У Вогненних Мурах я пробув до осені…
— А культ бога війни? — перебив Нейла Шубін. — Чи зуміли ви проникнути в таємницю цього культу?
— Ні. Я просто не помітив його.
— Та що ви! Як так?
— Бачте, Вогненні Мурахи дуже примітивні за своїм розвитком. Вони б ніколи в житті не додумалися до такого культу! Вони вшановують дух предків, от і все. Я, звичайно, не фахівець. Може, щось проґавив. У всякому разі, кочуючи по лісу, вони старанно обходять місця, де пірнають човни, гуркочуть барабани, гаснуть і засвічуються чаклунські вогні.
— А! Комусь вигідно віднадити людей від Аракари?
— Ви маєте рацію. Чим довше я жив у Вогненних Мурах, тим більше переконувався в тому, що бідолах оббрехали, звели на них наклеп з допомогою газет і радіо, як це водиться у нашому цивілізованому світі.
До ранку міг би розповідати вам про довгий будинок, у якому живе плем’я, про полювання на рибу з допомогою лука і стріл, про “заміновані” ділянки, тобто смуги землі, посипані риб’ячими кістками і замасковані зверху листям.
При мені відбулася сутичка Вогненних Мурах з ворожим племенем Арайя, що означає “голчастий скат”. Я жахом спостерігав масове застосування духових рушниць, страшних десятифутових дерев’яних труб, з яких видувають маленькі стріли, змазані отрутою кураре.
Показати б одну з цих труб у Шеффілді, на нашому заводі! Адже її можна вважати прабабусею сучасної артилерії!
Наприкінці серпня я зміцнів настільки, що зміг попрощатися з Вогненними Мурахами. У Редонді, найближчому селищі на річці, мені сказали, що Бразілія оголосила війну Німеччині.
— Ви повідомили про “Летючого Голландця”?
— Одразу ж! Тільки-но повернувся у Ріо. Було спішно вжито заходів. На Аракару полетіли літаки.
Було висловлено припущення, що німці будують аеродром на Аракарі. Підводний човен могли використовувати для зв’язку: можливо, підвозив особливо важливі будівельні матеріали.
А мені пригадався Шеффілд. Його теж можна назвати “капищем бога війни”. Чого доброго, думав я, у джунглях Амазонки будують завод, що випускатиме якусь секретну зброю. Чи не готуються з допомогою цієї зброї почати завоювання Америки, спершу Південної, потім Північної?
Та льотчики повернулися з Аракари ні з чим. Вони пролетіли над річкою кілометрів півтораста, а внизу були тільки ліси, одноманітно хвилястий зелений простір.
Олафсон, якому я розповів про це, шпетив на всі заставки підсліпуватих бразільських льотчиків. А я не міг їм докоряти.
Проблукавши ціле літо в тому районі, знаю, яка непроникна листяна запона. Були там закутки, де в найсонячніший полудень панувала ніч.
Кажуть: мандрувати по дну зеленого океану. Та це і с океан. І дно його кишить всякою нечистю. Від болотяних гадюк харарака до “човна, який уміє поринати…”
“Ю ЕНД АЙ…”
(Пароль штурманів)
Нейл підвів голову.
У своїх спогадах він забрався так далеко у затінок бразільських пальм, що не одразу зрозумів, де перебуває тепер.
Під великим оранжевим абажуром блищить добре накрохмалена скатертина. На святковому столі розставлено горілку, бренді, страви.
У кутку обіперся об етажерку моряк. Обличчя в нього зосереджене і суворе, губи стулені.
А перед Нейлом, поклавши руки на стіл, мовчки сидить красуня в довгому вечірньому платті. У її сірих, широко відкритих очах — подив, співчуття, печаль.
— Боже мій! Я схвилював і засмутив вас! — з каяттям сказав Нейл. — І коли? У новорічну ніч! Це негарно з мого боку. Перекласти частину своїх спогадів на чужі плечі! Недарма кажуть, що бог прокляв людину, давши їй пам’ять.
— Не згоден! — сказав Шубін. — Що до мене, то я нічого не хочу забувати!
Вікторія схопилася з місця:
— Товариші! Що ж це ми! Без п’яти дванадцять!
Нейл почав присувати стільці до столу, Шубін взявся розливати в чарки горілку.
Вікторія відсунула свою чарку:
— Мені фруктової. Я не п’ю, ти ж знаєш!
— Е, ні! Хай сьогодні Гітлер п’є фруктову!
Годинник почав бити. Шубін підняв налиту по вінця чарку:
— Ну, перший тост — за перемогу!
— О, ієс, ієс! — закивав головою Нейл. — За побієду!
Це російське слово він також вивчив у Заполяр’ї.
Горілку Нейл випив одним духом, а не ковтками, як п’ють у Західній Європі. Потім добряче крякнув — теж на російський лад.
Вікторія і Шубін засміялися. Він був, виявляється, хлопень-друзяка, цей колишній робітник-зброяр із ІПеффілда і друг індіянського племені Вогненних Мурах!
За вікном шугонули вгору вогні фейєрверка, схожі на новорічну ялинку, обвішану різноколірними електричними ліхтариками і нитками “срібного дощу”, що осипався.
Шубін подумав, що, напевне, у Гітлера тремтять руки, коли він наливає собі фруктової чи мінеральної води за новорічним столом. Щось міцніше пити йому сьогодні не варто, та й взагалі він, кажуть, не бере в рот хмільного: хоче прожити до ста років!
— Хай Гітлер здохне в цьому році! — урочисто проголосив Шубін.
Охоче випили й за це.
Третій келих — традиційний: за тих, хто в морі!
Потім Нейл запропонував тост за своїх гостинних російських господарів. Шубін у відповідь хотів випити за здоров’я Нейла, але той підняв руку:
— Хочу запропонувати не зовсім звичайний тост. У новорічну ніч я звик згадувати кораблі, на яких плавав, рули серед них і танкери, і лайнери, і транспорти, і допоміжні судна, і навіть такий колісний швидкохід, як “Камоенс”. Я згадую про них із вдячністю і любов’ю. Якийсь час вони були моїм домом… Чи казав я, що Олафсон поділяв кораблі на добрі і злі? Так от, пропоную сьогодні випити за добрі кораблі! За те, щоб на їхньому шляху ніколи не зустрівся “Летючий Голландець”!
Моряки, серйозно кивнувши один одному, випили.
Настала черга Шубіна розповісти про “Летючого Голландця”.
Англієць лише зводив брови і коротко вигукував.
Який же, одначе, розмах у цього “Летючого”! Напевне, немає куточка на земній кулі, де б не побував він, — чи то як підводний зв’язковий, чи то як маклер, що допомагає військовим монополістам, торговцям зброєю, робити їхні таємні ґешефти.
Шубін сердито оглянувся на годинник, коли він коротко пробив за спиною.
Нейл підвівся:
— За півгодини мій поїзд. Мені пора!
Гостя провели до сходів.
— Пишіть же.
— І ви пишіть.
