Олександр промовчав. Зрозуміло, комдив повинен був знати про це, щоб керувати його пошуками в шхерах.
— Уже відрекомендувалися командирові свого корабля?
— Так точно.
— Корабель ваш нині на планово-запобіжному ремонті, — неквапливо вів далі комдив, — закінчиться він через два дні. За два дні ви справитеся. Треба з’їздити на заставу до Мурисова.
— Берегова застава?
— Ні, сухопутна. Але кілька днів тому на її дільниці забито порушника, який мав із собою спорядження аквалангіста. В зв’язку з цим про вас уже кілька разів запитували.
Олександр відкашлявся. Від хвилювання горло йому пересохло. Порушник-аквалангіст? Отже, Грибов мав рацію в своїх здогадах? Недаремно радив Олександрові займатися підводним спортом.
— Куди ж ішов порушник?
— Оце й треба встановити.
Широке красиве обличчя комдива було все таке ж спокійне, і Олександр вирішив, що служити з цією людиною буде непогано.
— Думаю, товаришу комдив, ви також спортсмен, — насмілився припустити Олександр.
— Чому так думаєте?
— Дуже врівноважені зовні.
— А! — Комдив коротко засміявся. — Вісімнадцять років на охороні державного кордону. Навчишся врівноваженості.
Він провів Олександра до дверей, що було найвищим знаком його прихильності.
— Ні, я не спортсмен. Тільки вболівальник. Але активний!..
Якби Олександр вірив у забобони, то подумав би, що це добра прикмета. Перші кроки його на Карельському перешийку ведуть до Вінети. Ні на хвилину він не мав сумніву в тому, що чужоземний аквалангіст шукав Вінету.
У загоні Олександр ретельно оглянув виловлений в озері акваланг, навіть приміряв на себе. Балони були нової невідомої йому конструкції, майже пласкі. Вони дуже щільно прилягали до спини, що, очевидно, давало можливість прослизати у вузькі підводні розколини.
Потім командир загону надав у розпорядження Олександра вілліс, і той прямою лісовою дорогою, вихляючи між гранітними брилами і довгим вузлуватим корінням, за кілька годин привіз лейтенанта на заставу Мурисова.
Сухопутники повели моряка до озера.
— Ні, — сказав Олександр, — озеро почекає. Покажіть мені, звідки і як ішов порушник. Це важливо: як він ішов.
Звичайно шпигуни й диверсанти пробують порушити кордон на стику двох застав. Стик, за їхнім уявленням, це щось на зразок межі. А межа завжди гірше оброблена, ніж поле.
Та в умовах нашого кордону ця аналогія не підходить.
І, очевидно, стрибун-аквалангіст не був дурень. Він обрав інший шлях — заглибився в ліс на ділянці застави Мурисова, а потім ішов паралельно до лінії кордону, прямуючи до лісового озера.
Олександра повели тим самим шляхом. З усього було видно, що порушник пересувався короткими кидками. Підстрибне, пролетить трохи на кулі в повітрі, приземлиться. Знову щосили відштовхнеться од землі і підстрибне, як кенгуру. Так він перетнув кілька галявин. Але де-не-де йому доводилося повзти.
Що ж він зробив, коли зрозумів, що його обходять? Усе ще пробував прорватися до озера.
Так, це було незрозуміло.
Тільки пошпуривши в озеро спорядження підводного плавця, порушник круто звернув — кинувся назад до кордону. Ось тут уже недалеко від смугастих стовпів його було вбито.
Коментарі на цьому скінчилися, і господарі мовчки повернулися з приїжджим до озера.
Загалом озеро, як і сподівався Олександр, було зовсім невинне. Хмари плавали не тільки над ним, але і в ньому, дістаючи до дна. Тільки зубчаста смуга розділяла небо і воду. То темнів ліс удалині. Тиша піднімалася тут із самих надр, по вінця наповнених спокійними нерухомими хмарами.
Згадались міркування одного лікаря про озера на Карельському перешийку.
“Озеротерапія! — глибокодумно говорив він. — Нервових і втомлених я лікував би озеротерапіею, тобто прописував би їм озеро. У відповідному дозуванні. Купатися — це, звичайно, само собою. Але головне — сидіти на березі і дивитися. Особливо на світанку або коли сонце сідає”.
Це видалося Олександрові не дуже поетичним. Дозування, терапія… Він інакше розумів озера на Карельському перешийку.
“Вони — як люди, — думав він. — Є добрі, світлі, відкриті сонцю і всім вітрам. Але є й темні, злі. Затиснуті скелями, вони ховають на дні своєму підступні задуми або сліди злочинів… Так, душа людей, душа озер!”
Він сам усміхнувся піднесеності свого порівняння.
Сівши на валун, Олександр витягнув блокнота і швидко накидав крокі місцевості. Йому, як кожному моряку, легше і простіше було зобразити свій маневр на папері, ніж пояснити його словами. Але на цей раз то був хитрий маневр порушника.
Сухопутники схилилися над крокі.
— Що тут? — спитав Олександр.
— Сусідня застава.
— А далі?
— Морська затока. Шхери.
— Ага!
Озеро в цій історії було, звичайно, ні до чого. Тільки справжньому ідіотові спало б на думку ховати щось у такому невеликому і неглибокому озері. На шляху порушника воно з’явилось, як випадкова зупинка, як полустанок. Але де ж була кінцева станція?
Морська затока? Так. Стрибун-аквалангіст, без сумніву, проривався до затоки. Це був хитро задуманий обхідний маневр. Спочатку передбачалася подорож у повітрі на кулі, потім “пересадка” і далі вже морем — з аквалангом під водою.
Де ж він мав намір зробити “пересадку”?
До затоки можна було доїхати лісовою дорогою, але Олександр попросив провести його навпростець — лісом.
На півдорозі стрів його начальник сусідньої застави старший лейтенант Ривчун. Це був веселий міцний куцак, трохи старший за Олександра. Він служив тут уже третій рік і знав на своїй дільниці кожен камінь, кожен кущик, — краще, мабуть, ніж меблі у власній квартирі.
За розмовами Олександр і не помітив, як опинився на березі другого озера.
Ось таким озером лікар, напевно, не лікував би. Бр-р! Похмуро як! Душевний дрож проймає!
Олександр приклав бінокль, вдивляючись у протилежний берег. Щось болісно знайоме промайнуло між нерухомими тихими соснами, в обрисах скель, і зникло.
Став накрапати дощ. Вода потемніла, протилежний берег присунувся. Сосни схилилися на ньому в один бік.
— Шхери, — пояснив Ривчун.
Ну, звичайно ж, не озеро, а шхери! Їх дуже просто переплутати в цьому примхливому озерно- шхерному краї. Крім того, Олександр бачив шхери в останній раз принаймні сім років тому…
Коли він і його супутники зійшли на пагорок, перед ними відкрилася простора затока, що сліпуче блищала у промінні вечірнього сонця. На поверхні її тулилося один до одного безліч лісистих острівців. Деякі з них підступали до берега материка майже впритул.
До одного з цих острівців, таких привітних, на перший погляд, схожих на кошики із зеленню, і прямував порушник. Десь тут, у непевному місячному світлі, мала відбутися метаморфоза. Кенгуру блискавично перетворився б на ящірку, на амфібію.
Однак до якого острова простував порушник?
Оце і треба було з’ясувати.
