самих очеретів, любісінько можна було пройти.
Я почав був розвертати ялик, збираючись повернутися на корабель. Аж бачу: очерети розступаються, звідти висувається щось чорне, довге!
Другий помічник озирнувся і мало не випустив футшток.
Алігатор? Е, ні! Річ трохи страшніша за алігатора. Індіянський човен!
Він повільно линув по воді просто на нас.
Порожній? Начебто так.
Але індіяни, чував я, іноді вдавалися до хитрощів: лягали на дно човна, підпливали на відстань польоту списа і тільки тоді підводилися на весь зріст.
Помічник вийняв пістолета. Я наліг на весла.
З містка, певно, помітили, що ми женемо скільки сили. Пароплав почав розвертатися.
Я не зводив очей з очеретів. Щохвилини чекав, що звідти вискочать на плесо інші човни, ціла флотилія човнів.
Та очерети були нерухомі.
І човен, що виплив із заростей, не переслідував нас. Течія підхопила його і понесла, поставивши навскоси до хвилі.
“Хитрує індіянин, хитрує! — бубонів помічник. — Ховається за бортом!”
Та я почав табанити. Потім швидко розвернувся, погнався за човном і, зачепивши його веслом за борт, підтягнув до ялика.
Помічник мав рацію! На дні човна нерухомо лежав чоловік!
Я замахнувся на нього веслом. Помічник боязко тицьнув його в спину дулом пістолета.
“Мертвий?”
“Дихає. Але непритомний. Уся спина в крові”.
Ми відбуксували човен до “Камоенса”.
Поранений, як виявилося, індіянин. На ньому були тільки полотняні штани. Коли ми перенесли його в каюту і поклали на койку, то побачили, що спина в нього, як у тигра, в смугах, але кривавих!
Йому дали вина. Він опритомнів і забурмотів щось ламаною португальською мовою.
Але тут капітан наказав мені йти вниз.
“От що красені! — сказав я своїм кочегарам. — Хочете, щоб вас принесли в жертву? Я — ні! Ви теж ні! Тоді тримати пар на марці! Вичавимо все, що можна, з нашої землечерпалки!”
І ми вичавили з неї все, що можна.
Тієї ночі біля топок не лінувалися. Від диявольської пари очі лізли на лоба! Але згори, з містка, раз у раз просили прискорити оберти.
“Ну ще, Нейл, ще! — бурмотів капітан. — Ну хоч трошечки!”
Як наші котли не вибухнули, не збагну.
Ранком я піднявся на місток.
Вологе тіло обдало вітерцем — від руху корабля.
“Камоенс” показав не бачену в його віці прудкість. Тільки іскри летіли з труб, що нестримно дрижали. Він мчав униз не оглядаючись, метушливо махаючи лопатями, наче жінка ліктями, коли біжить.
Капітан похмуро згорбився поруч стернового.
“Як наш смугастий бідолаха?” — спитав я, закурюючи.
“Помер”.
“Невже? Жаль!”
Капітан поглянув на мене спідлоба:
“Коли б самим себе не пожаліти! Даремно ми взяли його на борт”.
“Чому?”
“За ним була погоня. Він сам сказав про це. А тепер женуться за нами”.
“Хто женеться?”
“Його господарі”.
“Не розумію. Індіянам нас не догнати”.
“При чому тут індіяни?”
“Але ж він утік з-під ножа! Хіба не так? По-моєму, його збиралися принести в жертву богові війни”.
“Він утік не від індіянів, а від білих”.
“Яких білих?”
“Він гадає, що це німці”.
“А! Фодьксдойче?”
“Не фольксдойче. Я так і не зрозумів до кінця. Він втратив багато крові, приходив до тями на короткий час. Бурмотів про білих, які не хочуть, щоб бачили їхні обличчя, і тому ходять у накомарниках. Правда, у заростях, як ви знаєте, сила-силенна москітів і піщаних мух. Але між собою ці люди розмовляли по-німецьки”.
“А він розумів по-німецьки?”
“Трохи. Колись працював у фольксдойче. Але він не сказав своїм новим господарям, що розуміє німецьку. Ким, по-вашому, він працював у них?”
“Носильником? Добувачем каучуку?”
“Він був при машині, яка забиває палі! За його словами, люди в накомарниках будують серед боліт капище своєму богові”.
“Капище?”
“Ну, так, мабуть, це виглядає в його дикунському розумінні, — роздратовано кинув капітан. Він говорив коротко, уривчасто, раз у раз озираючись. — Дідько їх знає, що вони будують! Робітників, казав він, дуже багато. Ііь діяни. Платять їм добре. Але вони не повертаються додому”.
“Як?!”
“Їх убивають, — пробурмотів капітан, вдивляючись у лісовий коридор, що звужувався за кормою. — Розстрілюють”.
“Розстрілюють своїх робітників?”
“Так сказав цей індіянин. Він сам бачив. Удвох із товаришем рубав чагарник на дрова, заглибився в ліс. Раптом чує постріл! Другий індіянин хотів утекти, але наш умовив його підкрастися ближче. У заростях була засада! Люди в накомарниках підстерігали робітників, які, відпрацювавши свій строк за контрактом, поверталися додому, їх повбивали всіх до одного!”
“У це важко повірити”, — здивовано сказав я.
“Навіщо індіянинові було брехати? Він з товаришем так злякався, що вирішив тікати, не заходячи в табір. Але по їх сліду пустили собак, догнали, покарали. Другий індіянин помер під канчуками. Нашому — вдалося обдурити сторожів. Ну, а ви турботливо підібрали його і приволокли на пароплав!” Капітан сердито прокашлявся, наче подавився лайкою.
“На такому великому будівництві, — в роздумі сказав я, — є, очевидно, і мотоботи”.
“А! Хіба я не сказав вам? Ці в накомарниках мають дещо краще за мотоботи. Індіянин казав: “Довгий, дуже великий човен, який може поринати і…”
“Підводний човен?!”
“Вони називали його… Та ви ж знаєте німецьку! Як по-німецьки “Летючий Голландець?”
“Дер флігенде Холлендер”.
“Саме так! Друге слово індіянин не міг зрозуміти. Він не знав, хто такі голландці. Але перше слово запам’ятав добре: “Літаючий, летючий”. “Але це не літак, — бурмотів поранений, літаки, за його словами, бачив у Манаосі. — Це довгий човен, який…” І так далі.
“Летючий Голландець”, зрозуміло, прізвисько, — сказав я. — Навіщо німцям база підводних човнів так далеко від гирла Амазонки?”
“А це ви у Деніца[31] спитайте! — гнівно кинув капітан, знову оглядаючись. — Мене зараз цікавить одне: чи вистачить дров до Рере?”
“Повинно вистачити”.
