Генерал медицинської служби задоволено усміхався і приймав данину захоплення і подиву від своїх співробітників.
Так, становище було надзвичайно важке, але медицині, як бачите, вдалося впоратись із хворобою!
Шубін одужував. Він мав кумедний вигляд у новій для нього якості — хворого. Виявилося, що цей бравий моряк, звитяжець і забіяка, панічно боїться лікарів. Особливо боявся він головного лікаря, від якого залежало виписати хворого з госпіталю чи затримати на довгий термін.
Боязко, знизу вгору, дивився на нього Шубін, коли той у супроводі поважного почту у білих халатах, суплячись і сановито відсапуючись, робив щоденний обхід.
Біля ліжка Шубіна сіре від утоми обличчя головного лікаря прояснювалось. Шубін — його улюбленець. І не за подвиги на морі, а за свою поведінку в госпіталі.
Він зразково показовий хворий. Немає нікого, хто б так справно міряв температуру, так покірливо їв гнітючо рідку кашу. Кажуть, одного разу Шубін мало не заплакав, як маленький, через те, що у встановлений час йому забули дати ліки.
Вікторія розуміла, що у цьому також виявляється дивовижна зібраність Шубіна. Одна мета перед ним: якнайшвидше одужати!
“Не проґавити б наступу! — з тривогою говорив він Вікторії. І після паузи: — Адже “Летючий Голландець” ще цілий!”
Спершу від нього приховували, що війська Ленінградського фронту при підтримці кораблів і частин Червонопрапорного Балтійського флоту вже перейшли в переможний наступ.
Та, звичайно, довго приховувати це було неможливо
Дізнавшись про наступ, Шубін промовчав, але став виконувати медицинські приписи ще старанніше. Ладен був міряти температуру не двічі, а навіть п’ять—шість разів на день, тільки б умилостивити головного лікаря!
Одначе самостійно прогулятися йому дозволили не скоро, тільки на початку вересня.
До цієї прогулянки він готувався, як до аудієнції у командувача флоту. Близько години, мабуть, начищав ґудзики на парадній тужурці, потім, заклопотано висолопивши кінчик язика, дбайливо прасував штани. Поголившись, довго обприскувався одеколоном.
Сусід-артилерист, стежачи за цими приготуваннями, з заздрістю спитав:
— Передбачається бій на близькій дистанції, га, старлейте?[20]
На інших ліжках доброзичливо засміялися. Під “боєм на ближній дистанції” малося на увазі побачення з дівчиною і, можливо, поцілунки, при яких щетина на щоках не заохочується. Жарт належав самому Шубіну. Та несподівано Шубін розсердився. Власний жарт, переадресований Вікторії, здавався мало не святотатством.
Поранені, припавши до вікон, з задоволенням спостерігали, як він урочисто виходив.
— Згорів наш старлейт! — оголосив артилерист, зіскакуючи з підвіконня. — Якщо вже через неї такий принциповий, жартів не розуміє, значить, усе, горить в огні!..
Горить, горить…
Коли Шубін і Вікторія заглибилися в парк на Кіровських островах, тихе полум’я осені обступило їх. Усе було жовте і червоне довкола. Листя шаруділо під ногами, повільно падало з дерев, кружляючи пливло по воді під містками, що круто вигиналися.
— От і осінь! — зітхнув Шубін. — І фашисти мажуть п’яти салом у Фінській затоці. А я й досі на бережку…
Без його участі здійснено зухвалі десанти в шхерах. Молодецьки взято острів Тютерс. Визволено Виборг. Ціле літо минуло, і яке літо!
— Може, посидимо, відпочинемо? — запропонувала Вікторія. — Головлікар сказав, щоб ви не стомлювались. Мабуть, відвикли ходити?
Ось як воно обернулося для Шубіна! Ти — про війну, про десанти, а тобі: “Не відвикли ходити?”
Тільки тепер, ведучи Вікторію під руку, він побачив, що вона трошки вища за нього на зріст. Звичайно Шубін уникав залицятися до дівчат, які на зріст були вищі за нього. Це якось принижувало його чоловічу гідність. Та зараз йому було все одно.
А втім, у присутності Вікторії безумовно виключалася можливість будь-якої незручності, безглуздого жарту, безтактності. У неї була обеззброююча спокійна, упевнена манера триматися. Мужчина з особливою гордістю пропускає поперед себе таку жінку до зали театру, помічаючи поштиві, захоплені, заздрісні погляди.
Проте Вікторія — Шубін знав це — може з почуттям власної гідності пройти попереду мужчини не тільки в театр, але й у ворожі, непривітні шхери. А крім того, уміє терпляче, годинами, сидіти біля ліжка хворого, не спускаючи з нього співчутливих, тривожних очей.
— Не стомилися? — турботливо спитала Вікторія. — Ви уперше вийшли. Головлікар каже…
— Стомився? З вами? Та що ви! Я відчуваю при вас такий приплив сил! — І, усміхнувшись, додав: — Грудна клітка вдвоє більше забирає кисню.
Шарудячи листям, вони неквапливо пройшли мимо зенітної батареї, встановленої між деревами парку. Там товпилися молоденькі зенітниці у коротеньких спідницях, з-під яких видно було стрункі ноги в чобітках і туго натягнутих панчохах. Дівчата з явним співчуттям дивилися на романтичну пару. Безсумнівно, пара була романтична.
Та Шубін не відчував у відповідь симпатії до зенітниць. Драїли б краще свої гармати, ніж стовбичити тут і витріщати дурні баньки!
У той тихий сонячний день Кіровські острови мали ще барвистіший вигляд, ніж звичайно. Особливо яскраве було листя горобини — червоне, пурпурове, червінькове, воно чітко різьбилося на жовтому тлі.
— Гляньте, — шепнула Вікторія, — навіть павутинка золота…
Вона була зовсім не схожа на ту зухвалу недоторку, яку бачив колись Шубін. Говорила якісь милі жіночі дурниці, іноді перепитувала чи несподівано затиналася посеред фрази.
— Кіровські острови, — стиха мовив Шубін. — А вам не здається, що це безлюдні острови? І ми тільки удвох тут…
— Не рахуючи майже всієї зенітної артилерії Ленінграда. — Вона усміхнулася — цього разу не куточком рота.
Та потім вони забрели в таку глухомань, де не було ні зенітниць, ні перехожих. Дерева і кущі підступили до самої доріжки — нерухома громада багряно-жовтого листя, тиха пожежа осені.
Вікторія і Шубін стояли на горбатому містку, спершись на перила і слідкуючи за різноколірним листям, що неквапливо пропливало внизу. І раптом одночасно підвели очі і подивилися одне на одного.
— Головлікар… — почала була вона.
Та поза госпіталем, на вільному повітрі, Шубін не боявся лікарів.
Довга мовчанка.
— …не дозволив вам цілуватися, — машинально закінчила вона. Насилу перевела подих, не підіймаючи обважнілих повік. їй довелося вхопитися за вилоги тужурки, щоб не впасти. Шубін устояв.
— Додому час. Сиро, — невиразно пробурмотіла вона.
— Ні, ще трохи! Будь ласка. Ну, хвилинку! — упрошував, наче хлопчик, якого посилають спати.
— Гаразд. Хвилиночку.
І знову вони кружляють по своїх “безлюдних” Кіровських островах, шарудять листям, ненадовго сідають на лавці, встають, ідуть, неначе щось підганяє їх…
Під кінець Шубін і Вікторія мало не заблудилися в парку. Шубін не міг пригадати, на якому повороті вони звернули з центральної алеї.
— Збився з дороги, — пошепки сказала Вікторія. — Гай-гай! Уславлений мореходець! — І, беручи під
