Ні, справа в іншому.
Камені! За межами картини, нижче правого її кутка, стирчать камені. Шубін угадав їх по пінявих завихореннях і тому особливому, зеленуватому кольорі води, який буває біля берега.
Без сумніву, трохи праворуч і нижче рами — камені!
— Пірволяйнен!
Він озирнувся. За столом мовчали і дивилися на нього. Полундра! Небезпека!
— Подобається картина? — Франц показав свої щучі зуби,
— Загалом начебто все на місці, — подумавши, сказав Шубін. — Але є недоробки.
— Які?
— Кораблі я б прибрав.
— Чому?
— Ну як же! На повних парусах — прямісінько на камені! Паруси швидше прибрати, взяти руля праворуч!
— Де ж ви бачите камені?
Шубін трохи встав і тицьнув пальцем у перебірку, трохи нижче рами. Потім небагатослівно розповів про колір води і піняві завихорення.
— Не має значення, — заспокійливо промовив Гейнц. — Перший корабель — привид. Каміння не страшне йому.
— Значить, другому звертати. Чи другий корабель теж привид?
— Ні! Просто скутий таємничою силою, не може зійти з погибельного фарватеру.
Шубін недовірливо стенув плечима.
— Для льотчика ви непогано розбираєтесь у бурунах, — сказав Франц, примружившись.
Знову: полундра!
Шубін зціпив кулаки під столом. І навіщо він бовкнув про ці камені?
Ану, скажи! І якнайшвидше! Він не розгубився.
— До війни я плавав на торгових кораблях, — пояснив, намагаючись говорити якнайспокійніше і якнайповільніше. — Адже в нас, у Фінляндії, кожен третій чи четвертий — моряк.
Ложечки знову мирно задзвеніли в склянках. Розмова за столом відновилася.
Начебто викрутився, зійшло!
Та він не міг довше залишатися в кают-компанії. Несила було прикидатися, люб’язно усміхаючись, передавати цим вовкулакам галети і цукор, ловити таємний зміст у натяках, посмішках, паузах, постійно бути насторожі.
У нього є вихід, і він скористається цим! Шубін обернувся до Гейнца:
— Дуже болить голова! Просто розколюється на шматки.
Гейнц глибокодумно кивнув:
— Правильно. Вона й повинна у вас боліти… Рудольфе, будь ласка, проведи лейтенанта в каюту. Вам зараз краще лягти, Пірволяйнен!
— Так, з вашого дозволу я хотів би лягти.
Десь він чув такий вираз: піти у хворобу. Здається, це стосується підозріливих людей? Але зараз він поспішав піти у хворобу, рятуючи себе, рятуючи глузд. Забивався в хворобу, наче змучений погонею поранений звір, що заповзав у свою берлогу.
ОСОБЛИВІ ПРИКМЕТИ
З почуттям невимовної полегкості він залишив кают-компанію.
Супроводжуваний довгим Рудольфом, Шубін незграбно вибрався з-за столу і, переступаючи комінгс, спіткнувся.
Проте зробив внутрішнє зусилля і примусив себе не обернутися. Він старався триматися якнайпряміше, хоча наче виносив на своїй спині тягар поглядів, який пригинав його до землі.
Ці погляди ввижалися йому скрізь.
Мішаючи відсіки, де були матроси “Летючого Голландця”, Шубін ніби проходив крізь стрій поглядів: підозріливих, похмурих, ворожих. І, хоч як це дивно, — полохливих!
Полохливих? Чому?
В одному відсіку з нижньої койки підвівся похмурий бородань і щось сказав Рудольфові. Той зупинився. Шубін повільно йшов далі.
Він не прислухався до голосів за спиною: схвильованого — матроса і заспокійливого — Рудольфа. Не до них було.
Нестерпно тісно! Низькі склепіння давлять, пригнічують. Душа задихається в цьому стиснутому з боків, згори і знизу просторі.
Шубіна охопила гостра туга за Вікторією.
Серед цих мовчазних, холодно поблискуючих механізмів, у цьому стовпищі чужих і небезпечних людей раптом так виразно уявилася вона, у сірому домашньому платтячку, сидить на дивані і дивиться на нього знизу вгору — запитально і сердито.
У вологому повітрі склепу ледь повіяло її духами.
Шубін, не дивлячись, намацав ручку дверей, натиснув на неї, штовхнув. Двері не відчинялися.
Звідкись збоку виткнувся матрос з автоматом у руках.
— Ферботен![18] — буркнув він.
— Не туди, Пірволяйнен! — занепокоєно сказав Венцель, наздоганяючи Шубіна, і притримав його за лікоть. — Там кормова каюта!
“Кормова, кормова! — машинально повторював у думці Шубін. — Але ж у кормовому відсіку немає кают. Там тільки торпеди! І чому вартовий?”
Він ступив ще два кроки кудись убік і, опинившись у каюті-вигородці, ницьма повалився на койку. Як він стомився! Швидше б залишитися самому, не чути цих надокучливих німецьких голосів. Та довгов’язий Рудольф не йшов.
— На жаль, нашого командира не було на вечері в кают-компанії, — сказав він.
Шубін пробубонів щось про субординацію. На кораблі командир звичайно зберігає певну дистанцію між собою і своїми офіцерами.
— Ні. Справа не тільки в цьому. Ми називаємо командира Підводним Мольтке. Він мовчазний, як і Мольтке. А як сподобалися вам офіцери? — спитав Рудольф без будь-якого переходу. — Готліб, наприклад? Він показував свої квитанції? О так! — Рудольф покрутив пальцем біля лоба. — Він з дивацтвами в нас. І не тільки він. Тут, як то кажуть, усі трохи того… Крім мене, звичайно! Уявляєте, як нормальній людині серед них? Знаєте, про кого щойно говорив мій унтер-офіцер? Про вас.
— Невже?
— Так. Сьогодні п’ятниця. Вас виловили в п’ятницю.
— Суботи я не діждався б, — кволо пожартував Шубін.
— А Вернер розсипав за вечерею сіль. Збіг двох таких прикмет… Команда вважає: ви принесете нам нещастя. — Він якось силувано засміявся. — Вам, як фінну, слід розбиратися в прикметах. Кажуть, у середні віки ваші бабусі уміли приманювати вітер, зав’язуючи і розв’язуючи вузлики.
Шубін перевернувся на спину і підіткнув ковдру. Рудольф не йшов. Потираючи підборіддя, він нерішуче тупцяв біля порога.
— Ви католик? — зненацька спитав він.
— Католик? Ні.
— Звичайно, фінни — лютерани. І все-таки… — Він наважився нарешті: — Ви справляєте враження урівноваженої і розсудливої людини. Я хотів би порадитися з вами. Слухайте: як, по-вашому, чи не гріх служити заупокійну месу по живому?
