Сусід Шубіна праворуч кивнув головою.
Шубін здивувався. Курт! Таке панібратство не заведено на флоті.
Угадавши його думку, лікар, що сидів ліворуч від Шубіна, обернувся до гостя.
— Нас тут дуже мало, — люб’язно пояснив він, — а тому ми звемо один одного на ймення. Та хіба не все одно? Хай залишимося у вашій пам’яті тільки під своїми скромними іменами.
Шубін пробубонів, що йому цього цілком досить. За всіх умов він збереже почуття щирої вдячності до підводників — адже вони витягли його з води.
— Правильніше сказати: виловили, — мовив старший помічник, розливаючи суп у тарілки.
— Вас зачепили опорним крюком за сорочку, — пояснив Шубіну Курт. — А потім накинули петлю під пахи. Одного разу в Атлантиці ми витягали так акулу.
— Еге ж, ви мали кумедний вигляд на крюку. — Лікар скорчив гримасу. — Прибули до нас, можна сказати, запросто, не так, як інші, без будь-якої помпи.
Старший помічник постукав ополоником по мисці з супом. Це можна було зрозуміти як застереження лікареві, але також і як запрошення їсти. Протягом кількох хвилин усі за столом мовчки трапезували.
Потім розмова відновилася. Офіцери підводного човна називали один одного тільки на ймення: Курт, Франц, Готліб, Венцель, Гейнц. Можливо, це була конспірація?
Схилившись над тарілкою, Шубін придивлявся до своїх співтрапезників.
Щось незвичне, риб’яче було в їхній зовнішності. Чи то осклянілі очі з порожніми зіницями, чи то хворобливо білий колір шкіри — певно, давалося взнаки довге перебування під водою.
Шубін скоса глянув на руки підводників. Тільки й бракувало, щоб із рукавів висовувалися лускаті плавники чи ласти.
“Люди-риби, — з огидою подумав він. — Кляті вовкулаки!..”
Франц, старший помічник, без сумніву був родичем щук. Таке враження, що в роті у нього надто багато зубів. Очі злі, нерухомі.
В’ялий механік Готліб, що сидів поруч, своїми одвислими щоками, які мало не лежали на плечах, скидався на сома.
А витрішкуватий, непосидючий, рухомий лікар, якого всі запросто називають Гейнц, був схожий на метушливого, маленького рачка.
Шубін покрутив головою, проганяючи ману.
Риб’ячі писки зникли, та обличчя у підводників, як і раніше, були асиметричні, немовби відображені в кривому дзеркалі. З цим, очевидно, нічого вже не можна було вдіяти. Шубін зітхнув.
Зітхання було витлумачено неправильно.
— Так, ваше повернення зволікається, — сказав лікар. — Зрозуміло, ви пориваєтесь швидше на берег, до своїх…
Коли б він знав, як Шубін “поривається” на ворожий берег, до цих представників авіаційної частини, які викриють його з першого ж погляду!
— У перископ я бачив ваш повітряний бій, — звернувся Курт до Шубіна. — Та ми не змогли підійти ближче. Налетіла російська авіація.
— О! — підхопив лікар. — Хто б міг подумати, що ви ще живі!.. І раптом, коли ми поверталися, Венцель, наш штурман, побачив у тому ж квадраті зграю чайок. Вони билися над чимось…
— Червона пляма на воді, — лаконічно пояснив Венцель.
— Недарма ці надувні жилети червоного кольору. Швидше впадають в око!
— Але ми гадали, що ви росіянин, — зауважив Курт, насипаючи собі ще супу.
Шубін низько схилився над тарілкою, боячись чимось виказати своє хвилювання. Ось уже втретє він чує про це!
— Вас тому й витягли, що вважали росіянином. Ми б розпитали його про дещо. А коли б уже не було потреби… — Курт зробив рух кистю руки, ніби відмахуючись.
— Так, росіянин недовго б затримався у нас, — добродушно підтвердив опасистий Готліб.
— Вам подвійно поталанило, Пірволяйнен! — Франц вишкірив щучі зуби. — Якби ми не прийшли на допомогу, ви попали б у полон до росіян.
— Уже вдруге вони приходять у цей квадрат. Шукають свого льотчика.
— Якого збив не хто інший, як ви, Пірволяйнен! — багатозначно додав лікар. — Вам так не минулося б це там, нагорі!
Усі засміялися, але якось невесело.
Вони взагалі були невеселі, мабуть, дуже витіпані і озлоблені, і через те, звичайно, особливо небезпечні.
— Я гадав, що це той самий конвой, — обережно сказав Шубін.
— Ні, конвою дали можливість утекти. Це “морські мисливці”.
“Морські мисливці”? Он як!
На мить Шубін уявив своїх товаришів — там, нагорі.
Нерви акустиків, що прикипіли до приладів, напружені до краю. Це дуже важко — ось так чекати: як кіт, що підстерігає мишу, весь перетворився у слух, підібравшись, приготувавшись до стрибка.
Але жодного підозрілого звуку не чути з дна.
Надра моря сповнені різноманітних чітких або невиразних шумів. Ось швидке дзижчання, подібне до того, яке видає хрущ, — це гвинти сусіднього катера. Ось різке потріскування — це емісія, несправні посилювачі акустичного приладу, треба міняти одну з ламп.
Звуки, звичні для слуху акустика, то зникають, то виділяються на постійному фоні, одноманітному, схожому на гудіння великої тропічної черепашки. Але не чути ні приглушеної розмови, ні обережних кроків, ні довгожданого своєрідного, немов гадючий свист, звуку, який супроводжує підводний човен, коли той пливе під водою.
“Нам би тільки вчепитися за звук!” — каже капітан-лейтенант Ремез. Загоном катерів, напевне, командує Левко Ремез. Такий огрядний, червонощокий, заклопотаний! Вони близькі приятелі з Шубіним. Мабуть, саме він і веде катери на базу, незважаючи на безнадійність пошуків.
Не відриваючи бінокля од очей, Ремез вдивляється в далечінь. За його спиною стиха перемовляються сигнальники. А в небі яскраво світить сонце. І морем сюди-туди гуляє синьоока красуня хвиля.
Гарно!..
Шубін зонову зітхнув.
— Командир неодмінно привезе вас до місця призначення, — заспокійливо сказав лікар. — Він найкращий підводник Німеччини.
— О, так! — підтримав Курт. — Уміє з’являтися і зникати, як привид!
За столом пожвавішали. Усі заходилися наввипередки вихваляти свого командира.
Готліб втупив у Шубіна важкий, каламутний погляд:
— При бажанні може перетворитися в надводний корабель. Скажімо, транспорт. Але, звичайно, затонулий, — поквапливо додав він.
Франц сердито постукав ножем по блюду, на якому лежала варена риба. До нього з усіх боків простяглися руки з тарілками.
Лікар полив свою рибу соусом й урочисто оглянув присутніх.
— У середні віки, — сказав він, — ніхто не усумнився б у тому, що наш командир зачарований чи продав чорту душу.
— Я й зараз так думаю, — пробурмотів Курт, але так тихо, що почув тільки Шубін.
Нерви Шубіна були напружені, зір, слух загострені, як ніколи. Тільки скроні час від часу стискувало кліщами. Одна думка давно мучила, спокушала.
Шубіна кортіло наробити шелесту!
Небезпека, мов грозова хмара, зависла над підводним човном.
Тут розмовляли стиха, раз у раз поглядаючи на стелю, вістовий ходив довкола столу мало не навшпиньках, балансуючи тарілками, як канатоходець у цирку.
Шубін обмацав гайковий ключ, що його сховав на всякий випадок за пазуху комбінезона, за
