Згнітивши серце, Вікторія погодилася.
Професор був на вигляд сухорлявий і відлюдькуватий і дуже прямо тримався. При ньому не випадало плакати — Шурко попередив, що він не зносить сліз.
До того ж і поводився він так, що не давав приводу до сліз. Він не розпитував про Бориса, не заглядав співчутливо в очі. Привітавшись, коротко перепросив за клопіт. Курсант Ластиков сказав, що у Вікторії Павлівни є листи від друзів Шубіна, можливо, пов’язані з “Летючим Голландцем”, а оскільки він, Грибов, займається “Летючим Голландцем”…
Проглядаючи лист Нейла, він здивовано звів брови, потім незадоволено похитав головою.
Лише наприкінці візиту професор приділив увагу господині.
— Вам переслали з Піллау речі Шубіна?
— Деякі.
— Чи не було серед них блокнотів, планів, карт?
— Ні. Ось його речі. — Вікторія показала на стіну, де висіла порожня поруділа кобура на довгому ремені, а поруч цокав годинник-браслет. — Годинник іде. Заводжу щодня. Кажуть псується, якщо не заводити.
Голос її затремтів.
Грибов глянув на Вікторію і додав м’якше:
— Може здатися дивним, що я не висловлюю співчуття. Це принцип. По-моєму, співчуття розслаблює.
— Хіба?
— Запевняю вас, — сказав Грибов ще м’якше. — На лихові я розуміюся.
Вікторія схилила голову — від Ластикова знала, що Грибов під час блокади втратив родину.
— Говоритиму лише про справу. Це, — професор підняв листа, — належало передати мені без зволікання. І вже принаймні розпечатати.
Слова його пролунали докором.
— На вашому місці, — сказав він, — я б обов’язково поцікавився, що пише Нейл. Адже вказана зворотна адреса: Західна Німеччина, місто, вулиця. Ви ж знаєте, що Нейл поділяв ненависть Шубіна до “Летючого Голландця”. Тож належало зразу розпечатати, прочитати й передати мені. Це було б набагато краще, ніж піддавати себе нікчемним самокатуванням.
— Нікчемним? — Вікторія випросталася.
Шура Ластиков, що був під час розмови, підвівся і занепокоєно глянув на шаховку, де стояли ліки.
Та Грибов провадив далі так само спокійно:
— Цей Нейл, за його словами, в складі однієї з комісій, що шукають у Західній Німеччині таємні німецькі архіви. Ви знаєте, що там полюють за архівами. Так от, комісії Нейла пощастило натрапити нещодавно на дуже важливий документ. Це шифрована радіограма з борту “Летючого Голландця”, мабуть, остання.
Шурко не втримався від радісного вигуку. Вікторія промовчала, похмуро кутаючись у вовняну хустку.
— Текст радіограми… — Професор заглянув у лист: — Текст її такий: “FH” доповідає: Бельти закриті, відстоююсь Вінеті, разі неможливості прорватися покладу підводчовен грунт Вінеті, роззосередивши команду, намагатимуся вийти суходолом”. “FH” — це, зрозуміло, ініціали “Летючого Голландця” (“дер флігенде Холлендер”). “Вінета” — умовна назва таємної стоянки.
— Де ж ця стоянка?
— А згадайте гінця, перехопленого напередодні штурму Піллау. Розповідав вам товариш Ластиков про гінця?
Шурко знову підвівся:
— Я розповідав, товаришу капітане першого рангу.
— На клаптикові паперу, який пощастило вирвати в німця, згадувалося Піллау. Зіставте це з радіограмою. Є всі підстави припускати, що таємна стоянка — в Піллау.
Вікторія промовчала.
— Я гадав, що це буде для вас цікаво, — сказав Грибов з докором.
Вона не всміхнулася, тільки куточок її рота нервово сіпнувся.
Грибов кивнув.
— Розумію вас.
Вікторія недовірливо примружилася.
— Звичайно, коли Вінету й знайдуть, це не поверне вам Шубіна, — промовив Грибов. — Але врахуйте: “Летючий Голландець”, імовірно, цілий і досі. Розшукавши і знешкодивши його, ми відвернемо загибель тисяч, сотень тисяч людей. Подумайте про інших жінок, котрі, як і ви, тужитимуть і мучитимуться в розквіті літ.
Грибов виждав хвилину чи дві, сподіваючись, що Вікторія скаже що-небудь. Та вона мовчала. Але вираз байдужості в її очах щез. Тепер ці прекрасні хмурні очі були широко розплющені й не відривалися од Грибова.
— Американці, — сказав Грибов, — виявляється, знали про існування “Летючого Голландця”. Тому радіограма викликала сенсацію. Особливо вразила комісію звістка про те, що таємна стоянка — в Піллау…
— Я переб’ю вас. Удруге ви згадуєте: в Піллау. Була в Піллау, хочете сказати?
— Хочу сказати те, що кажу: була в Піллау і лишилася там.
— Одначе Піллау ось уже три роки, як перейменовано в Балтійськ. У його гавані стоять наші кораблі. І Вінету не знайдено?
— Треба гадати, дуже майстерно схована. І Шубін знав про це.
— Невже?
— Він пробивався саме до Вінети під час вуличних боїв. Мені це тепер цілком ясно.
Шурко нетерпляче посунувся вперед:
— Дозвольте, товаришу капітане першого рангу? На клаптеві паперу було ще слово “кладовище”.
— Так. Мені це спочатку здавалося умовним найменуванням.
— А хіба слово “кладовище” можна розуміти буквально?
— Мабуть, ні, — обережно сказав Грибов.
— Напевне ні. Є ж умовне найменування: “Вінета”. А що це, на вашу думку?
— Поки що не знаю. Знайдемо — довідаємося. — Він несподівано спитав: — Ви так і не побували в Балтійську на могилі Шубіна?
Очі Вікторії затьмарилися.
— Боюся, — спроквола сказала вона. — Боюся побачити його могилу.
Вона мерзлякувато зіщулила плечі.
— Сам Шубін. завжди йшов назустріч небезпеці, — заперечив Грибов. — І потім, повірте, неможливо довго прожити зажмурившись.
— А навіщо взагалі жити?
— Не говоріть так! Якби Шубін почув, йому стало б соромно за вас. Дозвольте сказати відверто, що я думаю?
— Будь ласка.
— По-моєму, ви загіпнотизували себе своїм горем… Ні, вислухайте до кінця! Я, зрозуміло, не лікар, усього лише немолода людина, яка багато пережила. Але я б вас лікував Балтійськом.
— Як це — Балтійськом?
— Звичайно, Вінету й затоплений у ній підводний човен шукатимуть без вас, і можна не сумніватися, що знайдуть. Але невже ви хочете лишитися осторонь пошуків? Знайти Вінету — ваш обов’язок перед Шубіним.
— Обов’язок? Чому?
— Ще Цезар сказав: “Недороблене — незроблене”. В Піллау Шубін, сказати б, загубив ниточку. її
