скреготав зубами й часом не міг стримати крику. Майюл гладила його по волоссю й заспокоювала, як тільки могла. Великі рани фельдшер зашив, менші просто перев'язав; коли ж він скінчив, його пацієнт був майже непритомний.
— Нічого, герою, зараз тобі полегшає, — заспокоював Бобров хворого. І справді, компреси та горілка допомогли.
Фельдшер приготував з кореня жень-шеня порошок, який треба було давати хворому двічі на день.
Шаман не проминув нагоди додати тут і своє слівце. Бобров подякував йому за те, що Шолеут саме в перші, найтяжчі хвилини так дбайливо піклувався про хворого. Бобров щиро подякував також Майюл і попросив дівчину виконувати всі його вказівки щодо хворого.
— Що буде з нашим Іванушкою? — питали друзі Феклістова.
— Не можу нічого сказати. Не знаю, чи икрутиться він. Це, думаю, вирішить сьогоднішня ніч. Залиштесь тут, біля нього. — Фельдшер мовчки потис усім руки й поїхав.
Ніч пройшла для пораненого добре. Криза минула, і одужання залежало тепер лише від дбайливого лікування та часу.
Цей поворот на краще викликав у друзів Феклістова щиру радість. Але ця радість затьмарювалася тим, що Іван Хомич не міг разом з ними виїхати за кордон. А до від'їзду лишалося тільки два дні. Товариші сиділи біля хворого і втішали його. Адже вони розлучаються не назавжди — за місяць-два він одужає і приїде до них. Бобров та його друзі обов'язково подбають про Феклістова.
— Приїду, — запевняв Феклістов. — Чекайте на мене. Тут, у краю царського свавілля, я задихнувся б. Ви заберете з собою золото і…
Друзі запротестували, але Феклістов був невблаганний і доводив, що в родовищі залишилося золота набагато більше, ніж він узяв з собою.
Кінець кінцем друзі поступились і домовилися, що золото вони з допомогою Боброва продадуть, щоб на перший час забезпечити собі прожиток на чужині, а з решти грошей організують невеличкий фонд допомоги тим, хто теж вимушений покинути свою батьківщину.
І ось друзі розпрощалися, як прощаються мужчини — коротко, просто, але з твердою вірою в прийдешнє.
Феклістов лишився у чумі сам. Майюл вийшла провести його товаришів. Повернулася вона така радісна, що хворий аж здивувався.
— Твої друзі просили, щоб я була з тобою і там, куди тебе перевезуть; казали, що там бракує жіночої руки. А в мене їх аж дві… Наші називають те місце Співучою долиною. Там справді буде весело.
— Ах, це в Орлова… А ти згодна?
— З великою радістю. Піду в інший світ. У світ, якого я не знаю. А хочу знати. Я хочу знати, як живуть російські люди, як живе Орлов…
Майюл недомовила й зашарілась. Вона була нелукава й не вміла приховувати своїх почуттів.
«Диви-но, жінка, а не вміє лицемірити», — подумав Феклістов і розсміявся. Та в ту ж мить він скривився від болю й застогнав. Майюл погрозила пальцем хворому і нагадала, що фельдшер прописав йому цілковитий спокій.
— Спокій, кажеш, — зітхнув Іван Хомич, — а чи знаєш ти, що означає лишитися тут, у цій жахливій тайзі, коли твої друзі від'їжджають… Хто знає, чи побачимось ми ще колись…
— Ти не будеш самотнім. Кажеш, тайга жахлива. Мені здається, що жахливі деякі люди, котрі живуть у ній. Тайга дає нам майже все, що потрібно. Щоправда, дає неохоче, але хто тобі дасть більше? У нас нелегке життя, і інколи ми заздримо людям, які живуть у великих дерев'яних чи навіть кам'яних чумах. Правда, шаман каже, що ті люди, мов жирні птахи з підрізаними крилами, нікуди не летять. Сидять у своїх барлогах і не знають, що є воля і широка, неосяжна тайга.
— А чому ж тоді ти хочеш до тих жирних птахів?
— Та не всі ж люди такі і не у всіх у них підрізані крила. От хоча б Орлов…
Феклістов посерйознішав. Що таке підрізані крила, він відчув на власній шкурі. Іван Хомич згадав своїх друзів, які покидають землю, де немає волі для народу. Він проковтнув гірку слину. Так, доля не милувала його. Згадав Петербург, сяючий Невський проспект, красуню Неву… Петропавлівську фортецю та її каземати, де мучаться в'язні царської охранки, як мучився колись він сам, поки не відвезли його на каторгу… Згадав прощання з дружиною та сином, і очі затьмарилися сльозою. Скільки лиха зазнала його сім'я — дружина Ольга й син Андрійко! Скільки турбот і розчарувань пережили вони! Які б вони були щасливі, коли б йому пощастило втекти за кордон! Вони приїхали б до нього… А тим часом він лежить тут, безпорадний, безсилий…
Від думок Феклістова одірвала Майюл. Вона поклала руку хворому на чоло й тихо спитала:
— Серце болить? Чому — серце?
В тебе затьмарились очі, — таке у чоловіків буває лише тоді, коли серце їх стискається від жалю. У нас, жінок, інакше. Ми іноді плачемо сльозами, а серце в нас не болить. Наші сльози не такі важкі, як чоловічі.
«Ця дівчина зросла в тайзі, — подумав Феклістов, — але як вона розуміє людські почуття».
До чуму зайшов шаман.
— Несу ліки, як наказав твій лікар. Ліки для великих начальників. Тисяча по тисячі років перемелено в цьому порошку. Певно, Торин почув мої просьби, бо інакше корінь-людина не знайшов би до тебе дороги. Ти навіть не уявляєш, скільки сил набрав жень-шень в таємничих улоговинах, у надрах землі. Земля, яка держить на собі тайгу, дає тобі силу через цей рідкісний корінь. Він вилікує тебе. Повір, тайга не забере в тебе життя, якщо в ній виріс для тебе корінь життя.
Шаман подав хворому порошок з кореня жень-шеня, глибоко вклонившись: він вважав тепер, що Феклістов, для якого привезли такий рідкісний корінь, — великий начальник.
Феклістов був здивований поважною промовою Шолеута. Про корінь-людину досі він тільки читав. Його дивували ті великі сподівання, які покладав фельдшер на дію цього кореня, і та пошана, яку викликав женьшень у старого шамана.
Порошок мав особливий смак.
Спочатку гіркий, а потім, здавалося, солодкий, його аромат, однак, був такий приємний, що хворий дихав жадібно, на повні груди, намагаючись вдихнути всі пахощі.
Вечоріло, в стійбищі затихав шум, замовкали людські голоси. Тільки час від часу гавкали собаки. Майюл схилилася над хворим і поправила на ньому ковдру.
— «В Китаї вжн три тисячі років корінь жень-шеня вважають найціннішими ліками…» — голосно прочитав Феклістов і глянув на своїх слухачів.
У просторій кімнаті за столом сиділи Орлов і Хатангін. Майюл біля вікна стьобала шкуру молодого оленя й уважно прислухалася.
— Читай далі, Іване Хомичу, — попросив мисливець, — хочеться якнайбільше дізнатись про той корінь, що так швидко поставив тебе на ноги, хоч ти, правда, й ходиш іще помалесеньку, мов качур. Читай- бо!
— Швидкість потрібна тоді, коли ловиш бліх, — засміявся Хатангін. — Хомичу нема чого поспішати. Ходити по тайзі холодно, а в теплі рани гояться швидше.
— І лікар йому не дозволив би, — додала Майюл, — хворий повинен ще берегтися. Рани ледве загоїлися, а ти хочеш, щоб він уже бігав. Почекай ще трохи, суворий начальнику.
— Не суворий і не начальник, — жартуючи, запротестував Орлов.
Майюл глянула на Родіона Родіоновича й посміхнулася йому так любо, що він підсів до неї, приклав руки до її скронь, якусь мить мовчки вдивлявся дівчині з очі, а потім серйозно промовив:
— Майюл, життя мисливця, як ти сама знаєш, суворе, але серце в нього не кам'яне…
— Іноді воно буває з воску і горить, мов свічка перед вівтарем, — пожартував Феклістов. — Але довгенько-таки довелося чекати, поки її хтось запалив.
— Треба гасити, щоб Родіонович, бува, не згорів! — вигукнув Хатангін.
