— Ну як? — спитав він, знімаючи маску і сідаючи поруч Ривчуна.
— А ти, я помічаю, цілеспрямована людина, — сказав той, примружившись. — У тебе не окружні змагання в голові, а щось інше. Я знаю що. Нової зустрічі сподіваєшся, щасливого випадку?
— Випадку? — Олександр з гідністю випростався. — Щодо випадку мій професор каже так: “Слабкий шукає випадку. Сильний його створює”. Французька приказка, до твого відома!
ПОЧЕРК ЦВІШЕНА
На початку літа передбачалося приступити до пошуків Вінети, але прикордонники випередили.
Олександра викликали до комдива.
З того, як спокійно той тримається, підкреслено не кваплячись закурює, Олександр розуміє, що справа невідкладна, важлива і, напевне, пов’язана з Вінетою.
Так і є.
— Нове доручення для вас!
Багатозначна пауза. Але, наслідуючи комдива, Олександр уже навчився за будь-яких умов зберігати спокій. Комдив прихильно киває:
— Так, по-вашому особливому департаменту. Не аквалангісти. Поки що не аквалангісти. Якийсь чорний макінтош.
— Знову біля Мурисова?
— Ні. Поряд. Ривчун повідомляє, що на тому березі помітили підозріле “ворушіння”. Прибув якийсь чорний макінтош. Із сусіднього готелю для туристів. Ви ж любите ловити рибу? — несподівано запитав комдив.
Олександр здивований:
— Рибу? Я б цього не сказав.
— Чому?
— Та якось не хвилює, товаришу комдив.
— Тобто як — не хвилює?! — Комдив підвищив голос. — Вас це не може не хвилювати! Ви ж запеклий рибалка! Запевняю вас! Ось і вирушайте собі ловити рибу до Ривчуна. Завтра, до речі, неділя. Не будемо передчасно здіймати галас. Можливо, усе це даремно. Зрозуміли?
— Так точно. Зрозумів, товаришу комдив…
Взагалі жити на Карельському перешийку і не захоплюватись рибною ловлею — це над людські сили.
Ще весною в Ленінграді Ривчун настирливо запрошував Олександра до себе.
— Лящі у нас — отакі! — спокутував він. — І щуки є. Метрів два! Не віриш? Ну, нехай буде півтора. А окуньки, ті, брат, самі в човен стрибають. їй-богу, не брешу! Побувай у нас — пересвідчишся! Краще приїжджай увечері, перед вихідним. Перехилимо з тобою чарочку, заночуємо, а о другій годині ранку, хочеш не хочеш, розбуджу. І позорюємо.
Так у них все й пішло: за розкладом.
Олександр, чекаючи вечері, трохи погуляв на самоті біля будинку, посидів на березі затоки, неуважливо кидаючи у воду камінчики.
— Ну як? Нагуляв апетит? — Ривчун уже метушився навколо столу, накритого до вечері.
Приятелі, відповідно до програми, перехилили по чарочці, повечеряли і сіли на ґанку побалакати.
Пройшов короткий дощик. Небо — липневе, дуже яскраве, жовто-зелене. Хмарки розтяглися по ньому оранжевими й червоними пасами. Сонце сіло, проте ще тепло.
У літній їдальні, яка була збита з дощок і стояла край берега на палях (жартівлива назва її “Наш поплавок”), бадьоро бряжчать ложки. Апетит у прикордонників богатирський, але сьогодні всі “невдоволені”.
Їдять, кривляться, примовляють: “Погано пече сусідка. Поганий хліб у сусідки, кислий!”
Учора пекар захворів і його відправили до госпіталю. Хліб доводиться поки що брати у “сусідки”, тобто на сусідній заставі.
Наряди вже пішли охороняти державний кордон. Прикордонники, що лишилися, розбрелись по подвір’ю. Кілька чоловік примостилися з книжками на високому камені. Поки, видно, кімната не вабить.
На другому краю двору — колективна стрижка: всією заставою стрижуть Вовку, трирічного сина замполіта. В руки дається він тільки старшині, а той був у відпустці, тільки-но приїхав. За цей час маля заросло, як дикобраз. Воно сидить на колінах у старшини, що клацає ножицями, і, нагнувши голову, реве басом. А навколо товпляться його дорослі приятелі й хором умовляють:
— Ну, Вовику! Не плач, Вовику!.. Давай, Вовику!
Одним вухом Олександр слухає вечірні мирні звуки застави, яка готується спати. Поступово гамір стихає. Барви тьмяніють, від затоки поволі котиться туман… Мовчанку порушує Ривчун.
— А в нас подія, — каже він, щоб розважити гостя. — Три дні тому двоє людей утопилися. Не наші, з того берега, але ж то теж люди — шкода.
Дружина Ривчуна подає голос із будинку.
— І такого шкода! — округло, по-володимирськи, говорить вона. — Обоє зовсім молоді. Хутірські. Її знайшли, а його й досі шукають…
На протилежному березі затоки живуть хуторяни. Люди чудові. Не дуже веселі, зате статечні, роботящі. Є бідніші серед них, є багатші. Тих, кажуть, навмисне розтикали тут після сорокового року.
По хуторах кочують бродячі батраки — зовсім дивина для радянських людей. Приходять, шукаючи роботу, здалека, з другого кінця країни, і все майно їхнє вміщається у невеликій скриньці та в кишенях просторої вовняної куртки.
Перед очима прикордонників проходять усі сільськогосподарські роботи: орання, косовиця, знову орання. Землі для прогодівлі малувато. Але ж є вода. Вдосвіта і під вечір, заклопотано стукаючи моторами, виходять у затоку рибальські човни.
У святкові дні на тому боці влаштовують гуляння або змагання на човнах із вітрилами. Сусіди люблять спорі. На лісистій горі бовваніє п’ятиповерховий будинок. Це готель для лижників і туристів. Сюди приїжджають не тільки із сусіднього містечка, але навіть із столиці. Повернувшись на заставу, старший наряду докладно доповідає про все, що довелося бачити. Пам’ять у прикордонників чіпка, добре тренована:
— Лікар на той хутір більше не приїжджав. Але хлопчик ще ходить з перев’язаною рукою. До хазяїна найнялися двоє нових наймитів. Знову приїздив чоловік у чорному клейончастому плащі. Невідомо, з міста чи з готелю. Машина в нього — мікролітражна, темно-коричнева. Стежив за нашим берегом у бінокль, ховаючись на сіннику. По обіді знову стежив — уже крізь вікно. Господар йому щось пояснював. А ввечері дід, батько господині, вудив рибу на човні.
Слід доповідати про все, що заслуговує на увагу, в тому числі й дрібниці. Хто його знає, можливо, тільки здається дрібницею, а придивишся та зіставиш з іншими дрібницями, і, дивись, вийде щось важливе!
Взагалі картина відкривається одноманітна. Подій майже не буває.
Однак недавно, в неділю, сталася подія, причому дуже сумна. Вранці, як і завжди, хуторяни попрямували у кірку. Дзвонар закликав їх витонченим передзвоном.
— Бач, видзвонює! — схвалив один прикордонник. — Частенько вибиває сьогодні! — Він сказав це тоном знавця, хоч до прибуття на кордон і не чув дзвону.
А після богослужіння почалося сільське свято. Отут, під час катання на човнах, і сталося нещастя. Воно скоїлося за невеличким мисом — прикордонники не бачили подробиць. Спочатку за деревами біліло вітрило. Потім дивляться — немає вітрила, зникло! Ну, значить, спустили його спортсмени. І раптом човни
