На радощах Олег так голосно гаркнув це «ура», що наші друзі біля піраміди замахали капелюхами й теж закричали тільки не «ура», а «що трапилось?»
Ми з Олегом приклали долоні до рота і почали скандувати щосили:
— Знай-шли ска-арб! Знайшли скарб!
І товариші відповіли могутнім «ура».
Перед тим як спускатися вниз, Олег накреслив в альбомі точну конфігурацію південного пасма скель з усіма деталями та можливими підступами до відкритого входу в печеру. Вхід, очевидно, був на висоті, вказаній в останній позначці, яку Олег знайшов на скелі, тобто близько двохсот сімдесяти метрів над землею.
Ми благополучно спустилися з скелі, і товариші обступили нас, тиснули руки, наперебій розпитували, як це нам пощастило знайти печеру.
Коли ми розповіли про свою мандрівку на гору, всі негайно ж вирушили оглядати місцевість: чи не можна, бува, піднятися на скелястий кряж просто з підніжжя. На превелику нашу радість, виявилося, що на скелі є карниз, який після вирівнювання може нам правити за стежку для підйому. Всі одразу ж взялися за роботу і працювали майже до смерку.
Вечеряти ми повернулися в табір, де нас чекав Старобор. Дізнавшись про наслідки нашої вилазки, він дуже шкодував, що не зміг узяти в ній участь. Мисливець усе ще кульгав, коліно й досі було опухле, тому й наступного дня ми не взяли його в експедицію.
Поласувавши смаженою ведмежатиною, всі відразу ж полягали спати. На цей раз ніч мені видалася особливо довгою. Кілька разів я прокидався. Олег теж перевертався на своїй постелі й бурмотів крізь сон щось незрозуміле.
Зненацька Олег прокинувся, встав з постелі і відкинув положок палатки. Починало світати. Гори були схожі на куліси величезної сцени, які художник розмалював у похмурих тонах. Повиті серпанком, вони здавалися майже нереальними, наче стояли за матовим склом.
Тишу порушувало тільки плюскотіння джерел та крики гірських курочок.
Олег трохи постояв, потім сів на свою постіль, пошкрябав п'ятірнею голову й промовив:
— Цілу ніч мені надокучали страшні сни. Двічі я зривався із скель, раз потопав у озері і, нарешті, — вже перед самим пробудженням — опинився в палаючій тайзі! Ну й нічка! Та воно й не дивно. Ми стоїмо перед розгадкою заповіту мого діда! Десь тут, напевне, бував і мій батько, допомагав дідові. Шкода, що він не дожив до того часу, коли поклади, які дід заповідав нашому народові, почнуть розроблятися. Він би міг керувати цими роботами.
— Це завдання тепер лягає на вас, і, думаю, ви не жалкуєте, — зауважив я.
— Я не жалкую і постараюся, щоб усе було зроблено так, як хотів дід.
У напівдрімоті ми дочекалися ранку. Потім умилися біля струмка й, нашвидку поснідавши, вирушили в дорогу.
Підніматися вузьким карнизом було важко, бо ми несли кирки, заступи, невеликі залізні ломи та інше знаряддя. Весь цей інструмент колись, ще при від'їзді з Вертловки, викликав у мене подив. На моє запитання, що він має спільного із соболями, Олег тоді сухо відповів: інструмент потрібен для «допоміжних робіт». Вхід у печеру трохи виступав над скелястою стіною. Карниз проходив попід виступом. Нам лишалося подолати якихось п'ятнадцять-двадцять метрів, але це був найважчий відрізок шляху. Єменці довелося повернутись униз до підніжжя по альпіністські костилі і додаткові вірьовки. Після цього ми метр за метром почали наближатися до входу в печеру.
Першим піднімався Олег. Опинившись на виступі, він не стримався і радісно вигукнув. Тамара йшла слідом за ним, і тільки-но Олег подав їй руку, щоб допомогти ступити на край печери, як раптом костиль з- під її ноги випорснув — і дівчина скрикнула від жаху. На мить Тамара повисла в повітрі, але Олег сильним ривком втягнув її до печери. Ця подія запам'яталася нам надовго.
Випадок з Тамарою насторожив усіх. Останні чотири костилі ми забивали так надійно, що витратили на це майже півгодини. Тим часом Олег з Тамарою зникли десь у печері. Коли ми гукнули їх, Олег з'явився біля входу, і Єменка дуже вправно кинув йому канат.
Минуло кілька хвилин, поки Олег прив'язав канат у печері. Один по одному ми подолали останні метри шляху.
Коли я став на краю виступу, з печери на мене війнуло холодом. Я зайшов усередину. Це була простора печера заввишки шість-сім метрів. Під ногами в нас лежав товстий шар річкового піску. Це було доказом того, що колись, багато тисячоліть тому, тут вирувала вода. Головний прохід, у якому ми стояли, переходив у низький грот, а далі темнів ще один вужчий прохід. Попід стінами в канавах з піску виднілися купи гострого каміння.
Олег стояв нерухомо, спираючись на кирку, і обличчя його аж світилося від радісного збудження. Коли всі зібралися, він розвів руками, став раптом надзвичайно серйозний і промовив:
— Ось, товариші, ми й досягли мети нашої подорожі. Невимовно вдячний вам за все, що ви зробили для її успішного завершення. Це тут багато років тому мій дід з дідом Єменки знайшли поклади. Вони заповіли своїм нащадкам оберігати скарб і передати його народові. Ця почесна місія випала на мою і вашу долю. У нас немає часу для довгих промов. Тож до роботи!
Звичайні слова пролунали урочисто під склепінням печери. Перед початком робіт геолог пояснив:
— Ця печера утворилася внаслідок руйнування скельної маси. Підземна ріка, що протікала тут сто тисяч років тому, пробила собі дорогу в скелі. Печера все більше розширювалася і згодом набула теперішнього вигляду. Пропоную усім поки що не йти далі, а почати розкопки ось тут, у цих канавах, вимитих водою.
Не гаючись, ми взялися до роботи. Розкопали невеликий шар піску, перемішаного з щебенем, і натрапили на золотоносну жилу. Між камінням заблищали зерна дорогоцінного металу завбільшки з ліщиновий горіх. Місцями вони мали вигляд тонких пластинок. Ми так захопилися роботою, що не відчували ні голоду, ні спраги і все копали, копали, розгрібаючи й пересипаючи пісок і щебінь, аж поки не почало темніти. Хоч в печері було прохолодно, ми спітніли. Нарешті, закінчили свою незвичайну роботу золотошукачів: перед нами лежала купка золота вагою, може, з кілограм або два. Правду кажучи, ми всі трохи здивувалися такому малому видобутку. Адже дід Олега писав у заповіті про поклади великого значення, а наслідки нашої праці цього не підтвердили.
Проте Олег вважав, що ці золотоносні жили, напевне, з'єднані з іншими — головними, значно багатшими.
Після короткого перепочинку ми лаштувалися вже повертати назад, коли щось раптом дивно захрипіло. Ніби якийсь великий звір хрипів у вузькому проході. Я мимоволі стрепенувся й кинувся до рушниці, що стояла під стіною. Всі інші теж схопили зброю і прикипіли поглядом до чорного отвору вузького проходу. Та ось в руці Олега спалахнуло світло електричного ліхтарика й освітило прохід. Він простягнувся перед нами у всій своїй холодній незайманості й був порожній, скільки сягало око. Проте саме звідти й лунали дивні звуки. Протяжні, хрипкі, вони з низьких тонів поступово переходили у високі, поки, нарешті, не перетворилися в завивання. До цих неприємних звуків приєдналося ніби якесь квиління далекої завірюхи, що аж лящало у вухах.
Раптом все вщухло, але тільки на мить. З жерла проходу знову прорвалася какофонія кількох розладнаних, хрипких трубних звуків. Печера гула, мов рупор. Акустика збільшувала ефект цієї страшної какофонії, і Чижов не витримав, зірвав з плеча рушницю й вистрілив у темний прохід.
До гуркоту пострілу, що прогримів у підземеллі, наче удар грому, приєднався несмішливий свист і завивання.
Тамара затулила пальцями вуха й злякано вирячила очі. Олег миттю зірвався з місця й кинувся в прохід.
Дівчина скрикнула й побігла за ним. Та Чижов притримав її.
— Не лізь туди, все це дитячі іграшки — не більше!
— Чому ж ви тоді стріляли, Андрійовичу? — вигукнула Тамара.
