були постійно з’єднані?

— Так. Ми вирішили, що так безпечніше. Якби Послідовники перед своїм нападом застосували чари Заборони, ті з нас, хто наразі перебував у Норвіку, миттю втратили б свою силу. Але оскільки портал був відкритий, вони встигли б утекти.

— Ви сказали „якби“, — зауважила Маріка. — Отже, Послідовники вчинили інакше?

— Геть інакше. Як виявилося, вони не мали наміру пробиратися в Норвік і захоплювати тебе. Вони мали інший план… — Стоїчков зітхнув. — Боюсь, Маріко, замку твого батька більше не існує. Судячи з усього, він зруйнований. Ущент.

На цю звістку Маріка до болю закусила губу. Мимоволі на її очі навернулися сльози. За ці роки вона полюбила Норвік, прикипіла до нього душею, він став для неї другою домівкою. А тепер…

— Як це було? — запитала вона.

— Якраз тоді чергували ми з твоєю тіткою Зареною, — продовжив свою розповідь Анте Стоїчков. — І добре, що там були ми, а не хтось із молодих та запальних… ідеться не про Стена й Флавіана. Для засідки ми вирішили залучити підмогу, кожен з нас викликав одного молодого Конора, якому цілковито довіряв. Я — мого онука Яроша, Стеніслав — Міха Чірича, Зарена — свого сина Богдана… ну, і так далі. Добре, що жодного з них ми не поставили в чергування. У тій ситуації належало діяти швидко, злагоджено, без вагань, за лічені секунди прийняти вірне рішення і не гаяти часу на сумніви. Я не стверджую, що молоді на це не здатні. Можливо, люди, молодші від нас, зреагували б на небезпеку швидше, проте їх могла занапастити зайва самовпевненість, небажання відступати без бою, не вчинивши ні найменшого опору. Коли ми відчули, що згори до нас стрімко наближається Смерть… Певна річ, — по його вустах ковзнула слабка усмішка, — не стара з косою. Ми просто почули в небі гудіння, яке дедалі посилювалося, наближаючись до замку. Згодом, слухаючи нашу розповідь, Аліса припустила, що це був летючий корабель — літак. Ваш батько погодився з нею.

— Мабуть, так і було, — мовила Маріка і, подумки зімітувавши гудіння літака, надіслала звуковий образ Стоїчкову.

— Атож, — кивнув він. — Дуже схоже. Тільки в тому звукові була загроза, він ніс смерть та