— А золото? — спитав Орлов.
Про золото тунгуси не знали нічого, і Орлов їм вірив.
— Тунгуси правдиві, це я знаю, — сказав він своїм товаришам. — З Хатангіном ми знайомі. Зустрічалися кілька разів узимку на ловах, і відтоді ми з ним добрі друзі.
— Свята правда, — підтвердив тунгус, — якби всі російські мисливці були такі, як ти, нам добре жилося б. Але великі та малі начальники батечка-царя не дають нам жити. Не дають! А купці! Вони погано платять нам за шкури, менше, ніж росіянам. За кожного соболя наш мисливець добре-таки поторгується, перш ніж дістане половину того, що хоче. А де знайти заступництво?
— Так, твоя правда. Ти знаєш, мабуть, наше прислів'я, — промовив один із товаришів Орлова: — Бог високо, а цар далеко! Але не вічно так буде. Це їм так не минеться. Ні начальникам, ні купцям, ні навіть царю. Російський народ також бідує. Купці та начальники обдурюють його так само, як і вас.
— Дивні твої слова. І царя, кажеш, не буде?
— Не буде, от побачиш. А після цього настане краще життя для всіх. Але про це багато не говори. Ти ж знаєш, які в начальників закони.
— Знаю, добре знаю, — підтвердив Хатангін, а Орджан на це тільки рукою махнув.
— Де зараз наша людина? — спитав Орлов.
— Ходімо, він лежить у чумі шамана, — покликав їх тунгус.
Шаман стояв біля ліжка хворого й щось бурмотів. Майюл сиділа навколішках перед табуреткою й цідила до невеличкої дерев'яної посудини оленяче молоко — єдину їжу, котру шаман дозволив давати своєму пацієнтові.
Коли Орлов і його товариші з'явилися на порозі чуму, Шолеут кивнув їм, щоб заходили, проте обряду не припинив.
— Що це шаман робить? — спитав у Орджана один із революціонерів.
— Він розмовляє з Торином, не заважайте йому. Хатангін усміхнувся й пояснив, що Торин — бог тайги, якому поклоняються евенки.
Важко сказати, де в них кінчається віра і починається марновірство. Хатангін, між іншим, був скептиком, і всі його переконання зводилися до того, що людина передусім повинна вірити сама собі. Він вважав, що смисл життя — в боротьбі з неосяжною тайгою.
Трохи згодом Феклістов ворухнувся і, побачивши своїх друзів, спробував посміхнутися. Всі обступили його й почали розпитувати, як він почуває себе, що в нього болить, чого б він хотів і чим вони можуть йому допомогти.
— Застрельте тих барсів… — тихо промовив Феклістов.
— Він марить, — сказав один із друзів.
Орлов нахилився до пораненого й спитав:
— Барси… вони на вас напали?
Феклістов ствердно кивнув головою.
— А золото, чиє то було золото? — розпитував далі мисливець.
Феклістов із зусиллям показав на себе й прошепотів.
— Знайшов…
Після цього він заплющив очі, його знову охопила слабість.
Друзі Феклістова не могли отямитись від подиву.
Які пригоди пережив Іван Хомич за один-єдиний день та ніч! Товариші радились, як допомогти йому. Оскільки про те, щоб перевезти потерпілого, не можна було навіть думати, друзі вирішили якнайшвидше повідомити про нещастя фельдшера Боброва й попросити його приїхати до тунгусів.
Майюл знову сіла біля ліжка, тримаючи в руці посудину з молоком.
— Адже ти не збираєшся його будити, правда ж, дівчино? — спитав Орлов.
Дівчина глянула на мисливця великими мигдалевидними очима й відповіла ствердно з такою щирістю, немовби їй нічого більше й не треба було, аби тільки дозволили доглядати за хворим.
— О, така санітарка, їй-богу, дорожча за золото, — посміхаючись промовив Орлов. — Принаймні з цього боку наш хворий у надійних руках. Про все інше подбає Бобров. Вище голову, друзі. Оскільки я знаю, в Іванушки залізне здоров'я. Якщо він здихався цинги найшвидше серед вас, то й з цього, будемо сподіватися, якось видряпається.
Друзі розпрощалися з тунгуськими мисливцями й шаманом, попросивши Шолеута, щоб він піклувався про Феклістова якнайкраще, пообіцяли йому чималу винагороду й подалися назад.
Вони поспішали до місця, на якому барси напали на Івана Хомича. Хоч, на думку досвідченого в мисливських справах Орлова, не могло бути такого, що барси там затримались, проте обережність не заважала. Мисливці тримали собак на ремені й відпустили їх тільки поблизу байраку. З рушницями напоготові друзі просувалися на невеличкій відстані один від одного й з нетерпінням чекали, поки озвуться лайки. Здавалося, що й уся тайга, затамувавши подих, напружено чекає. Нарешті пролунав несамовитий гавкіт собак.
Орлов застережливо підніс руку, щоб його товариші зупинились, але одразу ж опустив її. Гавкіт стих. Собаки зачули старі сліди барсів і пішли по них, проте на галявині сліди раптом зникли. Та це й не дивно, — під впливом сонця й вітру запах їх уже встиг розвіятись.
Отже, лови не відбулися.
Барси, занепокоєні сутичкою з Феклістовим, очевидно, швидко переселилися з своїми малюками на інше місце. Шукати хижаків тут було недоцільно. У тайзі є такі сховища, що на розшуки цих барсів треба було б витратити багато часу й терпіння. А тим часом друзі поспішали.
Пильно оглянувши місце, де барси напали на Івана Хомича, друзі уявили собі весь хід боротьби і після цього взялися збирати золото. Це була нелегка праця, бо важкі золоті зерна розкотилися між травою та мохом.
Найбільше дивувався Орлов. Він знав усю навколишню тайгу й не розумів, як міг Феклістов, людина в цих краях чужа, знайти таке багате родовище. Родіон Родіонович хитав головою і бурмотів:
— І де тільки Іван Хомич міг знайти таку купу золота… Адже його тут мало не пуд!
Після повернення до садиби виявилося, що Орлов ненабагато помилився. Золото важило трохи менше чотирнадцяти кілограмів.
Того ж вечора сибірський мисливець виїхав в округ і повідомив фельдшера Боброва про нещастя, яке спіткало Феклістова. Ця лиха звістка дуже схвилювала Боброва — адже закордонні документи для всіх трьох утікачів були вже готові і день від'їзду визначено. — Ось тобі й маєш, — журився він, — і саме зараз ті кляті хижаки мали заступити нам шлях! Що ж ми тепер будемо робити з Іваном Хомичем?
— Не про це зараз клопіт. Тільки б нам його знову поставити на ноги, — похмуро кинув мисливець.
— У нього рідкісне здоров'я. Цингу він подолав дуже легко, будемо сподіватися, що викрутиться й з цієї халепи. Знаєш, у цих геологів життя буває іноді таке, мов ті скелі..
— Миколо Микитовичу, не покладайся на його здоров'я й допоможи йому сам, адже ти розумієшся в медицині. Знаєш старе прислів'я — на бога надійся, але й сам пильнуй! — напосідав на фельдшера Орлов.
— Ми, медики, вже перемогли страх. Там, де все відмовляється служити, допоможе рідкісний корінець…
— Чи не думаєш ти часом про корінь життя? — перебив фельдшера мисливець.
— Так, саме про нього. Жень-шень допоміг багатьом, хто вже ледве дихав. Треба було б і нам спробувати.
— А я гадав, що він допомагає тільки тим, хто в нього вірить: китайцям, корейцям, індійцям і, може, ще японцям. Та щоб корінь допоміг російській людині, даруй, — це мені здається трохи смішним.
— У тебе, Родіоновичу, дивне уявлення про людей. Усе одно — що росіянин, кореєць чи індієць. Однакове м'ясо, однакові кістки. Тільки душа інша. Я лікую тіло, а коли занедужає душа, треба кликати іншого фахівця.
— Оце й погано. Тіло з душею повинні бути вкупі… як… ну, скажімо, як квітуча черемха та її аромат.
— Диви, ти ще й про квіти, думаєш. От ми тут з тобою сперечаємось, а там у тунгуському чумі Іван
