Але нічого цього не буде! Я, Гергардт фон Цвішен, командир “Летючого Голландця”, оглянувши секретний архів фюрера, визнав його цінним і корисним. Однак самого фюрера — зайвим! О, ви не можете цього втелепати! Адже ви останній вірнопідданий!
Подейкують, що у фюрера не лишилося резервів. Дурниці! Саме
Я промимрив щось про запасний вихід.
— Саме так! — підхопив командир. — Карета, що жде біля запасного виходу. Але фурманові до смерті набридло розвозити пасажирів! До того ж я не вірив у переговори Гіммлера з англійцями та американцями.
— Чому?
— Росіяни, на жаль, стали героями цієї війни. І Трумен, і Черчілль не збулися б клопоту в себе вдома, якби рушили війська проти росіян. Я зважив на все це, і ось “карета” від’їхала од запасного виходу — з багажем, але без пасажира.
Здається, я витер піт з чола. Певен, що найдосвідченіший слідчий не часто чув такі визнання, навіть при застосуванні засобів третього ступеня.
— Кофри, кофри!.. А чи знаєте ви, який наказ дістав я в Піллау? “Знищіть кофри!”
— Не може бути!
— Еге ж. Вони там просто показилися від переляку, ці бункерні щури. Сплелися в клубок і качаються по долівці, кусаючи один одного за хвости. Наказа дали, без сумніву, минаючи фюрера.
— А чий підпис?
— Геббельса. Старий забреха боїться, що теки попадуть до рук росіян або англійців та американців. Але я не знищу кофрів, хоча б з поваги до людської праці. Сотні, тисячі найбільших німецьких спеціалістів протягом кількох років не розгинаючись працювали над планом германізації світу. Це шедевр нашого національного організаторського генія! І погубити шедевр?.. Ні!
Одначе річ не тільки в цьому.
Я, пане лікар, домігся того, про що мріяв усе життя. Ви бачили: я виконував найскладніші таємні доручення, від яких залежав хід війни. Лоуренсові чи Ніколаї не снилися такі доручення. Відблиск вищої влади падав на мене. Але тільки відблиск! Усе життя мені не давала спокою, мучила ця дразлива близькість до вищої влади. І ось вона, влада! Я цупко тримаю її в руках!
Різномасні теки — це влада! І випустити її за наказом брехливого базіки, що сам себе замурував у бункері? Я не був би Гергардтом фон Цвішеном, якби скоїв це.
Одна-єдина людина могла мені перешкодити. І не виключено, що спробує перешкодити.
— Хто ж це?
— Американці називають його віце-фюрером. Наші лакизи — тінню фюрера.
— Рейхслейтер?[59]
— Бачили його? Його мало хто бачив. Він з тих, хто ховається за тило трону і тільки деколи нахиляється до вуха володаря. Я ненавиджу його, як ненавидів Канаріса. Він готувався супроводжувати фюрера до Південної Америки. Ну що ж! Якщо він дістанеться туди і спробує накласти лапу на кофри з теками, поборемося! Теки мої! Не хочу більше воювати ні за Мартіна, ні за Адольфа Другого, ні за Адольфа Третього![60]
Я розчинюся в джунглях Амазонки. Цілковита нерухомість, безгоміння! Ждатиму. Я навчився ждати. І, певно, буду щасливий, чекаючи. Свідомість своєї влади над подіями та людьми, хай навіть таємної влади, — це те, що дає найбільшу в житті насолоду, пане лікар! У відчутті своєї всемогутності буду рівня самому господові богу.
(Звичайно, це було вже блюзнірство, але після того, що я почув про фюрера…)
— О, я почну не з кортиків, як Гладкий Герман! Настане час, коли вже не вдаватимуться до послуг підставних осіб: сенаторів, міністрів. Країною особисто правитимуть привідці концернів, мільярдери і мільйонери. І я хочу бути серед них! Це ж не занадто велика плата за теки, як ви гадаєте?
Я не хочу стати перед своїми американськими родичами з жебрущою рукою. Я оповіщуся їм не як бідний родич — але як голова роду Цвішенів!..
Еге, так я і зроблю. Мені полегшало, коли я пораявся з вами, пане лікар. Спасибі за раду.
(Та я, присягаюсь, нічого не радив йому. Під кінець я навіть перестав кидати репліки).
Він замовк, дивлячись повз мене, і-я з страхом озирнувся: чи не стоїть хтось позаду, нечутно вийшовши до каюти? Але там не було нікого.
Командир допив вино і обома руками розтер обличчя, немовби вмиваючись.
— А тепер, — сказав він спокійно, — ідіть-но спати, лікаре! Годинку ще встигнете поспати!..
І ось я, скориставшися з цього дозволу, вклався на свою койку і натягнув на голову ковдру.
Розмова з командиром відтислася в моєму мозку, як при спалаху магнію. Адже ви, штурмбанфюрере, хвалили мою пам’ять, вважаючи її моєю найсильнішою властивістю. Та й не така це розмова, щоб її забути.
Ви бачите: фон Цвішен виказав себе з головою! Заходи потрібні негайні і, смію гадати, нещадні. На шляху до Південної Америки нам не обійтися без Вінети—першої — для заправки пальним, і тоді…
Мій фюрере! Звертаюся безпосередньо до вас! Це справа державної ваги, не терпить зволікання! Фон Цвішен не візьме вас на борт! Він пережде у шхерах, потім пробиватиметься без вас через Бельти і Каттегат до Атлантики. Він також відмовився виконати наказ про знищення особливо секретних документів, що можуть попасти до рук росіян або англійців та американців!
Фон Цвішен — державний злочинець! Він зламав присягу! Він на додачу обікрав вас, мій фюрере! Привласнив ваші геніальні накреслення на повоєнний період!
Він перечасує, щоб набити на них ціну, і продасть тому, хто більше заплатить. Він сам у цьому признався…
“Ідіть-но спати, лікарю!” — сказав він. І з якою гримасою сказав! Я б геть чисто відгриз йому трясучу голову, якби міг.
Мій фюрере! Вони поклали вбити мене! Пронюхали, що я стежу за ними, і ухвалили вбити. Ось чому фон Цвішен вивертався переді мною навиворіт. Я приречений.
Я збагнув це лише тепер. Збагнув ненароком.
О, я зрозумів, зрозумів! Так одверто можна говорити тільки з людиною, якій лишилося жити лічені хвилини. Нічого не встигне виказати, навіть якби хотіла!
Венцель уже походжає біля моєї каюти. А ось прийшов Курт. Він усівся за столом у кают-компанії. З- під ковдри я бачу його прищулені очі.
Коли ж вони ухвалили вирок? Учора? Сьогодні? За фронтових умов досить згоди трьох офіцерів, щоб скласти смертний вирок.
За кілька хвилин човен вирине. Мене потягнуть по трапу на палубу. У нас розстрілюють на палубі. Позаду несуть баластину. Мені накажуть іти на ніс не оглядаючись. Я знаю ритуал, я був при страті. І тепер усе це скоїться зі мною, боже мій! Але ж не можна вмерти так одразу! Я не встиг приготуватися. Треба звикнути до думки, що за кілька хвилин…
Проклятущі!
Однак вони не знають, що донесення записано й буде відіслано за призначенням — безпосередньо вам, мій фюрере! Фон Цвішен вважає мене вже мертвим? Ні! Поки я можу говорити, пане капітан другого рангу, я небезпечний! Хай трутизна подіє не одразу, але вона подіє, і вона смертельна.
Мій фюрере! Вбийте їх! Убийте!
Але тільки — повільно! Як адмірала Канаріса!
Покваптеся віддати наказ начальникові Вінети—першої. Хай він схопить їх одразу, як тільки човен прибуде і почне заправлятися пальним.
Але врахуйте: фон Цвішен хитрий, як тисяча відьом. Він може здогадатися про пастку за найнезначнішими прикметами. А його не можна випустити! Пошліть на пірс взвод, ні, краще роту автоматників, блокуйте з моря виходи з гавані.
Можна затопити човна тут же, біля причалу, — за допомогою авіації, але треба неодмінно допитати Цвішена перед стратою. Із застосуванням засобів третього ступеня!
