Авжеж, картина, що висіла перехняблено в кают-компанії “Летючого Голландця”, мала багатозначний — провісний смисл!
Гітлер ждав і далі. Настав ранок 30 квітня.
До середини дня він не виходив з радіорубки. Цвішен не відгукувався. І тоді він знехотя вклав до рота цівку пістолета…
Олександр нерішуче постояв біля штахетів Літнього саду.
Не одна дівчина, мабуть, співчутливо оглянулася на нього, вбігаючи в браму. І хто ця гордячка безсоромна? Змушує чекати такого хлопця, задумливого і лагідного, до того ж з рукою в черезплічникові!
Він роздумував: посидіти на лавочці чи погуляти мереживними золотими алеями? Але якось не хотілося розлучатися з Невою. Вона текла до моря, густа, лита, вся осяяна сонцем. І Олександрові думки пливли легко й тихо — поруч неї. їм було по дорозі.
У Балтійському морі, на якій-небудь з його численних банок, мріяв Шубін спорудити острів, штучний, складений з уже непотрібних військових кораблів. (Вікторія Павлівна розповіла про “залізний острів” Олександрові).
Це не збулося. Поки що не збулося.
Зате поблизу острова Осмуссар, на захід від Талліна, притоплено й старанно обтичковано німецький лінкор. Це корабель-ціль.
Удень і вночі ширяють над ним наші літаки. Часом за завданням на дистанцію вогню підходять військові кораблі, щоб попрактикуватися з артилерійської стрільби. А іноді прожогом мчать до нього торпеди з білими чубчиками шумовиння.
Корабель не потоне. Його висаджено міцно на грунт.
Перебуваючи на практиці, Олександр не раз проходив повз цей лінкор. Спочатку на обрії поставала пляма — як чорне піратське вітрило. Потім вона оберталася на безформну купу металу. Обриси корабля вже неможливо уявити. Недарма ж по ньому тренуються з року в рік.
І завжди при цьому згадувався “Летючий Голландець”.
Саме він мав би тут бути. Не роки, а століття бовваніти б йому посеред моря нерухомим чорним страховищем. І оточити б його тичками, що застерігали б: “Па зюйд від мене небезпека!”, “На норд від мене небезпека!”, “На вест від мене…”
Але, як завжди, він підставив замість себе інший корабель і втік. Відлежався в своїй Вінеті і втік.
А “донос із могили” так і не дійшов за призначенням. Видно, підручний Гейнца (“зв’язковий”) який- небудь унтер-офіцер з команди човна, прибувши до Вінети, непомітно виніс футляр, і сховав у домовленому місці. Але по футляр не прийшли.
Хто мав прийти? Може, монтер чи механік із “служби Вінети”?
Прикордонники виявили на дні грота чотири трупи в комбінезонах. Ось, імовірно, пояснення того, чому ланцюжок обірвався.
І ще в одному своєму здогаді не помилився професор Грибов.
Угоди між воєнними монополістами можливі тільки на короткий час. Довгий, міцний союз неможливий. Він просто поза природою капіталізму. Захланність рано чи пізно здолає здоровий глузд.
Без сумніву, на таємний архів полювали дві розвідки. Нечутний крос через кордон! Фініш — Вінета!
Мальтієць та альбінос ішли за завданням американської розвідки. Отже, плавець-аквалангіст був посланець конкуруючої сторони — західнонімецьких воєнних монополістів. (Діяли й приватні розвідки — при великих концернах).
Найбільше боялися того, що таємний архів Гітлера попаде до рук росіян. Адже НАТО існувало лише три роки, і Західну Німеччину ще не було прийнято в його члени. Розголошення деяких документів могло завадити складній політичній грі.
Мало того. Західнонімецькі капіталісти хотіли перебігти дорогу своїм американським патронам. Чи поталанило їм у цьому?
Американці прагнули оволодіти таємними планами, щоб їх паралізувати. Німці, навпаки, — щоб реалізувати.
Треба гадати, пройдисвіт Цвішен обійшов і перших, і других.
У Вінеті—три не було і не могло бути ні “Летючого Голландця”, ні “кофрів фюрера”.
Остання радіограма Цвішена, в якій він повідомляв, що покладе човен на дно Вінети, а сам пробиратиметься па захід суходолом, була лише облудою, черговою його дезінформацією. Цвішен залишився вірним собі.
Прихистившись у Вінеті—п’ять, перечасувавши там, розглядівшись, він обрав західнонімецьких господарів. Патріотичні почуття при цьому, звичайно, не відігравали ролі. (Цвішен казав Гейнцу: “Убі бене…”)
Просто західнонімецька марка зрештою піднялася в ціні. Цвішен віддав їй перевагу перед доларами.
Грибов міг навіть більш-менш точно встановити, коли вони сторгувалися. Десь узимку 1951–1952 року.
Улітку ж 1952 року західнонімецькі диверсанти вже не поновлювали своїх спроб промкнутися до Вінети. їм це вже було ні до чого. Як видно, архів Гітлера був уже за сімома замками, в надійних сталевих сейфах.
Проте ані німці, ані їхні американські конкуренти нічого не знали про “донос із могили”, про футляр, в якому містився бодай короткий інвентарний опис всього, що було у “кофрах фюрера”.
Так, таємна зброя… Саме це — найточніше визначення того, що було у “кофрах фюрера”:
Олександр тріпнув головою і озирнувся. Він стояв на Двірцевій набережній.
За його спиною пролунали жваві голоси. Це юрма екскурсантів, весело перемовляючись, входила до під’їзду Ермітажу.
Олександр був у Ермітажі дуже давно, ще до війни, разом із своєю школою. Про музей лишилися дуже невиразні спогади, щось схоже на величезну хмару, в яку заходить сонце: багато багрецю й золота.
Багрець і золото? Дуже добре. Його душа потребувала перепочинку.
Олександр увійшов до Ермітажу.
Звідкілясь згори долинав голос, навдивовижу знайомий. Він немовби притягував Олександра до себе.
Попереду гурту йшла дівчина-екскурсовод, невисока на зріст, худенька, але гарна. Рухалася вона дуже прудко.
Нарешті, спинившись біля черепахового столичка, вигадливо інкрустованого, прошитого наскрізь золотим дротиком, дівчина повернулася до Олександра, і він пізнав її. Так! Це Люда, що зичила йому щастя.
Вона пояснювала дзвінким голосом, виразно жестикулюючи маленькими руками.
Із задоволенням і гордістю довідався Олександр, що Ермітаж має найбільше в світі зібрання картин Рембрандта — двадцять п’ять полотен! До Ленінграда приїздять мистецтвознавці навіть з Голландії, щоб вивчити картини свого земляка!
А ця смарагдово-зелена малахітова ваза — витвір уральських умільців, що старанно підбирали і наклеювали малахітові шматочки один до одного, щоб вийшов потрібний візерунок!
Так, праця! Самовіддана, задля мистецтва, отже, задля радості й щастя багатьох поколінь людей!
Дивіться-но, чудо XVIII століття — гобелен! Скільки зусиль вкладено в нього! Найздібніший майстер міг виткати за рік не більше одного метра такого килима. Протягом усього свого життя він створював тільки один—два гобелени.
