впало, одразу накрило обох — і хлопця, і дівчину.
Натовп сипонув на місце загибелі. Шеф міцно вилаявся.
— Зчинять гармидер! — пояснив він. — Почнуть пошуки, похоронне виття, плач, те та се. Не менше п’ять—шість днів затримки.
Він мав рацію. Пошуки утоплеників затяглися. Із міста наїхало багато народу: чиновники, поліцаї, рідні, байдикуваті роззяви. На березі завжди товпились люди.
Шефові уривався терпець.
— Ну що за дурні ці утопленики! — казав він. — Де їм надало потонути? Перед самим російським постом для спостереження, і якраз тепер, коли ми тут!
“Наймит” старший погоджувався з начальством. Чекання завжди вимотує нерви.
Другий “наймит” зарозуміло мовчав, палив і спльовував убік.
Це дратувало його напарника.
Познайомились вони уже тут і з першого ж погляду безпідставно зненавиділи один одного.
Безпідставно? Мабуть, ні. Сума винагороди дуже велика, а шеф поки що тільки приглядається до своїх помічників. Хто з них піде на завдання, а хто лишиться в резерві? “Наймити” вбачають один в одному конкурента.
Другий “наймит” — німець. Обличчя в нього вузьке, зле, загострене, як сокира. А очі темні, без блиску, ніби наскрізь з’їдені іржею. Років йому не більше тридцяти, але волосся на голові і брови зовсім білі. Рання сивина, чи що, а може, він альбінос?
Перший “наймит” трохи старший. На питання про національну приналежність відповідає неохоче. Всяке бувало… Іншим разом — особливо з похмілля — довго, з зусиллям пригадує, хто ж він сьогодні: грек, турок, араб?
Проте десь на дні пам’яті зберігається розпливчато-тьмяне видіння: острів Мальта, нетрі Ла-Валлети. Там він народився. Але це було дуже давно, близько сорока років тому. Строкатим калейдоскопом закрутилося життя. І сорокалітній вік — майже межа в його професії.
Швидше б вирвати цю винагороду! Одійти геть, придбати бар, доживати вік спокійно. Але завдання, напевне, перехопить альбінос. Він молодший.
І тут, як усюди, безробітні відштовхують один одного ліктями. Молоді, зрозуміло, встигають раніше від літніх.
Злі, як осінні мухи, бродять по хутору “наймити”, виконуючи про людське око дріб’язкову роботу. Так і чекай, спалахне суперечка між ними. Шеф запобігає їй коротким “брек”.[48]
На третій день він з біноклем забирається на сінник. Там є вузенький отвір під дахом, на зразок амбразури. Крізь нього годинами роздивляється на протилежний, російський берег. І шкірить зуби при цьому. Ого! Маленьких дітей лякати б такою посмішкою!
Уранці він повідомляє “наймитам” свій план.
Альбінос вийняв трубку з рота:
— Придумано добре. А хто піде?
— Він.
— Чому не я?
Шеф нахмурився.
— Я вирішую!
Потім усе ж таки зволив пояснити:
— Він уже ходив на зв’язок із цим Цвішеном, бував на борту його човна. У Басрі, в сорок першому, — так, здається?
— Так.
Альбінос несподівано зареготав:
— Ви маєте рацію, як завжди. Старий краще за мене зіграє роль небіжчика.
Мальтієць образився:
— Я ненабагато від тебе старший, зубоскале! А втім, з твоєю похмурою, заціпенілою пикою не треба і маски, щоб…
— Брек, брек! Вам ще згодиться злість. Звичайно, ви зіграєте краще. Це ж не перша ваша роль, правда?
І тут він також має рацію.
Нині мальтієць на російському березі. Очі його широко розплющені. Вуха наповнені таємничим шумом ночі.
А в закапелках мозку пропливають тіні.
Вони кривляться, сіпаються, ніби танцюють танок. Це — босий, у підкачаних штанях фотограф на пляжі в Констанці. Це — сонний портьє другорозрядного готелю. Це — дервіш [49] із підземної тюрми у Басрі.
Особливо йому вдався дервіш. Як продумано характер! Як ретельно відточено кожну деталь!
Цього дервіша запідозрювали в тому, що він — переодягнутий європеєць, і кинули в тюрму.
Переступивши її поріг, він запитав, з якого боку схід, тому що вікон у камері не було, і зажадав килимок для відправи намаза. Тюремники грубо висміяли його. Але хтось заради цікавості шпурнув йому брудну циновку.
В’язень не вдовольнився цим і попросив глек з водою, щоб робити ритуальні омовіння. Води йому не дали.
Тоді він заходився проклинати своїх катів.
Горлянка у нього була велика, і він репетував так, як можуть репетувати тільки осли та дервіші.
Смерть людей, — кричав він, — визначена в книзі долей, і він не боїться смерті! Хай буде на те воля аллаха, єдиного, премудрого, вічносущого! Але, перешкоджаючи робити продиктовані кораном обряди, його позбавляють райського блаженства, що обіцяно кожному правовірному. О мерзенні кати, сини гріха, смердючі скажені собаки!
Покричавши кілька годин, він стих. Заглянули в щілину замка. В’язень був заклопотаний тим, що відколупував глину од стіни і старанно розтирав між долонями. Його запитали, навіщо він це робить. Він сказав, що при обряді “тейємун”, продиктованому пророком, дозволено замість води користуватися піском, коли час намаза настиг подорожнього в пустелі.
Дервіш уперто боровся за свій рай. Він неухильно робив ритуальні омовіння розтертою глиною і голосно молився, стоячи на циновці обличчям на схід.
Під дверима його камери юрмилися цікаві. Сам начальник тюрми не раз спускався сюди і сідав на стілець біля дверей, щоб послухати, як молиться в’язень: чи не переплутає слова молитви?
Наприкінці третього тижня стало ясно, що дервіш — справжній. Перед ним, вибачившись, розчинили ворота, і він гордо пішов геть, несучи під пахвою подаровану циновку і без угаву гучним голосом проклинаючи своїх кривдників — синів гріха.
Так, зіграно було без заминки!..
Він вжився в свою роль навіть більше, ніж Вамбері, знаменитий англійський шпигун.
Відомо, що коли Вамбері повертався із своєї “подорожі” у Середню Азію, куди їздив нібито як турецький дервіш, його мало не викрили в Герате. Під час параду перед палацом афганського еміра він стояв поруч з оркестром і машинально відбивав ногою такт, що не заведено робити на Сході. Промах помітив сам емір, проте це не мало неприємних для шпигуна наслідків.
У “репертуарі” мальтійця роль упертого дервіша, мабуть, найкраща. Але тоді він був молодший на одинадцять років. Йому було приблизно стільки ж, скільки альбіносу тепер.
Ну що ж! Лишається зіграти свою останню роль — утопленика. І — зі “сцени”! Кудись подалі, в глушину! Змішувати коктейлі біля прилавка бара, ні про що не думати, нікого не боятися, стати нарешті самим собою. Можна ж на старість дозволити собі розкіш — стати самим собою?..
“Утопленик” випростався на весь зріст, огледівся. Бухта йому подобається. Глибока, затінена. Облюбована ще раніше, під час довгого огляду місцевості з вузької амбразури на сіннику.
Прикордонники слухають самовдоволений смішок. Це найстрашніше. Обличчя “мерця” нерухоме, без
