злющий-презлющий.
Чого б це він, думаю.
Ну, витер руки паклею, вибрався нагору.
Корабель погойдується серед річки, утримуючись на місці ходами. Обабіч — чорні стіни лісу. Плесо попереду виблискує, наче риб’яча луска. Ніч безмісячна, але зоряна, сповнена того дивного чаклунського мерехтіння іскор. які пролітають у повітрі.
Виявляється, другий помічник, що стояв вахту, помилково звернув не в те гирло.
І зробив це, зауважте, давно — майже одразу після заходу сонця.
Хлопець був молодий, самовпевнений. Пройшов, мабуть, миль двадцять п’ять угору по річці, гадаючи, що це і є Тракоа. Спохватився тільки тоді, коли стерновий сказав йому:
“Щось довго не видно пристані на правому березі”.
(Там заведено, коли чекають пароплав, запалювати смолоскипи і розмахувати ними серед заростів, щоб полегшити підхід до пристані).
Пристань мала бути на вісімнадцятій милі від гирла. Тоді, подолавши своє хлоп’яче самолюбство, другий помічник наказав розбудити капітана.
А втім, у басейні Амазонки заблудитися не дивно. Усі ці річки і річечки вночі схожі одна на одну, як темні провулки, в які звертаєш з головної освітленої вулиці.
Та, коли капітан пробурмотів: “Аракара”, мені, признатися, стало моторошно.
Ні селищ, ні плантацій на річці Аракарі немає. По берегах її живе плем’я Вогненних Мурах. Віднедавна їх почали підозрювати у каннібалізмі.
Аракару ще по-справжньому не досліджено. Та що там Аракара! Навіть таку, довжиною в триста миль, річку, як Бранку, загалом уже обжиту, досі не нанесено на карту!
“Ні дідька не видно, — сказав капітан, опускаючи бінокль. — Зате чути дуже добре. І цей шум мені не подобається. Прислухайтесь!”
Ніч у тих місцях не назвеш тихою!
Повітря дрижма дрижить від квакання мільйонів жаб. Іноді долинає здалеку болісне хропіння, ніби хтось помирає від ядухи. Це алігатор подає з мілини свій голос.
Але над кваканням і хрипінням алігатора панує страхітливе ревіння. Сто левів, зачинених у клітки, не змогли б так ревти. Та що там леви! Я завжди малював у своїй уяві ящера, який прокинувся від тисячолітнього сну і оповіщає про це світ, вилазячи з свого лігвища.
Та це всього-на-всього лише мавпа-ревун. Просто розминає собі легені перед сном, забравшись на своє “горище”, тобто на саму верхівку дерева.
“Ну! — поквапив мене капітан. — Чуєте?”
Так! Щось незвичайне домішувалося до цього хору. На болоті, у лісі ніби відбивали такт.
Мені пригадався Шеффілд. Так працює паровий молот. Але, звичайно, це порівняння було ні до чого.
“Індіянський барабан”, — пробурмотів капітан.
“Скоріше, тупіт багатьох ніг”, —заперечив помічник.
“Танець духів!” — пошепки сказав стерновий.
Ми перезирнулися.
Я, звичайно, знав про цей священний танок. Ходили чутки, що його виконують раз на рік, у безмісячні ночі, на спеціально розчищених галявинах. При цьому приносять людські жертви. Розповідали про те, що Вогненні Мурахи ховають у неприступних заростях свого ідола, очевидно, щось на зразок мексіканського Віцліпуцлі, бога війни. І культ його, древній, кривавий, зберігається в найсуворішій таємниці.
Я розстебнув останній ґудзик на сорочці.
Ну й духота!
У машинному відділенні — сто два градуси по Фаренгейту, але нагорі ненабагато краще. Нерухоме повітря наповнене запахами гниття, мулу застояними випарами болота.
Під цією листяною запоною відчуваєш себе так, ніби тебе посадили всередину оранжереї. Не вистачає повітря, сорочка прилипає до тіла, серце тривожно калатає. І вийти не можна! Замкнений!
Прислухаючись до гуркоту барабанів — якщо це були барабани, — наш стерновий завагався. “Камоенс” став лагом до течії, потім ударився бортом об піщаний перекат. Від сильного поштовху пасажири прокинулись.
Одразу ж з усіх закутків “Камоенса” залунали протяжні, розпачливі нарікання:
“Де ми? Чого стоїмо? Ми тонемо?”
Капітан сердито обернувся до помічника:
“Примусь їх замовкнути!”
Той збіг по трапу.
Та, очевидно, він бовкнув про танець духів, бо нарікання стали ще голоснішими. Страх, як головешка на вітрі, перекидався по палубі з кінця в кінець, розгоряючись ще дужче.
І раптом шум затих. Тільки плакали діти, а матері пошепки заспокоювали їх.
Ми побачили світну доріжку на воді!
КУЛЕМЕТНИКИ І РИБА ПІРАЙЯ
— Як — світну доріжку? — Вікторія здивовано глянула на Шубіна. — Це ти бачив світну!..
— Я бачив у шхерах, Нейл — на річці. І яка вона на вигляд, камраде?
— Вона мала дивний вигляд, — відповів Нейл. — Немовби гірлянду святкових ліхтариків було підвішено на вітах, потім вона провисла під своєю вагою і опустилася на воду.
— Правильно.
— Та це не були святкові ліхтарики! — поквапливо пояснював Нейл. — Це були світні віхи. Ними обвіховано фарватер.
— І він тягнувся вздовж річки?
— Ні, перетинав її.
— Ну, ясно. — Шубін в задумі кивнув головою. — Віхи відгороджували підходи до затоки чи протоки. Уявляю, які там густі очерети! Хто ж пройшов по огородженому віхами фарватеру?
— Ніхто.
— Не може бути!
— Ми принаймні не помітили нікого. Мабуть, ліхтарики засвітили для перевірки. За хвилину чи дві вони погасли.
— І це було близько від вас?
— За півкабельтова, не більше.
— А гуркіт барабанів? Припинився?
— Не припинявся ні на хвилину.
— Так, незрозуміло.
— А чим незрозуміліше, тим небезпечніше! Я так і сказав капітанові. “Піду до машин, — мовив я. — Не подобається мені це. Моя порада: розвертатися і якнайшвидше тікати!” — “Згоден з вами, — каже капітан. — Але ж тут розвернутися не так просто. Я пошлю помічника проміряти глибини. Чи не підете за компанію з ним?”
Забув сказати, що наш старший помічник лежав у своїй каюті з приступом малярії, руки не міг виткнути з-під ковдри. Ну, а на другого, самі бачите, надія була погана.
“Розумію, — кажу я. — Гаразд! Піду за компанію!”
Спустив ялик. Помічник сів на корму. Я взявся за весла. Почали занурювати у воду футшток.
Перекати були в кількох місцях, але ближче до правого берега. Тримаючись лівого берега, майже біля
