— Це не тільки концтабір. Це ще й Шеффілд. Нейл задумливо розгладив долонею скатертину.
— Вас цікавить Аракара, притока Амазонки. Але ж я йшов до неї здалеку, із Шеффілда. Відправна точка в моїй біографії — Шеффілд.
Нічого не взнавши про нього, ви не зрозумієте, чому я, зброяр і потомок зброярів, став моряком, бродягою, і в тисяча дев’ятсот сорок другому році, у розпалі війни, опинився в нейтральній Бразілії.
Отже — Шеффілд. Він розташований у графстві Йоркшир, яке славиться не тільки своїми свинями, але і своєю сталлю. У минулому віці там оселилися Армстронги і Віккерси. Слідом за ними прийшли і ми, Нейли. Так, ми прийшли за ними, але наші сім’ї, як то кажуть, не мирили між собою… — Він похмуро усміхнувся: — Адже “Нейл” по-англійськи означає “цвях”. А як цвяхи можуть ставитися до молотка чи руки, яка тримає цей молоток?
Чоловіки в нашій сім’ї вмирали, не доживши до сорока років. Я один, як бачите, перевалив через цей рубіж. Обдурив своїх хазяїв, бо вчасно втік од них.
Ви скажете, що мої батько й дід, кваліфіковані робітники, одержували велике жалування і премії за спішність замовлення? Так! Коли батько, надівши у неділю котелок і святковий сюртук, під руку з матір’ю йшов до церкви, жебраки казали йому: “Сер!”.
Батьки мали котедж і невеликий рахунок у банку. Але це була крихта порівняно з тим, що заробляли на виробництві зброї Армстронги і Віккерси. Вони були головні вбивці. Звичайно, і ми, Нейли, допомагали їм убивати.
Мій батько помер на роботі, біля свого верстата.
Замовлення було невідкладне: броньові плити для танків. Тоді, у тисяча дев’ятсот шістнадцятому році, танки були новинкою. Нова секретна зброя того часу. І вона відіграла свою роль наприкінці війни.
Батько повалився ницьма на верстат. Я не встиг підхопити його. “Перепрацювався”, — сказали лікарі. Епітафія із одного-єдиного слова!
Що ж, Віккерс не поспішаючи розкрив свою велику бухгалтерську книгу, списав батька, потім приплюсував до основної суми вартість вироблених того дня броньових плит. Але я не хотів, щоб мене списували чи приплюсовували! — Нейл стукнув по столу ножем. — Пробачте!.. Один із цвяхів збунтувався! Це був я. Бунт цвяхів — дивина на заводах Віккерса. Та мені було плювати на все.
“Треба досхочу надихатися перед смертю”, — вирішив я. І пішов у море. Спочатку плавав за кочегара, потім закінчив училище і став судновим механіком. Це було не просто в ті роки.
Вам, молодим, важко уявити гавані післявоєнного часу. Криза! Криза! Натовпи безробітних докерів на пірсах. Багато жінок з чорними пов’язками на рукавах. Кораблі, поставлені на мертві якорі. І — кладовища кораблів! На одній банці в Північному морі, у районі, де відбувалася славнозвісна Ютландська битва, я нарахував понад три десятки щогл, що стирчали з води. Неначе ліс, затоплений у повінь… Історики сперечаються про те, хто переміг у Ютландській битві: німці чи англійці. Я вважаю: переміг “Летючий Голландець”!
— Хіба він уже був тоді? — здивувався Шубін.
— Ну, не він, його попередники! Невже ви не зрозуміли, що морями гасає ціла низка “Летючих Голландців”? Так, безшумно і швидко, як вовча зграя!..
Один час я думав так само, як і ви. Я полегшено зітхнув, дізнавшись про смерть компаньйона Віккерсів, сера Безіла Захарова.
Та через кілька років стало відомо, що Гітлер нагородив орденом Генрі Форда. “Еге-ге!” — сказав я, і у мене в голові прояснилось.
“Не буду воювати! — без угаву повторював я. — Нізащо не буду! Не хочу працювати на віккерсів і захарових!”
Але сталося так, що я не витримав зароку.
У тисяча дев’ятсот сорок другому році я служив на одному бразільському річковому пароплаві, який плавав по Амазонці, розвозячи вантаж і пасажирів по пристанях.
Жартома ми прозвали його “землечерпалкою”. Він був дуже старий, колісний. Чудо техніки дев’ятнадцятого віку! Увесь скрипів на ходу, ніби скаржився на своїх ледачих господарів. Ці скупердяги, бачте, жаліли грошей на ремонт. Однак силонька в його машинах ще була! І наостанку він довів це…
Ми вирушили в рейс при зловісних прикметах.
У Південній Америці, щоб ви знали, повно фольксдойче, тобто переселенців німецького походження. Більшість із них були організовані в спілки і не втрачали зв’язку з фатерландом. Вважалося, що вони потенціальна опора Гітлера.
Випадки торпедування бразільських кораблів почастішали. Німецькі підводні човни запросто заходили в гирло Амазонки.
Бразілія поки що дотримувалася нейтралітету, але ж німці не дуже рахувалися з нейтралітетом.
Уперто подейкували про фашистський переворот, який готувався. У Ріо розповідали, що води біля бразільських берегів, без перебільшення, кишать підводними човнами “невідомої національності”. А фольксдойче щоночі передають у море світлові сигнали, щоб полегшити висадку десанта.
В одному жіночому монастирі, де абатисою була німкеня, знайшли рацію. Черниці переховували її у притворі церкви і відстукували свої шифровки під урочисті звуки “Те деум”. [29]
А втім, трохи заспокоювало те, що “Камоенс” робив рейси тільки в середньому плесі Амазонки, та й то головним чином по її притоках, які з’єднуються одна з одною. “У таку далечінь, — думав я, — не забратися німецьким підводним човнам! Та й навіщо їм туди забиратися!”
— А глибини? — спитав Шубін, який напружено слухав свого гостя.,
— Глибини давали таку можливість, особливо одразу після сезону дощів. Тоді вода піднімалася на сорок—п’ятдесят футів вище свого рівня. Потім, протягом кількох місяців, вона повільно спадає.
Басейн Амазонки, як ви, мабуть, знаєте, — найбільше в світі болото, більш чи менш грузьке. Зв’язок з людьми, що живуть у маленьких селищах по берегах рік, здійснюється тільки з допомогою пароплавів.
За рейс ми обходили Тракоа, Тукондейру і Рере, три найглухіші притоки Амазонки.
На плантації привозили пошту, консерви, рис, цукор і сухе борошно, точніше — потертий на порошок корінь однієї рослини, забув її назву. Бразільці сиплять цей порошок у юшку, посипають ним м’ясо і навіть добавляють у вино. А з плантації забирали коричневі кулі каучуку, його згуслий сік, і, крім того, звичайно, банани, какао, ананаси.
По палубі доводилося пробиратись боком. Адже на “Камоенсі” були, і пасажири: робітники — добувачі каучуку, їхні дружини і діти.
Люди лежали на палубі покотом, підклавши під голови клунки із збіжжям. Це був перший “поверх”. Потім ішов другий і третій — гамаки, розвішані один над одним. І, нарешті, був іще дах, який підпирали стовпи. Туди забиралися любителі свіжого повітря і розташовувалися серед в’язок бананів і кліток з курами, качками та поросятами.
Нагорі, однак, було небезпечно. Іноді пароплав, обходячи мілину, або плавник[30] круто брав до берега. Віти дерев, що звисали над водою, могли, наче мітлою, змести пасажирів, що заґавилися.
А у воді на них чекала пірайя. Чули про таку рибку? Ні! О! Це страшніше за алігаторів. Невелика, не довша за оселедця, але надзвичайно люта і ненажерлива. На власні очі бачив, як зграя цих риб накинулась на весло, опущене у воду, і вирвала з нього цілий шматок. Мені розповідали, що у деяких індіянських племен — тільки не у Вогненних Мурах, це точно знаю, — заведено опускати мерців у річку, щоб пірайя обгризла їх до кісток. Це займає всього кілька хвилин. Потім скелет фарбують і вивішують біля входу в хатину.
Недаремно згадую про цих пірайя. До них ще дійде черга!
Ну, значить, наш “ноїв ковчег”, безтурботно шльопаючи лопатями, посувався собі по річці Рере, щоб у зазначений час звернути в гирло Тракоа. Подій ніяких! Населення ковчега їло, пило, співало, плакало, сварилося, хрюкало, кудкудакало.
Тиша на пароплаві наставала тільки вночі. Але тоді над водною гладінню починали лунати голоси боліт і тропічного лісу.
Уночі, напередодні зустрічі з “Летючим Голландцем”, мені будо, одначе, пе до цих примарних голосів — я стояв на вахті у машинному відділенні. Раптом мене викликають на місток, і голос у капітана, чую,
