Дружину сприяння очолює Параска Гуляєва. На зріст вона невелика, але голос у неї гучний, а характер неспокійний, недовірливий.
Дружинники прикривають рубіж, щоб не допустити порушника до затоки.
Тривога, немов низова пожежа, роздмухувана вітром, охоплює ліс. Якісь силуети промчали поряд — чи то злякані лосі, чи то рисі.
Кожним нервом своїм відчуває порушник: обходять, доганяють! Тільки б йому добігти до затоки. Маску на обличчя, ласти на ноги — і гульк під воду, як ящірка! Шукай вітра в полі!
Але ні, не добігти.
Крізь серце голкою пройшов переривчастий, нестерпно високий звук, Гавкіт! То гавкають собаки, пущені по сліду.
Порушник біжить, пригнувшись, ніби падаючи за кожним кроком.
Позад нього Русь, край дивовижних няньчиних казок. А попереду європейські тротуари, дешевий номер, напівтемні смердючі задвірки. Нехай! Аби жити, жити!
Він прихилився до дерева, повів автоматом. Собака, що вискочив на галявину, передсмертно заскавучавши, покотився вбік. Ага!
Порушник знову кинувся тікати, оглядаючись, стріляючи з-під руки.
Праворуч, у заростях, блиснула вода. Ось він, порятунок!
Лісове озеро! Не дуже велике і, мабуть, неглибоке. Нічого! Якось поміститься в ньому!
На бігу він витягнув маску. Сховатися у воді! Перечекати погоню! Його не знайдуть, якщо вода покриє
Але він не встиг взяти в рот загубник і надіти маску. У спину щосили вдарило, наче каменем, кинутим з розмаху. Він упав.
Над вухом почулося гарчання. Другий собака, наздогнавши його, зубами й кігтями рвав гумовий шланг від балонів.
Порушник випрямився, струсив його, дав коротку чергу.
Потім, бурмочучи прокляття, пошпурив у воду непотрібний акваланг. До біса все, до біса!
Між соснами від затоки вже миготять швидкі тіні.
Він звернув під прямим кутом, побіг без речей. До затоки не пробитися. Завдання зірвано! Швидше назад, поки не пізно. Єдиний шанс на порятунок — там, за смугастими стовпами!
— Втечу, — пробурмотів порушник, побачивши стовпи вдалині, і одразу ж упав ниць. Ланцюжок маленьких вихорів знявся з-під ніг, пробіг у траві. Попереджувальний вогонь! То тривожна група залягла в кущах, загороджуючи порушникові шлях до відступу.
Він кілька разів намагався встати. Але черга з автоматів знову й знову наполегливо вкладала додолу.
— Кидай зброю!
Він метнувся вбік. Спіткнувся, упав. Скочив, знову впав. Ще проповз кілька кроків, уже не бачачи нічого, дряпаючи нігтями дерн, риючи його лобом. Зникнути б, заритися в землю!
Не встиг подумати, що вже іншим доведеться це зробити…
Начальник застави підійшов, подивився, журливо крякнув:
— Ех, як же ти його так, Іщенко! Живим треба було. Який ти завжди необережний!
— Та я ж його обережно, товаришу капітан! — з прикрістю каже Іщенко. — Я його по ногах бив. А він якось-то вивернувся у мене з-під мушки.
Провідник бере за нашийники розлючених собак. Шерсть на них настовбурчена, зуби вишкірені.
Фельдшер клопочеться біля двох прикордонників, яких поранив порушник. Стріляв він добре, навіть на бігу, цього у нього не відняти!
— Прочесати ліс! — наказує начальник застави. — По транспорт послали?
— Так точно, товаришу капітан!
Мерця перевертають на спину. Навколо нього з’юрмилися прикордонники і комсомольці дружини сприяння. На них дивиться обличчя, скривлене злісною гримасою, сіре від пилюки.
— Знає його хто-небудь?
— Ніхто не знає. Чужий у наших місцях чоловік.
Прикордонні люди, з’юрмившись, дивляться на мертвого — чужого чоловіка. Національність його так само важко визначити, як і вік. На ньому поношений чорний светр. Штани заправлені в чоботи.
І лежить цей чужий чоловік у прикордонному лісі, чекаючи свого похоронного воза. Мухи вже кружляють над ним.
А тим часом іде планомірне й ретельне прочісування лісу.
У лісі вже світло, хоча сонце ще не піднялося.
Прикордонники перетрусили все опале торішнє листя, зазирнули під кожен кущ, не минули жодного дупла. І старання їхнє було винагороджено. Вони надибали оболонку надувної кулі і лямки до неї.
Це и відвело спочатку од невеликого лісового озера. Вирішили, що шукати більше нічого.
Куля-скакун була на ті часи новинкою в техніці переходу кордону. З Москви прибула спеціальна комісія. Потім, на велике задоволення застави, вивчення новинки закінчилось, і кулю з усіма церемоніями було відправлено до Музею прикордонних військ.
Лише через деякий час, під час повторних, ще більш ретельних пошуків, прикордонники зупинилися і замислились біля лісового озера, на березі якого тупцявся порушник, відбиваючись од собак. Якого дідька його понесло сюди?
Згадали, що під чає першого огляду лісу найкращий собака застави — Кармен ніяк не хотів одійти від озера і несамовито гавкав на нього.
Глибина була тут невелика — трохи більше метра.
По дну озера пройшлись баграми і виловили маску й ласти, а на п’ятому чи шостому заході витягли й балони акваланга, які закотились під корч.
Навіщо вони здалися порушникові? Невже для того лише, щоб відлежатися в озері, пережидаючи погоню?
Якщо порушник хотів пробратися в Ленінград, то балони, звичайно, були ні до чого. Може, він мав намір пройти по дну занедбаного каналу під водою і висадити шлюзи? Це було єдине більш-менш правдоподібне пояснення. Але відразу ж виникало незрозуміле питання: який сенс у цій диверсії? Адже канал давним-давно не використовують за призначенням.
У такому стані була справа, коли лейтенант Ластиков прибув у дивізіон, на місце своєї служби.
ХАЗЯЇН ШХЕР
Він сидів перед новим своїм комдивом і, відповідаючи на питання, причепливо придивлявся до нього. У таких випадках огляд завжди взаємний.
Звичайно, командира дивізіону прикордонних кораблів не можна порівняти з Шубіним. Але, по совісті, кого можна?..
Усе ж він був непоганий. Неможливо було уявити собі, щоб хтось розмовляв з ним підвищеним або нервовим тоном. Спокій його був статечний і небагатослівний. Іноді він, мабуть, навіть гнітив.
“Українець, — подумав Олександр. — Українці, вони спокійні!”
Та річ була не в національності, а в професії.
Напевне, Олександр також сподобався комдиву, бо той присунув до нього розкритий портсигар.
Молодий лейтенант ввічливо відмовився.
— Займаюся спортом, — пояснив він. — Доводиться, знаєте, берегти серце.
— Звичайно, ви ж аквалангіст! Мені говорили про вас у Ленінграді. — Він багатозначно подивився на Олександра. — Я знаю про ваше спеціальне доручення.
