У тих місцях пароплави в міру потреби поповнюються не вугіллям, а пальмовими дровами. Але ж ми не поповнювалися дровами на черговій пристані — другий помічник, як ви пам’ятаєте, переплутав гирла річок.
Я спитав капітана, чи думає він, що за нами послали навздогінці підводного човна.
“Не знаю. Не думаю нічого. Відчуваю погоню спиною”.
“Але індіянин, утікач, помер!”
“Люди в накомарниках не знають про це, і ми стали для них небезпечними. Побували поблизу якоїсь важливої таємниці. А хіба заткнеш рота всім оцим?” — Він з презирством показав униз.
Там розгорялися і гасли і знову розгорялися вогники люльок. У Бразілії люльки курять навіть жінки. На палубі і далі галасливо обговорювали нічні події.
“Рере, Рере! — стурбовано бурмотів капітан. — Боюся, не дотягнемо до Рере!”
Але ми дотягнули до Рере.
Ніч розвіялася раптово, як дим.
Я зібрався був знову в своє “пекло”, але забарився на трапі. Не міг утриматись, щоб не озирнутися довкола.
Ніч здає вахту дню! Це завжди красиве і величне видовище — під будь-якими широтами. Але на екваторі воно особливо красиве.
Тут “зміна вахти” відбувається без попередження. Не буває ні сутінків, ні світанку.
Раптом довгі брижі швидко пробігли по верхівках пальм, потім із-за них бризнули промені. Немовби воїни, тисячі воїнів, заховавшись у заростях, разом висмикнули із піхов свої мечі!
Аракара освітилася. Вода була блідо-рожева, а береги яскраво-зелені. Попереду стало видно сліпуче плесо Рере. Воно було навіть ніби трохи випукле посередині. Від нас його відділяв вузький мис, порослий папороттю.
З подивом я побачив, що мис видовжується!
Він змінював свої обриси на очах, ставав нижчим і нижчим.
І раптом я зрозумів: це ніс підводного човна, тупо обрубаний, наче сокира, висувається із-за миса!
Ще кілька секунд — і він увесь як на долоні: сірий у плямах камуфляжу, наче гадюка, довжелезний, без будь-яких розпізнавальних цифр чи літер.
Від нього ми були на відстані півкабельтова. Як він міг обігнати нас? Мабуть, був якийсь коротший шлях, підводний човен пройшов до гирла Аракари невідомими нам протоками.
Я навіть не встиг злякатися. Мене вразила висока бойова рубка і те, що на палубі не було гармати. Але там стояли кулемети, і обслуга вишикувалася біля них.
Підводний човен завмер посеред плеса, загороджуючи нам дорогу.
З палуби долинув різноголосий протяжний зойк.
Щось крикнув за моєю спиною капітан. Другий помічник поквапливо пролопотів босоніж по трапу. Я побачив, як кілька матросів опускають по талях шлюпку. На них почав натискати натовп пасажирів, які репетували, верещали, голосили.
О! Це дуже страшно — паніка! Особливо на кораблі.
Шлюпка поповзла, стала навскіс, зачерпнула воду кормою. За борт полетіли рятівні пояси, підвісні койки, ящики.
Ніби правець прикував мене до трапа. Я вкляк на місці й дивився, хоч знав: маю бути біля машин!
Але що міг зробити наш бідолаха “Камоенс”, беззбройний, безпорадний, затиснутий у вузькому просторі берегами ріки? Незграбно повертаючись, він востаннє сумовито проскрипів своїми ревматичними бімсами, шпангоутами і стрінгерами.
Однак нас не удостоїли торпеди.
Коротка черга!
Я озирнувся. Капітан лежав скоцюрбившись, схиливши голову на плече. Рука звисала з містка. Біля ніг капітана лежав стерновий.
Нас розстрілювали з кулеметів!
Течія одразу ж підхопила “Камоенс”, яким перестали керувати, і понесла його на перекат.
Я стріпнув з себе це запаморочення. Притьмом кинувся на місток до штурвала. Але не добіг, не встиг добігти!
Різкий поштовх, скрипіння, гуркіт!
Навколо мене гойдалися люди, уламки, ящики. Я був уже у воді!
Очевидно, “Камоенс” дістав велику пробоїну чи кілька пробоїн. Він швидко завалювався на бік. По перекошеній палубі у воду скочувалися люди.
Повз мене пропливло кілька корзин, зв’язаних докупи. На них вилізли два чи три чоловіки. Я приєднався до них.
Нас розвернуло і понесло прямо до підводного човна. Шлюпка, переповнена людьми, обігнала наші корзини. Весла опускалися ривками.
Матері піднімали дітей і показували їх кулеметникам, що стояли на палубі.
І ось по шлюпці вперіщила черга, гребці і пасажири шарахнули до корми. Шлюпка перекинулася.
І тут з’явилися пірайї!
Вода навколо людей, що борсалися, завирувала, запінилася. Піна була кривава!..
Кулеметники вирішили перепочити. Вони спокійно стояли, спершись на свої кулемети. А пірайї докінчували за них роботу!
Бачити це було нестерпно! Просто нестерпно! — Нейл ударив себе кулаком по лобі: — Як це виб’єш звідси? Як?! — І, задихнувшись, тихо додав: — Хіба що кулею…
Він з силою потер чоло, обернувся до Вікторії:
— Пробачте! Взагалі я не дозволяю собі розпускаться. Але почав розповідати по порядку, і це так виразно пригадалося! Ще раз прошу пробачити!..
Течія несла наші корзини до підводного човна.
Я побачив, як матрос виніс на палубу розніжку. На неї сів чоловік. Йому подали фотоапарат. Він зробив кілька знімків. Потім закурив і, заклавши ногу за ногу, почав дивитися на нас.
І я подумав: як же мені не пощастило! У свою смертну годину не побачу обличчя дружини чи друзів. Понесу з собою погляд ворога, цей огидно байдужий, крижаний погляд!
Чоловік, що сидів на розніжці, спостерігав нашу агонію біля своїх ніг так, наче ми були не люди, а хробаки…
Знову черга! Бризки води піднялися перед очима. Хтось закричав.
Більше нічого не пам’ятаю. Втратив свідомість від болю…
Коли я опритомнів, корзини погойдувалися у прибережних очеретах. Я був сам. Рана на плечі кровоточила.
Я обережно розсунув очерет. На річці не було нікого. Тільки червоні смуги пливли по сяючому випуклому плесу.
Мені здалося, що це кров. Та це було проміння заходу…
— Як же вам пощастило вибратися з тих місць?
— Мене підібрали Вогненні Мурахи.
— Ті? Яких підозрювали в каннібалізмі?
— Так. Наткнулися на мене в лісі, по якому я кружляв. Мені розповідали потім, що я кричав, плакав, комусь погрожував.
Звичайно, загинув би, коли б не Вогненні Мурахи. Джунглі Амазонки нещадні до всіх кволих, одиноких, беззбройних.
