будь-якого виразу.
Він ступає кілька кроків, розводячи гілки руками, немов ще пливе. Кущі змикаються за ним, як вода. Тепер його не можна побачити з того берега, хоч бухту й видно в бінокль. Та ось щось холодне, тверде впирається між лопатками. Поруч лунає тихий, але зрозумілий голос:
— Руки вгору! Не повертатись!
Інтонація переконлива, її не можна не зрозуміти, якщо навіть не вивчав російську мову в спеціальній школі.
Проте мальтієць не боягуз, до того ж щасливо виходив ще з небезпечніших обставин.
Він покірно піднімає руки. Одночасно, пригнувшись, ніби пірнає вниз головою. Кулі зі свистом пролітають над ним.
Лежачи на землі, він стріляє кілька разів.
У такій тісноті промахнутись неможливо.
Стогін болю!
Щосили відштовхнувшись ногами, мальтієць хоче підкотитись до води. Але рухи скуті, балони пригинають, а зверху навалились, прийомом самбо викручують руку, в якій затиснуто пістолет.
Удар прикладом по голові! Мальтієць втрачає свідомість.
Старший наряду, намагаючись не стогнати, — його поранено, — викликає на допомогу товаришів із застави.
Тим часом його товариш кладе порушника долілиць, щоб зручніше було тримати.
— Обережніше, Кикін! — просить старший наряду, скрегочучи зубами від болю. — Не пошкодь його там! Пикою, пикою не дуже в землю, задихнеться ще!
Прибувають із застави прикордонники на чолі з офіцером і обдивляються місцевість. Біля прибережних кущів немає нічого. Вода затоки — як гладенький місячний камінь.
Протилежний берег темний, тихий.
Порушник отямився, його конвоюють на заставу. Позаду несуть пораненого прикордонника. Всі, щільно з’юрмившись, перебираються по валунах, перескакують через струмки, пірнають у зарості ожини та шипшини.
Рука у мальтійця, здається, зламана, голова гуде, як казан, але, за звичкою, він напружено вслухається в репліки, якими обмінюються його конвоїри. Добре знав російську мову. Однак ніяк не може зрозуміти, чому один із прикордонників, звертаючись до нього, повторює ім’я “Офелія”. Вимовляє його навіть з якоюсь жорстокістю:
— Ну, давай, давай! Йди вже… Офелія!
А втім, у порушника лишалось мало часу для здогадів. Застава розташована недалеко від бухти. Риплять східці. Його обдає теплим домашнім запахом. Найміцніший запах чобіт і масла для протирання зброї. Останній крок — і він у кабінеті начальника застави.
Удаваний утопленик — з плеча його ще звисають водорості — похмуро мовчить. Заздалегідь вирішив не відповідати на запитання. В кабінет входять російські офіцери, але він опустив голову, робить вигляд, що не дивиться по боках.
На нього теж не дивляться. Загальну увагу привертає маска, кинута на стіл. Вона зроблена по- мистецьки, “під мерця”.
— От же гади! — дивується Кикін, притримуючи біля комірця розірвану гімнастьорку. — Що роблять, га? Під чуже горе маскуються.
А втім, тепер обличчя порушника не червоніше від знятої з нього маски. Блідість навіть переходить в зе-ленуватість. Щелепа у нього довга, нижня губа випнута, як у щуки.
З-під напівспущених повік він стежить за тим, що відбувається навколо.
Молодий моряк — чому на заставі моряк? — оглядає балон, ласти, довго крутить у руках маску.
— Прикинувся мертвим! — неголосно, із злістю каже він похмурому присадкуватому офіцерові. — Але ж це почерк Цвішена!
Порушник не підводить голови, але його проймає дрож…
Комендант дільниці, що прибув на заставу за телефонним викликом, сидить біля столу, з підкресленою зневагою перекинувши ногу за ногу, і позирає на блідого немолодого чоловіка без маски.
— Нічого не каже, товаришу майор, — з прикрістю доповідає Ривчун. — Прикинувся німим.
— Заговорить! — упевнено зауважує майор, погойдуючи ногою. — Це ще він не просох, не оговтався. А переодягнуть його в усе сухе та посадять проти слідчого, одразу всю удаваність — як рукою! Він же, видно, не дурень. Йдеться про його життя. Заговорить — житиме. А коли вже не заговорить…
Він дуже проникливий, цей майор, досвідчений прикордонник! Порушник скинув на нього оком, знову опустив голову.
Заговорить!..
Але, коли його привезли до Ленінграда, він ще опинався деякий час — за інерцією.
Потім, подібно до дії пружини годинникового механізму, інерція вичерпалась. Він зітхнув, провів по обличчю важкою, з набухлими венами рукою.
— Буду говорити!
І його ніби прорвало! Стенографістка не встигала записувати, тільки те й робила, що міняла гострі заточені олівці.
Навіщо йому, справді, опинатись, мучити себе? Бара вже не буде, це ясно. Обіцяну винагороду втрачено. Честь? Обов’язок? Це для нього давно пустопорожні слова. Батьківщина? Але в нього немає і не було батьківщини.
І він втомився прикидатись. Останню роль зіграно, більше йому не грати. Можна дати собі волю, послабити натягнуті нерви. Все кінчено. І в цьому є якась полегкість.
Проте чим довше говорить порушник, кваплячись, пояснюючи, уточнюючи, тим стурбованішим стає обличчя полковника, що провадить допит…
Через кілька годин він прибув з рапортом до генерала.
— Ага! — задоволено каже генерал. — Ви мали рацію. Це пов’язано з торішнім порушенням.
— Але сам він клянеться-божиться, що нічого не знає про ту першу спробу порушення.
— Крутить, як ви гадаєте?
— А навіщо йому крутити? Він дуже охочий до слова. Справа ж минула. Він нічого не приховав від нас щодо майбутнього, щодо свого напарника, якого поки що притримують в резерві на тому березі. Ви знаєте, в мене промайнула догадка: чи не маємо ми цього разу справу з двома розвідками?
— Які змагаються між собою, не знаючи одна одну?
— Так.
— Цікаво!
— Другий порушник намагається зменшити свою провину. Прошу глянути, сторінка п’ята протоколу допиту: “Моє завдання особливе. Я не повинен був убивати ваших людей або висаджувати мости, електростанції і заводи. Мене послали викрасти дуже важливу міжнародну таємницю”.
— Он як! Навіть міжнародну! Але суті таємниці, як він каже, не знає. Бреше?
— Навряд. Простий виконавець. Так би мовити, рука, а не голова. “Потім я мав увімкнути годинниковий механізм, — сказав він. — До іншого не було діла. Адже я хотів лишитися живим, повернутися додому. А мене вчили, що в таємниці, які вбивають”.
— Резонно. Він дбав про своє здоров’я. Як, до речі, самопочуття пораненого прикордонника?
— Помер по дорозі до загону, товаришу генерал. Не встигли довезти до госпіталю.
Генерал, намагаючись приховати хвилювання, низько нахилився над столом і без потреби пересунув важкий письмовий прилад. Мовчанка.
— Розповідайте далі, — вимовив він, нарешті, своїм звичним рівним голосом. — Що ще повідомив цей удаваний мрець, який так дбає про своє здоров’я?
— Він каже, що ладен сам показати нам вхід у Вінету. На жаль, порушника трохи ушкодили, затримуючи — зламали йому руку. А там, як він каже, потрібно пропливти метрів десять під скелею.
— Але він накидав на папері план?
— Так. Острів позначено умовною назвою “Зміїний”.
