пояс.
Це корисний предмет в такому становищі. Ним можна не тільки вбити, ним можна сповістити про себе!
Та для цього треба залишитись у відсіку самому. Потім безшумно схопитись і задраїти перебірки.
І тоді виконати свій останній, сольний номер!
Треба гамселити і гамселити ключем по корпусу, сповіщаючи Левка Ремеза про те, що внизу, на грунті, підводний човен!
Глибини в затоці невеликі. Чіткий металевий звук піде хвилею до гідроакустиків, які напружено вислухують море. І одразу ж у відповідь згори посипляться бомби, глибинні бомби, одна серія бомб за другою!
Шубін викличе вогонь на себе!..
Та він одразу ж схаменувся. “Летючий Голландець” загине, і він з ним, хай так! Але ж з підводним човном загине і його таємниця. А таємниця, можливо, важливіша за сам підводний човен…
Чим уважніше прислухався Шубін до розмови в кают-компанії, тим більше пересвідчувався в тому, що так воно і є: таємниця важливіша за підводний човен!
То була вже дивна розмова, побудована на недомовках. Щось нез’ясовно-небезпечне крилося в початих і незакінчених фразах, навіть у паузах.
Недомовки, натяки перепурхували над столом від підводника до підводника, наче зловісні чорні метелики. І Шубін марно намагався на льоту схопити хоч один з них.
Від неймовірного напруження дедалі дужче боліла голова.
Однак розслаблюватися не можна. Треба пильнувати, помічати, запам’ятовувати. Соромно було б повернутися до своїх з порожніми руками!
“А я обов’язково повернуся до своїх! — зі злістю, з люттю повторював Шубін у думці. — Виживу! Вистою! Виберуся нагору!”
Та для цього треба бути насторожі, стежити за тим, щоб справжні думки і почуття не прорвалися назовні!
Він також дуже боявся допуститися помилки у якійсь побутовій дрібниці.
Знайомий розвідник розповідав йому, що в німців інакше, ніж у нас, лічать на пальцях. Німці не загинають їх, а, навпаки, відгинають, і починають не з мізинця, а з великого пальця. І сваряться пальцем не так, як ми, — похитують ним не від себе, а перед собою.
Дрібниця? Звичайно. Але саме на такій дрібниці легко спіткнутися.
Потім Шубін пригадав, що удає з себе не німця, а фінна. Це, звичайно, полегшувало його становище.
Як з’ясувалося, ніхто з підводників не знав по-фінськи.
— Ще ні разу не був у Фінляндії. Я маю на увазі: усередині Фінляндії, — промовив Курт, обернувшись до Шубіна. — Кажуть, ваші дівчата вродливі. Довгоногі, біляві?
— Схожі на норвежок, — зауважив Готліб.
— Але їх ти також не бачив, хоча й бував у Норвегії, — з якоюсь зловтіхою докинув слівце лікар.
— Ви щасливець, Пірволяйнен, — вів далі Курт, не звертаючи уваги на лікаря. — Тепер вам дадуть відпустку. Якщо ви захочете, то зможете з’їздити в Німеччину. Ви бували в Німеччині?
— Він бував у нас в Гамбурзі, — оголосив Готліб. — Він знає пісеньку гамбурзьких моряків “Ауфвідерзеен”.
Шубін зіщулився. Розмова набирала небезпечного напрямку.
Риб’ячі писки очікувально повернулися до нього. Курт заохочувально усміхався. Губи в нього були дуже червоні, наче вимазані кров’ю.
— Це гарна пісенька, — підтвердив лікар. — Її співає Марлен Дітріх. Вам подобається Марлен Дітріх?
Шубін не встиг відповісти. Його закидали запитаннями.
Які новинки бачив він у гамбурзькому кіно? Що носять жінки цього року: коротке чи довге? Кажуть, чорні ажурні панчохи знову стали модними? У якому готелі він зупинявся і пив пиво у бірхолі?
Навіть мовчазний Венцель спитав, чи не був він у Кенігсберзі.
Шубін хотів був зухвало відповісти: “Ще не був. Наприкінці війни сподіваюсь побувати”, але Франц сказав:
— Не набридайте нашому гостеві! Він може подумати, що ви цілу вічність не були в Німеччині.
— О, Пірволяйнен! — Курт капризно відкопилив червоні губи. — Ми сподівалися, що ви поділитеся з нами новинами. Але ви якийсь небалакучий, апатичний.
— Усі фінни стали апатичними, — вирік Готліб. — Їх треба б розворушити! Не заперечуєте?
Він підбадьорливо підморгнув і зареготав, від чого щоки його огидно затрусилися.
Курт квапливо допив каву і встав.
— Прошу дозволу вийти з-за столу! Командир наказав змінити Рудольфа.
Франц мовчки кивнув головою.
Пересвідчившись, що з гостя не вичавити більше нічого, його перестали втягувати в розмову.
Шубін в’яло сьорбав каву. Щось коїлося з головою. Часом голоси німців долинали немовби з іншої кімнати. Він не розумів, про що вони говорять. Потім свідомість знову прояснювалась. Думка працювала чітко, тільки в скронях оглушливо калатав пульс.
Він помітив, що праворуч біля нього опинився новий співтрапезник. Це, певно, був Рудольф, який змінився з вахти.
Новий провал у свідомості. Раптом до Шубіна дійшло, що за столом сваряться. Винуватцем сварки був лікар. Шубіна це не здивувало.
Настрій у кают-компанії без упину стрибками змінювався. Сміх чергувався з вигуками роздратування, дивна збудженість — з сонливістю. Іноді той чи інший співтрапезник раптом замовкав і поринав у свої думки.
Незмінно жвавий був тільки лікар. Та це було неприємне пожвавлення. Лікар весь час пускав у розмову шпильки. Основною мішенню для насмішок він чомусь обрав мовчазного Венцеля.
— Я забороняю тобі називати її Лоттхен! — зненацька крикнув Венцель.
— Але ж я сказав: фрау Лотте! І потім я не сказав нічого образливого. Навпаки. Визнав, що Лоттхен, фрау Лотте, пробач… дуже вродлива, а будинок на Лінденаллее чудовий. Я роблю висновок з фотографії, яка висить над твоєю койкою.
— Діти, не сваріться! — добродушно зауважив Готліб.
— Я просто висловив співчуття Венцелю. Я радий, що в мене немає вродливої вдови, то б пак, жінки, ще раз прошу пробачити. Будинок з садом, вважайте, чудовий посаг! Мені раптом уявилося, як після перемоги Венцель повертається до себе на Лінденаллее і бачить там якогось ледацюгу, котрий усю війну розкошував у тилу. І цей ледацюга, уявіть собі…
— Замовкни! — Венцель зі стуком відсунув од себе тарілку.
— Ну, ну! — застережливо сказав Франц. — Можете сваритися, панове, якщо це допомагає вашому травленню, але сваріться тихо. Росіяни над нами.
Гейнц замовк, не перестаючи криво усміхатися.
— Такий наш Гейнц, — пояснив Шубіну Готліб. — Якщо він не іронізуватиме за столом, шлунок його перестане виділяти сік.
Щоб не бачити спотворених облич своїх співтрапезників, Шубін звів погляд на картину, яка так здивувала його спочатку.
Було в ній щось фальшиве, неправдоподібне, що різало око моряка.
Один корабель утікав від другого, рухаючись по діагоналі із лівого верхнього кутка картини в її правий, нижній куток. На морі бурхав шторм. Хмари висіли низько над горизонтом.
Намальовано добряче, що й казати, особливо гарні ці лілові хмари, які хвостами торкаються гребенів хвиль.
Що ж поганого в картині? Пологі вали, які грізно перекочуються? Шубін недавно гойдався на таких валах, чудом уникнувши загибелі.
