руку, ніжно-ніжно: — Це золотий вихор закрутив нас. Так би й ніс, ніс… Ціле життя…
У госпіталь Шубін повернувся, коли його сусіди вже спали. Тільки артилерист, який лежав поруч, не спав, але удавав, що спить. Краєм ока стежачи за Шубіним, що роздягався, він причепливо відзначав його незграбні, невпевнені рухи. Шубін наткнувся на тумбочку, перекинув стілець, сказав сам до себе: “Тс-с!”, та, сівши на ліжко, одразу ж упустив черевик і тихо засміявся. Усі симптоми були в наявності.
Сусіда не витримав і висунув голову з-під ковдри.
— Ану, дихни! — зажадав він. — Ех, ти! Адже генерал медицинської служби не дозволив тобі пити.
Шубін збентежено озирнувся.
— У тебе думки ідуть протичовновим зигзагом, — пробурмотів він і мерщій укрився з головою.
Ні з ким, навіть з найкращим другом, не зміг би він говорити про те, що сталося. Це було тільки його, належало тільки йому. І їй, звичайно. їм обом.
Вони одружилися, тільки-но Шубіна виписали із госпіталю. Уранці його виписали, а вдень вони одружилися.
Весілля влаштували дуже скромне. На торжестві були тільки Ремез, Вася Князєв, Селіванов, дві подружки Вікторії і, звичайно, Шурко Ластиков.
— По-справжньому відгуляємо після перемоги над Німеччиною! — пообіцяв Шубін.
На одужування йому дали два тижні. Молодята провели цей час у кімнатці Вікторії Павлівни.
Золотий вихор продовжував крутити їх. У якомусь напівзабутті блукали вони по осінньому, тихому, багряно-золотому Ленінграду.
Він підводився з руїн, струшуючи з себе пилюку і попіл. Ще ворушилися, сіпаючись стиками на вітрі, фанерні стіни, що прикривали пустирі, ще зеленіло картоплиння в центрі міста, та війна вже далеко відсунулася від його застав. І барви неповторного ленінградського заходу сонця стали, здавалося, ще чистішими на промитому грозовими дощами небі.
А вечорами Вікторія і Шубін любили сидіти біля вікна, що виходило на Марсове поле. Тепер тут були городи, а над грядками височіли стволи зенітних гармат — характерний міський пейзаж того часу.
Мовчанка обривалася запитанням:
— Пам’ятаєш?..
— А ти пам’ятаєш?..
Вони переживали звичайну для закоханих пору спогадів, цікавих тільки їм двом.
— Пам’ятаєш, як ти обняв мене, а потім мало не впав у воду? — запитувала Вікторія.
— У воду? — перепитував він. — Ні, не пам’ятаю. — І усміхався. — Зовсім вигубилося з пам’яті.
Пізніше Вікторія зрозуміла, що Шубін майже не жартує, коли каже: “Вигубилося з пам’яті”. Він дивовижно умів забувати погане, що заважало йому жити, іти вперед.
— Я — як мій катер, — пояснював він. — На повному ходу проскакую над невдачами, наче над мінами. І — живий! А є люди — наче тихохідні баржі з низькою осадкою. Ледь накренились, черкнули кілем дно — і всьому кінець. Сидять на мілині!
Він навіть не поцікавився, чому так круто змінилося її ставлення до нього.
Та Вікторія сама не змогла б пояснити, чому Шубін примусив її покохати себе. Саме примусив!
— Зі мною і треба було так, — зізналася вона. — Я була дивна. Дівчата дражнили мене Сплячою красунею. А мені просто нелегко довелося в дитинстві через тата.
Він був дуже вродливий, як вона розповідала, і мав успіх у жінок. Вікторії сповнилося чотирнадцять років, коли батько пішов від її матері і завів нову сім’ю. Але він був добрий і безхарактерний і якось не зумів до кінця порвати із своєю першою сім’єю. Дивно, що симпатії дочки були на його боці.
Дружини, інтригуючи і скандалячи, поперемінно забирали його до себе. Так вій і хитався між ними, наче маятник, поки не помер.
З ним стався припадок на вулиці, неподалік від квартири першої дружини. Його принесли додому, викликали швидку допомогу.
Опритомнівши, він пошукав очима дочку. Вона намочувала гірчичник, щоб покласти йому на серце.
Батько винувато усміхнувся їй, потім побачив обох своїх жінок. Перелякані, заплакані, вони сиділи на диванчику, тримаючись за руки.
“О! — тихо мовив він. — Ви разом і не сваритесь?.. Виходить, усьому кінець, я помираю”.
І це були його останні слова…
Шубін дуже виразно уявив перелякану, довгоногу дівчинку біля ліжка вмираючого батька. Він рвучко пригорнув Вікторію до себе.
— Адже ти не такий, ні? — Вона ніжно провела кінчиками пальців по різких вертикальних зморшках біля його рота. — О! Ти з однолюбів, я знаю! Тобі не потрібна інша жінка, крім мене. — І блискавичний, зовсім жіночий перехід! Вигнувшись і лукаво заглядаючи знизу в обличчя: — Але море все-таки любиш більше за мене? Море на першому місці?.. Ну-ну, не супся, я жартую…
Звичайно, вона жартувала.
Як тільки вона заплющувала очі, осіннє листя знову летіло й летіло, а із золотої хмари насувалася на неї, повільно наближаючись, пряма, вуглувата, у синьому постать…
Але щастя Вікторії було неповне. Воно було нетривке. Немовби неквапливо і невідворотно підіймалася позаду хмара, темна, грізна, відкидаючи тінь далеко поперед себе. Ще сяяло сонце на небі, та вже потягло холодком, тривожно зашуміло листя, завихорилися маленькі смерчі пилюки на бруківці…
Два вихори запекло боролися між собою: один золотий, другий темно-синій, зловісний — не вихор, небезпечний вир.
Болісна неуважність дедалі частіше оволодівала Шубі-ним. Він відповідав невлад, неждано обривав нитку розмови, стріпував головою: “Ой, пробач, задумався про інше”.
Уночі Вікторія прокидалася і, спираючись на лікоть, вдивлялася в його обличчя. Він спав неспокійно. Що йому снилося?
Іноді бурмотів щось крізь стиснуті зуби — з лотками гніву і погрози!
Дружинам моряків судилося все життя тривожитись за своїх чоловіків. А Вікторії здавалося, що Шубіна дожидає в морі “Летючий Голландець”.
Під її поглядом він прокинувся, розплющив очі:
— Ти чого?
— Нічого… — Вона несподівано схлипнула. — Побачила твої очі і дряпонуло по серцю…
Є люди з потаємним горем, схованим на дні душі. Навіть у хвилини веселощів зненацька пробігає тінь по їхньому обличчю, неначе хмара над водною гладінню. Так була і з Шубіним. Час від часу, заглушуючи сміх і веселі голоси друзів, починав бриніти у вухах лейтмотив “Летючого Голландця”: “Ауфвідерзеен, майне кляйне, ауфвідерзеен…”
Вікторія уже знала, коли “Ауфвідерзеен” починає лунати особливо голосно. Шубін ставав тоді галасливим, балакучим, просив гітару, починав танцювати — нізащо не хотів піддаватися цьому “Ауфвідерзеену”…
І от останній вечір дома перед поверненням на флот.
Вікторія і Шубін сидять біля відчиненого вікна. Не пішли ні в кіно, ні в гості. Останні години хочеться побути без сторонніх.
Раптом Шубін сказав:
— Знаєш, думаю іноді: вони всі божевільні там!
Хто “вони” і де “там”, не треба пояснювати.
— Правда?
— І тим небезпечніше залишати їх на волі.
Сутінки поволеньки заповнюють кімнату, переливаючись через підвіконня…
— Це дуже мучить мене. По-моєму, я не виконав свого обов’язку.
— Ти, як завжди, надто вимогливий до себе.
— Надто? Ні, просто вимогливий. Я, напевне, повинен був викликати вогонь на себе. Але забарився,
