Сподіваюся, штурмбанфюрер примусить фон Цвішена стати ще балакучішим, ніж він був зі мною. Правда ж, ви примусите, штурмбанфюрере?
Присягаюся перед лицем смерті, підтверджую правильність викладених фактів! Усі офіцери на нашому підводному човні — зрадники! Головний зрадник — фон Цвішен! Із стенографічною точністю я навів його висловлювання про фюрера, якого він називав при мені Гітлером та Адольфом. Він не збирається виконувати наказ про секретний архів. Крім того, у нього є родичі в Америці.
Зараз сховаю плівку до футляра.
Мій зв’язковий візьме його, коли човен пришвартується біля пірса у Вінеті. Потім футляр доставлять вам звичайним шляхом.
Усе! Курт підвівся з-за столу.
Убийте їх, мій фюрере!!!”
ДАВНЯ ТАЄМНА ЗБРОЯ
Двері за ним зачинилися. Олександр постояв на тротуарі, підвів голову, глибоко, з насолодою дихаючи.
Вересневе небо до щему синє. Просто душу роз’ятрює ця блакить. Та все п’єш її, п’єш — ковток за ковтком!
І воно — небо — дуже високе. Звичайно, не таке високе, яким буває в травні або червні. Тоді все повітря — це небо. Місто пройняте світлом і ніби зависло в ньому, ширяє над землею.
Простора Нева вже дихає осінньою прохолодою.
Почуття в Олександра таке, ніби він вибрався нарешті вгору із задухи підводного човна.
Щойно в управлінні йому дали змогу прослухати запис “доносу із могили”.
— Відгадка таємниці — нагорода хороброму, — піднесено сказав генерал.
Слухали понад годину. І це була нелегка година.
— Чи не зарано виписався з госпіталю? — Прощаючись, генерал занепокоєно зазирнув молодому прикордонникові в очі.
— Ні, я видужав, товаришу генерал.
Але, вийшовши з управління, Олександр ніяк не міг “роздихатися”. Голова гула, як сталь обшивки під ударами пневматичних келепів.
Хотілося б обмінятися з Грибовим враженнями, але професора вдома немає — Олександр телефонував йому з управління.
Як же згаяти решту дня?
Кіно? Стадіон?
Ривчун ревно запрошував Олександра на стадіон.
— Ми, самбісти, — казав він, — виступаємо о дев’ятнадцятій двадцять. Я, знаєш, трохи хвилююся. На кордоні чомусь не хвилююсь, а тут хвилююсь. Коли ти поруч, наче спокійніше. Ти ж щасливчик!
Олександр усміхнувся. Щасливчик! Ось і шубінське прізвисько успадкував. Смішно, звичайно, та все ж лестить.
Дев’ятнадцята година! Час ще є.
Він провів неуважним поглядом чайку, що перетнула Неву, майже черкаючись крилами об воду. Так ніби жебрак прудко прошкутильгав на милицях.
Дуже поволі, без мети, лейтенант рушив уздовж набережної, поринувши в свої думки.
Він думав про те, що батьки, навіть мертві, і далі йдуть поруч синів, дбайливо остерігаючи їх від усього лихого і заохочуючи до всього доброго. На плечі своєму майже фізично відчув зараз вагу руки — сильної і доброї…
О! Був би живий гвардії капітан-лейтенант, скільки б повідав йому сьогодні Олександр! Зрадивши свою теперішню поважну стриманість, знову обернувся б на балакучого захопленого юнгу, який, розповідаючи, нетерпляче заглядає в обличчя командирові, чекаючи схвалення.
А гвардії капітан-лейтенант дивувався б, вставляв репліки або заохочувально кивав головою, широко усміхаючись.
“Отже, радист імперської канцелярії виходив в ефір?” — спитав би він.
“Ми гадаємо, що так, товаришу гвардії капітан-лейтенант. В належний час і на умовленій хвилі…”
Над світом, що здригався від останніх залпів, журливо розлягалася пісенька гамбурзьких моряків: “Ауфвідерзеен, майне кляйне, ауфвідерзеен”.
Відповіді з моря не було…
А Третій рейх уже тріщав скрізь. Крокви прогиналися. Поміст коливався під ногами.
У цьому місці розповіді капітан-лейтенант, певно, трохи посміявся б:
“Але лікар, лікар! Сам себе, виходить, перехитрив?”
Банькатий, з відстовбурченими вухами, донощик видавався у цій ситуації тим дурником в казки, що ревно плаче на весіллі і витанцьовує на похороні.
Його непокоїло здоров’я фюрера, коли тому лишалося жити лічені години.
Він викривав Цвішена, що прагнув сторгуватися з англійцями та американцями, але цим марили й там, нагорі: Герінг, Гіммлер, Деніц — усі, хто готувався замінити Гітлера.
Еге ж, лікар Гейнц одірвався від дійсності. Надто довго блукав у темряві.
А за політичну відсталість належала куля в потилицю.
“Мертвий писав мертвому!” — глибокодумно сказав би Шубін.
Певно, Гітлер уже не раз виймав з шухляди стола пістолет і задумливо роздивлявся його, приміряючись, як вкладатиме до рота, що так багато брехав довірливим німцям і всьому світові.
І Гіммлер, відриваючись од погаданок про змову з янкі, обережно мацав язиком зуба, у дуплі якого замість пломби була капсула з ціанистим калієм.
А якщо примружитись, то можна навіть розгледіти в далечині чергу, що квапливо вишиковується до шибениці в Нюрнберзі, — скоцюрблені, тремтячі привиди колишньої могутності і безмежної зарозумілості Третього рейху.
Але всіх випередив донощик Гейнц.
Із скрученими на спині руками, в розірваному кітелі, він ступив кілька останніх кроків вузькою, звуженою до носа палубою. Позаду Венцель і Курт таскали баластину.
Постріл у потилицю!
“Хто на черзі!” — вигукнули за тисячі миль од шхер.
І Гітлер підвівся на тремтячих ногах із стільця в своєму бункері під руїнами Берліна…
Дехто з пізніших його апологетів силкується нап’ясти йому на голову терновий вінець. Гітлер, мовляв, як герой, поклав загинути під руїнами.
“Ні, — сказав би Шубін, широко усміхаючись, — просто забракло квитків на зворотний переїзд!”
Під монотонне божевільне повторення початкових тактів “Ауфвідерзеен” — море, як і досі, не відгукувалося! — закінчувався розпад держави і розпад особистості.
25 квітня було справлено в бункері містичний, передсмертний шлюб Гітлера з Євою Браун.
Того ж дня на півночі Італії партизани зловили його друга та суперника Муссоліні. Гітлер устиг ще мерзлякувато пощулитися, довідавшись з радіоперехоплення, що “спадкоємця цезарів” після розстрілу повісили вниз головою на шибениці.
А Третій рейх і далі мчав стрімголов слідом за “Летючим Голландцем” — до своєї неминучої загибелі, на каміння, прямо на каміння!
