юрмою помчали до мису. Туди ж берегом побігли люди, деякі з баграми. Прикордонники зрозуміли: човен перекинувся!
Підтвердилося це наступного дня. З того боку повідомили через прикордонного комісара, що потонуло двоє, дівчина і хлопець. Просили взяти участь у пошуках.
Застава одразу ж відгукнулася. Кілька прикордонників пройшли вздовж нашого берега, оглядаючи зарослі очерету і бухточки, куди могло занести трупи течією Однак нічого не знайшли.
Звичайні повідомлення навіяли великий сум:
— Сьогодні матір водили під руки по берегу. Чи його, чи її мати. Дуже голосила.
— Знову водолазів привозили з міста. Всі шукають.
— Рідні дуже побиваються.
На третій день пошуків когось принесло до берега. Прикордонний наряд бачив, як рибалка кинув вудочки і побіг, незграбно розмахуючи руками. Зібрався натовп. Довго стояв біля води, потім рушив по домівках. Когось несли, тісно збившись. Простирадло, ні, поділ білої святкової сукні тягнувся по землі. То була утоплена.
— Як Офелія, — тремтячим голосом додав прикордонник.
За що дістав зауваження:
— Ви свої поетичні порівняння — до стінгазети! Офелію, товаришу Кикін, у рапорт не треба…
Супутника дівчини так і не знайшли…
— Куди ж він подівся? — Олександр здивований і стурбований, але взнаки не подає.
— Могло в море винести. Чи під корч затягло. Тут, знаеш, корчів у нас багато. Часто рвуть лески. Заклинило між корчами, він і гойдається собі під водою. До майбутньої весни прогойдається. А весною виштовхне його на поверхню, коли лід рушить. Повинен спливти.
— Ну, наговорилися? — докірливо питає дружина Ривчуна. — За розмовами зірницю б не проспати!..
Стемніло. Гавкають собаки. В квартирі замполіта — вона напроти — засвітилось у вікні. Штори не завішано.
Видно, як господар сідає до столу, присуває зошити та підручники. На засмаглому обличчі його — лагідний, майже дитячий вираз, трохи навіть сумний.
Одне за одним темніють вікна.
Тривожна група спить в одязі й чоботях, щоб не баритися з одяганням, коли пролунає телефонний виклик з кордону.
Ось і день минув. Що принесе ніч? З цією думкою засинають на заставі…
Мрець, якого так довго шукали, виплив саме в цю ніч.
Він виплив метрів за сто від нашого берега, напроти бухточки, затіненої крислатими деревами, де очерет густіший, ніж в інших місцях.
Помітили утопленика не відразу — він дуже довго погойдувався посередині плеса, ніби вагався.
Ніч — місячна, але небо геть заслане хмарами. Світло якесь розсіяне, мінливе, тьмяно-журливе.
Прикордонний наряд повільно проходить берегом, ховаючись за кущами.
Щоб прогнати почуття туги, наймолодший прикордонник починає стиха розмову:
— Тут старший лейтенант недавно рибу вудив. На спінінг. Однак не пішла. Всі нерви з нього витягла. Вигравала, вигравала, так і зникла.
— Тихше ти! — зупиняє старший. — Поглядай!
На плесі виграє велика риба; може, та сама, що “всі нерви витягла”. Блискотить плавець. Лунає характерний плескіт хвостом по воді. Знову тьмяно блиснув плавець. Що це? Невже не плавець — рука?!
Прикордонники не змовляючись разом присіли. Із-за кущів, не зводячи погляду, стежать за дивовижною рибою.
Усе-таки, мабуть, не риба. Швидше пеньок з короткими коренями. Підмило його весною під час льодоплаву і ось тепер носить, як неприкаяну душу.
Погойдуючись з боку на бік, пеньок неквапливо перетнув затоку.
Біля пасма підводного каміння, окресленого брижами, треба б цьому пенькові зупинитися. Течія завихрюється тут. Над камінням постійно кружляють тріски, гілки, пасма водоростей. Але він не затримався — пливе далі.
Напружений шепіт у кущах:
— Людина?!
— Замовкни ти!
“Пеньок” усе наближається до нашого берега.
Зараз підпливе, випростається, “перекинеться” в людину. Потім людина згорбиться, “перекинеться” в звіра і рачки, взута у ведмежі чи собачі кігті, щосили побіжить до лісу.
“По-старому, однак, працюють”, — хоче сказати молодший прикордонник, але йому перехоплює подих.
Ні! Це не людина, що перекинулася в пеньок. Це мрець! Він пливе на спині, відкинувши голову. В затіненому місячному світлі, що пробивається немовби крізь штори, обличчя видно неясно. Але проступає нежива білість, жахаюче, зловісне окостеніння вилиць, носа, підборіддя.
Мрець пливе горілиць, трохи погойдуючись, як на катафалку. Чоло йому перетинає вузька темна смужка, чи то рана, що запеклася, чи водорость.
Прикордонники чекають, анітелень, ніби приросли до землі.
Тривожно бурмочучи, хвиля підносить мерця все ближче.
Зарипів пісок. Хвиля пронесла труп ще трохи. Ноги лишились у воді, тулуб уже на березі. Мрець лежить так близько, що можна дотягтись до нього стволом автомата.
Тримаючи палець, як і раніше, на спусковому гачку, молодший прикордонник вдивляється у відкинуте назад обличчя. Воно страшне. Біле і непорушне. Одне око витекло, друге відсвічує, ніби крапля роси.
Прикордонники ждуть. Неабияке терпіння треба виховати в собі прикордонникам!
Минає ще хвилин п’ять… Молодший, мабуть, повірив би мертвотній нерухомості і вийшов би із-за кущів. Ллє старший досвідченіший. Що це блиснуло тоді над водою? Рука?
Утопленик поворухнувся.
Ні! Його гойднула хвиля. Вона повільно перевертає труп на бік, кладе на живіт. Однак хвиля ж зовсім маленька!..
Прикордонники ждуть.
Дуже моторошно спостерігати, як оживає мрець.
Повільно-повільно піднімав голову. Сперся на лікті. Завмер у позі сфінкса.
Це поза чекання й готовності. Найменший підозрілий шелест на березі — і облудний мрець підхопиться, майне вугрем. Два—три сильних змахи, і він опиниться в безпеці на середині плеса…
Але навколо тихо.
“Тече ритмічна тиша”, — це, здається, із Кіплінга?
Так, зрештою, і має бути. “Маскування під мертвого”. Добре придумано! У шефа, треба віддати належне, світла голова. Правда, він причепливий, зарозумілий, з підлеглими поводиться гірше, ніж поводився б із батраками, зате витівник, хитрий, спритний — справжнісінький тобі диявол!
Вичікуючи, людина лежить до половини у воді, ніби підвішена в місячному світлі.
Монотонно поскрипує сосна: рип-рип… рип-рип…
Спочатку план був інший, громіздкий. Але, на щастя, допомогла ця загибель під час катання на човнах.
Шеф і його “наймити” спостерігали катастрофу з сінника.
Човен перекинувся в ту мить, коли спортсмен, що сидів на рулі, лягав на інший галс. Вітрило, що
